2.3 Акціонерна власність в економічно розвинутих країнах

У розвинутих країнах, де корпоративний сектор займає провідне місце, на його частку приходиться до 80% обсягів виробництва продукції.

Акціонування є звичним способом нагромадження капіталу корпораціями Великої Британії і США. Тому в США утворився найбільший у світі ринок капіталу, а Лондонська біржа — третя у світі за капіталізацією ринку після бірж Нью-Йорку й Токіо. Крім того, існує причинно-наслідковий зв'язок між перевагою акціонерного фінансування, розмірами ринку капіталу й розвитком системи корпоративного управління. Так, наприклад, США є найбільшим ринком капіталу й одночасно країною з найрозвиненішою системою голосування за дорученням і активністю незалежних інвесторів. Незалежні інвестори також відіграють важливу роль на ринку капіталу й у корпоративному управлінні корпораціями Великої Британії.

Учасниками англо-американської моделі є вищі керівники корпорації, директори підрозділів, акціонери (в основному інвестори), урядові структури, біржі, самостійні організації і консультаційні фірми, що надають послуги корпораціям і акціонерам з питань корпоративного управління й голосування за дорученням.

Англо-американська модель, що розвивалася в умовах вільного ринку, дозволяє поділ права володіння й контролю в корпораціях. Цей поділ дуже важливий з ділової й соціальної точок зору, тому що інвестори, вкладаючи свої засоби і, володіючи підприємством, не несуть юридичної відповідальності за дії корпорації. Вони передають функції з управління менеджерам і сплачують їм винагороду за виконання ними функцій агентів з ведення справ. Інтереси акціонерів і менеджерів не завжди збігаються. Корпоративне законодавство, що діє у країнах, які застосовують англо-американську модель, вирішує це протиріччя різними способами. Найважливіший з них — це обрання акціонерами Ради директорів, що стає їхньою довіреною особою і починає діяти на користь акціонерів при здійсненні функцій контролю за управлінням. Зауважимо, що за останні десятиріччя у корпораціях Великої Британії й США сталися зміни у структурі володіння акціями в бік збільшення числа інституціональних інвесторів у порівнянні з індивідуальними[7, c. 84-86].

Японська модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Банківська система відрізняється міцними зв'язками між головним банком і корпорацією. Законодавство, суспільна думка і промислові структури підтримують «кейрецу» — групи корпорацій, об'єднаних спільним правом володіння позиковими засобами і власним капіталом. Ради директорів таких груп складаються переважно з «внутрішніх» членів, відсоток незалежних членів надзвичайно низький, а у деяких корпораціях вони взагалі відсутні. За безумовної важливості акціонерного фінансування у більшості японських корпорацій основними власниками акцій є інсайдери. Інтереси зовнішніх інвесторів у японських корпораціях практично не враховуються, тому відсоток іноземних інвесторів мінімальний, хоча навіть незначне число акціонерів з інших країн могло б зробити японську систему більш зручною для зовнішніх акціонерів й інвесторів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу - два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одне. Практично усі японські корпорації мають тісні відносини зі своїм основним банком. Банк надає своїм корпоративним клієнтам кредити й послуги з випуску облігацій, акцій, веденню розрахункових рахунків і консалтингові послуги. Основний банк, як правило, є головним власником акцій корпорації. Для порівняння у США, наприклад, антимонопольне законодавство перешкоджає одному банку мати такий вплив.

Німецька модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей, хоча деяка подібність із японською моделлю, на нашу думку, все-таки існує.

Так, банки є довгостроковими акціонерами німецьких корпорацій і, подібно до японської моделі, представники банків обираються у Раді директорів. Однак, на відміну від японської моделі, де представники банків залучаються до Ради директорів тільки в кризових ситуаціях, у німецьких корпораціях представництво банків у раді є постійним. Найбільші універсальні банки (тобто банки, що надають широкий спектр послуг) відіграють основну роль, а в деяких корпораціях є основними акціонерами. Існують три основні особливості німецької моделі, що відрізняють її від інших моделей управління корпораціями.

