logo search
Економ

Фази економічних циклів

Фаза

циклу

Економічна суть

ПІК

В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

РЕЦЕСІЯ (СПАД)

Виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).

НИЖЧА ТОЧКА СПАДУ (ДНО)

Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня.

ПІДЙОМ

(ПОЖВАВЛЕННЯ)

Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості і виробництво не почне працювати на повну потужність

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

- рівень зайнятості;

- рівень безробіття;

- обсяг випуску.

Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються наступним чином:

- цикли Китчина з тривалістю три - п’ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів матеріально-технічних цінностей на підприємствах;

- цикли Джаглера з періодичністю сім - одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;

- цикли Кузнеца – їхня тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва;

- цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює 40- 60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова.

Тому уряду слід проводити антикризову політику. Антикризова політика – політика держави, яка спрямована на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і запобігання розвитку економічних криз.

Табл. 3.2.

Найважливіші заходи антикризової політики

В періоди бумів

В періоди депресії

Грошово-кредитна політика

Продаж державних цінних паперів на відкритому ринку

Купівля державних цінних паперів на відкритому ринку

Підвищення норми обов’язкових банківських резервів

Зниження норми обов’язкових банківських резервів

Підвищення облікової ставки

Зниження облікової ставки

Фіскальна політика

Скорочення витрат держбюджету

Додаткові витрати держбюджету

Збільшення податкових ставок

Зменшення податкових ставок

Політика заробітної плати і тарифів

Зниження заробітної плати

Збільшення заробітної плати

Політика державних інвестицій

Скорочення державного будівництва

Прискорення виконання інвестиційних програм

  1. Визначити сутність, причини, види безробіття та розкрити методику визначення втрат валового внутрішнього продукту від циклічного безробіття.

Зайнятість населення - це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, які виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше.

Рівень зайнятості = х 100% (3.2).

Все населення країни можна розділити на зайнятих, безробітних та осіб поза робочою силою. Зайняті та безробітні разом становлять робочу силу, або економічно активне населення.

Робоча сила – це здатність до праці; сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

РС = Зайняті + безробітні (3.3), де:

РС – робоча сила.

До робочої сили включають усіх працездатних, у тому числі і безробітних, які активно шукають роботу (окрім дітей до 16 років, пенсіонерів, студентів, інвалідів, ув’язнених, домогосподарок, недієздатних). До робочої сили включають і тих, хто працює неповний робочий день (тиждень, місяць, рік), тобто їх безробітними не рахують. Це явище називають прихованим безробіттям.

Зайняті – це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і ті, що зайняті неповний робочий день.

Безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає щоб повернутися на попереднє місце роботи. Тобто людина вважається безробітною, коли вона: а) без роботи; б) робить активні спроби знайти роботу; в) готова зразу ж стати до роботи.

До осіб поза робочою силою відносять: а) осіб до 16 років і тих, що перебувають у спецустановах (наприклад, психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); б) осіб, які вибули зі складу робочої сили (дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботу, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботу. Осіб поза робочою силою називають економічно неактивним населенням.

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили.

Рівень безробіття = х 100% (3.4).

Для характеристики стану безробіття найчастіше оперують трьома взаємопов’язаними показниками: фрикційне, структурне та циклічне безробіття.

Фрикційне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок добровільної зміни місця роботи. Воно пов’зане з професіональними, віковими, регіональними міграціями працівників. Це особи найманої праці, які, покинувши попереднє місце роботи, шукають собі інше. Відмінна ознака цього виду безробіття – добровільність і нетривалість. Таке безробіття є неминучим і певною мірою бажаним, адже працівники шукають більш кваліфіковану і оплачувану роботу, що забезпечує їм вищі доходи, а суспільству – більший обсяг сукупного продукту

Структурне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок невідповідності між попитом і пропозицією на робочу силу за професією, кваліфікацією тощо. Воно є результатом змін у технології, техніці і структурі виробництва, структурі споживчого попиту, що зумовлюють невідповідність структури робочих місць і професіональної структури робочої сили. Цей вид безробіття, як правило, має довготривалий характер, вимагає додаткових затрат від суспільства і окремих осіб на перекваліфікацію, зміну місця проживання. Воно теж неминуче для суспільства, але від фрикційного безробіття відрізняється необхідність здобути нову професію, перекваліфікуватись, щоб зайняти інше робоче місце.

Природне безробіття – безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття.

ПРБ = ФБ + СБ (3.5), де:

ПРБ – природний рівень безробіття;

ФБ – фрикційне безробіття;

СБ – структурне безробіття.

Рівень природного безробіття нині оцінюється у 5,5 – 6,5 % від числа працездатних. Ще 30-35 років тому він визначався у 3 %, що свідчить зростання мобільності робочої сили (це підвищує добровільне безробіття) і прискорення темпів науково-технічного прогресу (це збільшує структурне безробіття).

Циклічне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок загального спаду виробництва і скорочення попиту на ринку праці. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов’язаним з дефіцитом попиту. В періоди економічного спаду циклічне безробіття доповнює фрикційне і структурне, а в періоди економічного підйому воно відсутнє.

Циклічне безробіття дорівнює різниці між фактичним безробіттям та природним рівнем безробіття.

ЦБ = ФРБ - ПРБ (3.6), де:

ЦБ – циклічне безробіття;

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття.

Розглянемо соціально-економічні наслідки безробіття.

По-перше, в результаті безробіття здійснюється недовипуск продукції, втрата частини ВВП.

Зв’язок між рівнем циклічного безробіття та зменшенням фактичного обсягу ВВП в порівнянні з потенційним (при повній зайнятості) показує закон Оукена.

Відповідно до закону Оукена, кожний процент збільшення безробіття над його природним рівнем означає для економіки скорочення ВВП порівняно з потенційним рівнем на β%. Це можна виразити наступним чином:

х 100% = – β (ФРБ-ПРБ) (3.7), де:

ВВПр – фактичний обсяг ВВП;

ВВПп – потенційний ВВП;

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття;

β – коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття. Він показує, на скільки процентів відхиляється фактичний ВВП від потенційного, якщо безробіття вище природного рівня на 1%. Значення цього коефіцієнту оцінюється в межах від 2–2,5.

Для визначення зміни фактичного ВВП у поточному періоді в порівнянні з ВВП у минулому періоді можна використати закон Оукена в іншому виразі:

х100%=3% – 2(ФРБпп –ФРБмп) (3.8), де:

ВВПфпп – фактичний рівень ВВП у поточному періоді;

ВВПфмп – фактичний рівень ВВП у минулому періоді;

ФРБпп – фактичний рівень безробіття у поточному періоді;

ФРБмп – фактичний рівень безробіття у минулому періоді.

Закон Оукена водночас показує і зворотний ефект. Він полягає у тому, що якщо щорічний приріст ВВП буде не меншим 2,7 %, то безробіття буде на постійному (природному) рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягається трьохпроцентного приросту макроекономічних параметрів.

По-друге, зменшується надходження податків до державного бюджету, оскільки безробітні не сплачують податки, а отримують допомогу по безробіттю.

По-третє, погіршується якість життя безробітних і членів їх сімей.

По-четверте, безробітні втрачають кваліфікацію та самоповагу, здійснюється моральний занепад, зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечить, прийнятим суспільним нормам і цінностям.

По-п’яте, зростає соціальна та політична напруженість у суспільстві.

  1. Розкрити сутність інфляції, рівень та темп інфляції. Показати відмінність між інфляцією попиту та інфляцією витрат. Розкрити сутність антиінфляційної політики держави.

Інфляція - це зростання загального рівня цін (або іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%. РІ = Ісц - 100% (3.12), де РІ – рівень інфляції; Ісц – індекс споживчих цін.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

Темп інфляції = (3.13)

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється рідко.

Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції траплялися в 1995 – 1996 рр., коли високі темпи інфляції, що вимірювалася чотиризначними числами, були зменшені завдяки застосуванню стабілізаційної політики.

В залежності від середньорічного темпу приросту цін, розрізняють: помірну (повзучу), галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція – приріст цін, який становить не більше 10% на рік. Коли ціни відносно стабільні, то люди довіряють грошам і охоче нагромаджують їх, оскільки впевнені, що рівень цін не дуже збільшиться порівняно з тим, що існує у теперішній час.

Галопуюча інфляція – приріст цін, який вимірюється десятками або сотнями процентів на рік. Коли помірна інфляція переходить у галопуючу, виникають економічні спотворення. Гроші втрачають свою вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, купує нерухомість і не віддає гроші в позику за низькими номінальними процентними ставками. Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій.

Гіперінфляція – приріст цін, який вимірюється тисячами процентів на рік. Гіперінфляція, як правило, пов’язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсяг національного виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему і прискорити крах.

Інфляція виникає під впливом багатьох факторів. Одні види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому й розрізняють два типи інфляції:

*інфляція попиту;

* інфляція пропозиції (витрат).

Інфляція впливає на економіку через:

– перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей;

– спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів.

У той же час потрібно відзначити, що вплив інфляції на рівень реальних дохо­дів та обсяги виробництва суперечливий і залежить від того, якою є інфляція – неочікуваною чи очікуваною.

Неочікувана інфляція – інфляція, яка є результатом непередбачуваних змін в економіці. Вона перерозподіляє багатство між різними групами людей. Неочікувана інфляція звичайно сприяє боржникам, групам людей і спекулянтам. Водночас вона шко­дить кредиторам, групам з фіксованими доходами, власникам заощаджень. Неочікуване зниження темпів інфляції дає протилежний ефект.

Окрім перерозподілу доходів, інфляція впливає на загальний обсяг виробництва. Збільшення сукупного попиту збільшує ціни і обсяг виробництва. Проте зміни у пропозиції, переміщуючи вгору криву пропозиції, підвищать ціни і зменшать обсяг виробництва. Отже, інфляція може поєднуватися як з вищим, так і з нижчим рівнем обсягу виробництва.

Очікувана інфляція – інфляція, яка є наслідком прогнозованих тенденцій в економіці та заходів, запланованих державою. Припустимо, що всі ціни зростають щороку на 5 %, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) і очікуваною, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Проте цей вид інфляції є рідкісним.

Антиінфляційна політика - політика держави, яка направлена на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

- регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними

центральним банком;

-операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

- зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

- зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

- пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим – грошової маси;

- державне регулювання цін;

- державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;

- державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

  1. Визначити та здійснити порівняльний аналіз функцій споживання та заощадження, їх графічна інтерпретація. Середня та гранична схильність до споживання та заощадження.

Гол. компонентом сукупних витрат є споживчі витрати, або споживання (С), - витр домогосп-в на придб спож Т і оплату послуг для задовол особ потреб. Функція С показує співвднош між СВ і доходом кінцевого викор (ДКВ)(у статиці і динаміці). У сер СВ змін зі зміною доходів, проте в кожній групі доходів можуть існув відхил-я. Фактори, які вплив на вел-ну: гол - ДКВ – це Д після сплати податків. Граф функції С (див дод.). Ф. С запроважд Кейнсом і грунт на припущенні, що існує стабільн емпіричний зв’язок між С і Д. Якби СВ повністю = ДКВ, то граф Ф. С прийняв би форму бісектриси. Праворуч віл точки Б є зона чистого З, яка обмеж кривою С і бісектрисою. Ліворуч – зона відємного З (життя в борг).