По-перше, німецька модель передбачає двопалатну Раду, що складається з виконавчої ради (правління), основу якої складають керівники корпорації й наглядової, що формується із представників робітників, службовців корпорації й акціонерів. Ці дві палати абсолютно розділені: ніхто не може бути одночасно членом Правління і наглядової ради корпорації. По-друге, чисельність наглядової ради встановлюється законом і не може бути змінена акціонерами. По-третє, у Німеччині й інших країнах, що використовують німецьку модель, законодавчо обмежені права акціонерів у частині голосування, тобто обмежується число голосів, що має акціонер на зборах і яке може не відповідати числу акцій, якими цей акціонер володіє.

Більшість німецьких корпорацій віддає перевагу банківському фінансуванню, а не акціонерному, тому капіталізація фондового ринку невелика порівняно з обсягами німецької економіки. Німецькі банки та у меншому ступені німецькі корпорації є основними учасниками в німецькій моделі корпоративного управління. Як і в японській моделі, банк має багатовекторний вплив, що виявляється у наступному:

- банк виступає акціонером і кредитором;

- банк є емітентом цінних паперів і боргових зобов'язань,

- банк є депозитарієм й агентом, що має право голосу на загальних зборах акціонерів.

Більшість німецьких акцій — це акції на пред'явника (вони не реєструються). У Німеччині більшість акціонерів купують акції через банк, і банки, будучи депозитаріями, мають право голосувати на зборах. Процес полягає в наступному: акціонер дає банку доручення, за яким банк має право голосувати протягом установленого терміну — до 15 місяців. Корпорація висилає порядок денний і річний звіт у банк-депозитарій. Банк передає акціонеру ці матеріали, а також свої пропозиції з голосування. У випадку, якщо акціонер не дає банку спеціальних інструкцій з голосування, банк має право голосувати на свій розсуд. В Австрії, що використовує німецьку модель, дрібні акціонери не настільки активні. Це може бути зумовлене тим, що австрійський уряд прямо чи побічно є великим акціонером у більшості корпорацій.

На відміну від розвинутих моделей корпоративного управління, в Україні законодавчо не закріплена провідна роль у корпоративному управлінні спостережної ради. Ведучим у корпоративному управлінні акціонерного товариства на практиці є правління, а не спостережна рада, що створює основу для зловживання з боку правління своїми повноваженнями. Пропонується посилити роль спостережної ради.

На початку 90-х років ХХ століття американський корпоративний сектор, а потім і корпоративний сектор інших країн, пережив широкомасштабну трансформацію. Головним і єдиним напрямком діяльності компаній стає одержання прибутку - зараз, негайно, за будь-яку ціну. Усе, що не здатне приносити прибуток у даний момент, з'являється зайвим і негайно відривається. Ці нововведення в корпоративному управлінні, апробовані в американських корпораціях, дали великий економічний ефект. Встановлено, що американська модель усе більш поширюється в інших країнах світового співтовариства, як найефективніша. Вона є найбільш демократичною і прогресивною. Однак заслуговують на увагу окремі елементи корпоративного управління й інших країн. Так, у німецькій моделі становить інтерес участь банків в управлінні корпораціями, у японській моделі - участь держави. На регіональному рівні заслуговує інтерес формування корпорацій у штаті "Делауер" (США). З огляду на конкретні історичні, економічні, політичні, соціальні, культурні особливості країни і регіонів, рекомендовано використовувати досвід зарубіжних країн при формуванні вітчизняної моделі корпоративного управління.

Аналіз корпоративного управління розвинених країн, на нашу думку, буде не повним, якщо не звернути увагу на специфіку існуючих корпоративних об'єднань. Сьогодні в західних країнах накопичено великий досвід створення й розвитку корпорацій — фінансово-промислових об'єднань. Структура й характер цих інтегрованих об'єднань в окремих країнах виявляється як у схожих рисах (чому, в першу чергу, сприяє діяльність транснаціональних компаній), так і у помітних відмінностях. Вони значною мірою пов'язані з історичними обставинами і визначаються індивідуально, залежно від стану виробництва й ринку, але, насамперед, обумовлені специфікою законодавчого регулювання діяльності фінансових організацій, що має відношення до корпоративної власності й управління.