Величина С – вертикальний відрізок між Ф. С та ДКВ. Величина З – відстань між бісектрисою і Ф. С. Відстань ОК – автономне С – за рах попередніх З-нь. Граф Ф. З (див дод)

Графічно Ф. З зобр, віднімаючи по вертикалі Ф. С від лінії бісектриси. Обсяг З – відстань від лінії Д до кривої Ф. З. С і З прямо залеж від Д. Оскільки СВ прямо залеж від ДКВ, то Ф. С матем вираж СВ=f(ДКВ). Домогосп спрям свої З-ня на фін ринки. Тому З – не лише ф. ДКВ, а й залеж віл % ставки. Матем Ф. З: З=f(ДКВ;%). Ф.С теж залеж від % ставки, але опосередковано – ч/з тенденції З і є зворотньою. Чим вище %, тим > будуть З, тим < СВ. ССС=(СВ/ДКВ)*100%, де ССС – сер схильність до С – частка ДКВ, яка спрям на С. ССЗ=(З/ДКВ)*100%, де ССЗ – сер схильність до З, яка спрям на З. ССС+ССЗ=1. Закономірним є ССС>ССЗ.

Гранична схильність до С або З хар-є тенденцію в зміні величини С або З в міру того, як змінюється рівень доходу; викор в ек теорії як додаткова.

Гранична схильність до С (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання: ГСС=(СВ/БД)*100%. Аналогічно гранична схильність до З (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковим З та додатковим доходом, який спричинив ці заощадження: ГСЗ=(З/БД)*100%. ГСС+ГСЗ=1 або 100%. ГСС набуває знач в інтервалі [0;1], тб одна дод 1ця ДКВ зб обсяг С, яле на вел < 1. Кожна грош 1 ця ДКВ, яка не С, - З. Недоходні чинники: багатство, податки, рівень цін, відрахування на соцстрахування, очікування, споживча заборгованість, відсоткова ставка.

  1. Розкрити інвестиційний механізм: чинники інвестиційного попиту, чистий прибуток від інвестування, інвестиційна функція, графічна інтерпретація.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень із метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До інвестицій належать усі витрати на придбання основного капіталу, житлове будівництво і зміна запасів

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. Крім того, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Якщо ж інвестиції використовуються нераціонально, це призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення, тобто на амортизацію. Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так:

ВІ = ЧІ + кА К п.р. (5.14), де: ВІ – валові інвестиції; ЧІ – чисті інвестиції; кА – коефіцієнт амортизації;

К – вартість об’єктів основного капіталу; п.р. – поточний рік.

При цьому ЧІ = К п.р. + 1 – К п.р. (5.15).

З формул 14 та 15 можна вивести таку залежність

ВІ= ( К п.р. +1 – (1-к А))/ К п.р. (5.16).

Рівняння 5.16 є базовим для визначення потреби у валових інвестиціях за умов розширеного відтворення, коли має місце нагромадження капіталу.

Майже всі інвестиції здійснюються фірмами, а не домашніми господарствами. Але домашні господарства, приймаючи рішення про споживання й заощадження, спрямовують частину своїх доходів на фінансові ринки, а фірми звертаються на фінансові ринки по кредити, які використовуються на інвестування.

Отже, інвестиції створюються заощадженнями, а фінансові ринки дають змогу домашнім господарствам перерозподілити свої доходи в часі.

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку та процентної ставки.

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає у наступному.

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку. Чистий прибуток – та частка валового прибутку від реалізації інвестиційного проекту, яка залишається після сплати податку на прибуток та процентів за інвестиційні кошти. Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача. Запишемо рівняння:

ЧП = ∆ВВП - (∆ПВ + ∆ПП) (5.17), де: ЧП – чистий прибуток; ∆ВВП – приріст ВВП, викликаний чистими інвестиціями; ∆ПВ – приріст поточних витрат; ∆ ПП – приріст податку на прибуток.

Але інвестори орієнтуються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП) – чистий прибуток, який очікується від вкладання інвестицій. З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати формулу очікуваної норми чистого прибутку:

ОНЧП= ОЧП/ЧП *100% (5.18), де:

ОНЧП – очікувана норма чистого прибутку; ОЧП – очікуваний чистий прибуток; ЧІ – чисті інвестиції.

Таким чином, основним стимулом до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку. Можна сказати, що ОНЧП є метою інвестування.

По-друге, інвестиційні витрати пов’язані з джерелом їх фінансування.

Досить поширеним джерелом фінансування є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє процентна ставка. Якщо ОНЧП – це мета інвестування, то процентна ставка – це ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, потрібний для придбання реального капіталу. Для прийняття рішення інвестори зіставляють очікувану норму чистого прибутку та процентну ставку. Якщо процентна ставка нижча від ОНЧП, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, інвестиції будуть збитковими, попиту на них не буде.

При прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна процентна ставка. Номінальна процентна ставка – фактична процентна ставка на ринку позичкового капіталу (визначається в поточних цінах), а реальна процентна ставка – це номінальна процентна ставка мінус темп інфляції.

ПСр = ПСномін. – ТІ (5.19), де: ПСр – реальна процентна ставка; ПСномін. – номінальна процентна ставка;

ТІ – темп інфляції, у %.

Слід зазначити, що реальна процентна ставка вимірює дійсні витрати на одержання позики. Тому інвестиції залежать від реальної процентної ставки, а не від номінальної процентної ставки.

Зв’язок між реальною процентною ставкою та інвестиціями виражається формулою: ВІ = – f (ПСр) (5.20).

Це рівняння показує, що інвестиції є функцією процентної ставки. Причому знак (-) означає, що між попитом на інвестиції і процентною ставкою існує обернена залежність.

Зі зростанням реальної процентної ставки попит на інвестиції скорочується, тому що вони стають дорожчими.

Графіки функції попиту на інвестиції – в залежності від очікуваної норми чистого прибутку й реальної процентної ставки зображені на рисунках 5.3 та 5.4, де АDінв. – сукупний попит на інвестиції.

Із наведених графіків видно, що між інвестиційним попитом і очікуваною нормою чистого прибутку існує пряма залежність, а між інвестиційним попитом і процентною ставкою – обернена залежність.

У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту є модель, у якій інвестиції є функцією процентної ставки. В такій моделі процентна ставка – основний фактор, який визначає інвестиційний попит, а очікувана норма чистого прибутку – стала величина й диференціюється за окремими інвестиційними проектами. У графічній формі ця модель має такий вигляд. Графік інвестиційного попиту

З рисунка видно, що на горизонтальній осі графіка інвестиційного попиту відкладена вартість інвестиційних проектів, які об’єднані в окремі групи, в залежності від рівня очікуваної норми чистого прибутку.

Перша – вартість 50 грошових одиниць з ОНЧП – 10%;

Друга – вартість 150 грошових одиниць з ОНЧП – 6%;

третя – вартість 200 грошових одиниць з ОНЧП – 3%.

Сумарна вартість усіх інвестиційних проектів становить 400 грошових одиниць.

На вертикальній осі графіка відкладена реальна процентна ставка.

Якщо реальна процентна ставка дорівнює 12%, то інвестиційний попит відсутній. Це пояснюється тим, що серед усіх запропонованих економікою інвестиційних проектів ОНЧП менше реальної процентної ставки.

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 8%, виникає інвестиційний попит вартістю 50 грошових одиниць. Це пояснюється тим, що лише серед інвестиційних проектів першої групи ОНЧП більше реальної процентної ставки, тобто 10% більше 8%

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 4%, то інвестиційний попит збільшиться до 200 грошових одиниць. Це пояснюється тим, що ОНЧП перевищує реальну процентну ставку вже за першою та другою групами інвестиційних проектів, тобто 10% і 6% більше 4%.