Економіка розвинених індустріальних країн демонструє різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії корпоративних об'єднань і побудови на їхній основі транснаціональних і національних корпорацій. Серед різноманіття корпоративних форм об'єднань є як традиційні концерни на чолі з великою промисловою корпорацією, так і універсальні багатогалузеві промислово-фінансові об'єднання, що сформувалися навколо банків. Розглянемо найтиповіші моделі корпоративних об'єднань деяких високорозвинених країн.

В економічно розвинених країнах існують різноманітні моделі організації й різні принципи реалізації систем управління корпораціями, на які існуючі ринкові фактори чинять схожий вплив. Це дає підставу для визначення типових моделей організації й управління корпораціями. У сучасних дослідженнях виділяють три основні моделі управління корпораціями: англо-американську, японську й німецьку.

В англо-американській моделі, що розвивалася в умовах вільного ринку, існує механізм взаємодії трьох основних груп учасників, які утворюють «трикутник корпоративного управління»: керівники — Рада директорів — акціонери. Учасниками англо-американської моделі можуть бути вищі керівники корпорації, директори підрозділів, акціонери, урядові структури, біржі, самостійні організації й консультаційні фірми. У США та Великій Британії взаємини між вищими керівниками корпорації, директорами підрозділів і акціонерами визначаються чинними законами й правилами.

Японська модель характеризується високим відсотком банків і різних корпорацій у складі акціонерів. Японська система корпоративного управління є багатогранною і створюється навколо головного банку або фінансово-промислової мережі кейрецу. Основний банк і кейрецу — два різні елементи японської моделі організації корпорацій, що доповнюють одне одного. Схему японської моделі взаємин у корпорації можна представити як співвідношення незалежних: зовнішні акціонери — незалежне управління, та взаємозалежних: уряд — правління — кейрецу — головний банк ланок корпоративних взаємовідносин. Взаємодія між учасниками корпорації спрямована на встановлення ділових контактів, а не на встановлення балансу сил, як в англо-американській моделі

Німецька модель управління акціонерними товариствами істотно відрізняється від англо-американської і японської моделей. Двопалатне правління — унікальна риса німецької моделі. Німецькі корпорації управляються наглядовою радою й Правлінням. Наглядова рада призначає й розпускає Правління, затверджує рішення керівників і дає рекомендації Правлінню. Існують дві основних відмінності німецької моделі від японської й англо-американської:

- чисельність наглядової ради встановлюється законом і не підлягає зміні;

- до наглядової ради входять представники робітників корпорації.

У західних країнах накопичено суттєвий досвід створення й розвитку корпорацій — фінансово-промислових об'єднань. Економіка розвинених індустріальних країн виявляє різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії корпоративних об'єднань і побудови на їхній основі транснаціональних і національних корпорацій

У США сьогодні поширені два основні типи об'єднання корпорацій:

- по-перше, об'єднання, де ядром виступає банківський холдинг;

- по-друге, об'єднання, де інтегруючим ядром виступає виробничо-технологічний комплекс.

Промисловий комплекс Японії сьогодні складається фактично із шести рівновеликих економічних комплексів-корпорацій (седани). Седани є самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, що включають у свою організаційну структуру фінансові установи (банки, страхові й трастові компанії), торгові фірми, а також комплекс виробничих підприємств, що складають повний спектр галузей народного господарства. Усередині седанів діє принцип не конкуренції, а цілеспрямовано організованої внутрішньої спеціалізації (сфери діяльності фірм не перетинаються), тому у відносинах постачальник — споживач затвердилася взаємна монополія. Таким чином, економічне середовище всередині седанів є неринковим, а існуюча в японській промисловості організаційна структура привела до формування олігополії на ринку кінцевих продуктів.У той час, як японська модель в індустріальному розвитку реалізує імпортне заміщення за державного контролю над зовнішньоекономічною сферою і самостійному фінансовому забезпеченні інвестиційного процесу, модель, що обрана Південною Кореєю орієнтована на експортний шлях розвитку при відкритій економіці й опорі на іноземну кредитну допомогу. Відмінною рисою такого шляху є те, що зростання економіки відбувається в умовах контрольованого, але стійкого зростання цін.