Якщо реальна процентна ставка знизиться до 2%, то інвестиційний попит збільшиться до 400 грошових одиниць, оскільки за інвестиційними проектами всіх груп ОНЧП перевищує реальну процентну ставку, тобто 10%, 6% і 3% більше 2%.

Отже, доцільність інвестування та інвестиційний попит виникають за умов, коли очікувана норма чистого прибутку більша від реальної процентної ставки. При заданому рівні ОНЧП що нижча реальна процентна ставка, то більший попит на інвестиції. Тому крива інвестиційного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії.

Крім процентної ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної процентної ставки. Умовно їх можна назвати факторами, що не залежать від процентної ставки. До них належать:

1. Технологічні зміни. Технічний прогрес, тобто розробка нового більш продуктивного устаткування, зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість. Унаслідок цього зростає норма чистого прибутку від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної процентної ставки.

2. Рівень забезпеченості основним капіталом. Від того, як кожна галузь виробництва забезпечена основним капіталом, залежить очікувана норма чистого прибутку від додаткових інвестицій. Якщо виробничі потужності певної галузі задовольняють попит на її продукцію, то інвестування буде стримуватися. Недостатність виробничих потужностей стимулює збільшення інвестицій із метою нарощування виробництва відповідно до попиту.

3. Витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає. І навпаки.

4. Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків негативно впливає на інвестиції. І навпаки.

5. Очікування. Метою інвестування є чистий прибуток. Інвестиції – це насамперед ризик стосовно того, що дохід від них перевищить витрати на них. Якщо економічні умови в країні погіршуються, фірми утримуються від інвестицій. Навпаки, коли фірми сподіваються на пожвавлення в недалекому майбутньому, попит на інвестиції зростає. Крім того, якщо фірми очікують, що зростання виробництва товару призведе до різкого скорочення попиту на нього навіть при зниженні ціни, то немає стимулів вкладати у виробництво цього товару інвестиції. І навпаки. Вплив на інвестиційний попит факторів, що не залежать від процентної ставки

Фактори, що не залежать від процентної ставки збільшують або зменшують сукупний попит на інвестиції, переміщуючи криву попиту на інвестиції вправо чи вліво. На відміну від них, процентна ставка викликає зміщення по самій кривій попиту на інвестиції.

Інвестиції залежать від рівня оподаткування й узагалі податкового клімату в даній країні. Занадто високий рівень оподаткування не стимулює інвестиції, хоча питання про те, які ставки податку вважати високими чи низькими, навряд чи може бути вирішене однозначно.

Інвестиційний процес реагує на темпи інфляційного знецінення грошей. В умовах галопуючої інфляції, коли калькуляція витрат є досить невизначеною, а процеси реального капіталоутворення стають непривабливими, скоріше перевага буде надана спекулятивним операціям.

Існує безпосередня пряма залежність між інвестиціями і валовим внутрішнім продуктом. Графік інвестицій

Лінія ВІ1 свідчить, що внаслідок технічного прогресу інвестиції використовуються настільки ефективно, що навіть один і той самий їхній обсяг забезпечує зростання ВВП.

У дійсності графік інвестицій може злегка підніматись, як це показано лінією ВІ2. Ця лінія більш реально відображає економічні процеси, коли для зростання ВВП потрібні більші обсяги інвестицій, навіть за досить високої ефективності використання основного капіталу. Адже підвищення ефективності використання основного капіталу можливе за умов впровадження прогресивних технологій, а для цього, в свою чергу, потрібне збільшення інвестиційних витрат.

При цьому, що вища ефективність інвестиційних витрат, то похиліший графік інвестицій. Наприклад, лінія ВІ3 показує, що інвестиції використовуються менш ефективно, ніж за умов зростання їхніх обсягів (лінія ВІ2).

Отож можна зробити висновок: що похиліша лінія інвестицій, то ефективніша економіка країни, то менші прирости обсягів інвестицій забезпечують більші прирости ВВП. І навпаки, що крутіше піднімається вгору лінія інвестицій, то більший приріст їхніх обсягів забезпечує менші прирости ВВП, а отже, інвестиції витрачаються неефективно.

Таким чином, під інвестиціями розуміють використання заощаджень із метою придбання машин і устаткування, здійснення капітального, житлового будівництва та збільшення запасів.

Сукупний попит на інвестиції прямо залежить від очікуваної норми чистого прибутку та обернено – від реальної процентної ставки.

  1. Розкрити сутність сукупного попиту та визначити фактори, що впливаютьна нього. Проаналізувати наслідки падіння сукупного попиту в короткостроковому і довгостроковому періодах на основі моделі "АD - АS".

AD — це реальний обсяг нац. продукту, який ек-ка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб за певного рівня цін. У грошовій (номінальній) формі AD визнач-ся сук-ми витратами ек-ки на закупівлю T та П. Співвід-ня між AD і сук-ми витратами можна виразити формулою: СПо * Ц = СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ, де Ц — середня ціна на товари та послуги.

AD знаходиться в оберненій залежності від ціни. У зв'язку з цим на графіку крива AD набуває вигляду негативно похилої лінії. СПО3 СПО1 СПО2

ЦЦ

ВВП ВВП

О3 О1 О2

Рис 1 (вплив цін-х факторів). Рис 2 (вплив нецін-х).

Ця модель AD справедлива за умов незмінної к-сті Г і спирається на р-ня кількісної т. Г

ГМ*ШОГ=РЦ*ВВП → ВВП= ГМ*ШОГ/ РЦ

Крива AD напрямлена вниз, т.як ↑ цін скорочує реальні запаси грош засобів. Спадаючу траєкторію AD поясн 3 фактори: Цінові фактори.

  1. Ефект %-вої ставки. При ↑ цін покупцям треба більше Г для оплати угод => ↑ D на Г, що при незмінній ГМ викликає ↑ їх ціни, т.б. %-вої ставки. => AD ↓ за рахунок D на ті тов, для купівлі яких потрібно брати Г в кредит (інвестиц-х тов, високовартісних, довгострок викор-ня).

  2. Ефект багатства. При ↑ цін реальна вартість накопичених фінанс-х активів із фіксованим дох, що знаходяться у нас-ня, ↓. В такому вип власники фінанс-х активів стають реально біднішими, що ↓ їхній D. І навпаки, за умов ↓ цін реальна вартість фінанс-х активів ↑, що ↑ D з боку їхніх власників.

3) Ефект чистого експорту. Відбиває вплив зовн сектора ек-ки на AD і ВВП. Він проявляється тоді, коли ціни на вітчизн тов ↑ або ↓ порівняно з цінами на іноз тов. За ін. незмінних умов ↑ цін всеред кр-ни викликає ↑ імпорту і ↓ експорту. => ↓ ЧЕ у складі AD.

Вплив цін-х факторів на AD відтворюється на графіку за доп руху ек-ки вздовж нерухомої кривої AD.

Нецінові фактори.

1) Зміни в СВ залеж

- від прогнозів, які роблять домогосп-ва. Якщо домогосп-ва вважають, що в майб-му їхній реальний дох ↑, вони будуть готові витрачати більшу частку свого поточного дох. => витрати СВ ↑, AD ↑. Аналогічн вплив на поточний AD справляє масове очікування нової хвилі інфляції, оск в цьому випадку домогосп-ва ↑ поточні закупки споживчих тов, випереджаючи ↑ цін;

- від заборов-ті спож-чів за кредитами (↑=>AD ↑);

- податків (↑ прибутк податок з гром, уряд ↓ безподатковий дох домогосп-в, викликає ↓ СВ і AD ↓.

2) зміни у ВІ:

- ↑ податки на приб підпр-в, уряд викличе ↓ очікуваної норми ЧП від інвестицій. Це ↓ AD.

- очікувань підпр-в. Так, поява оптиміс-х прогнозів щодо отримання високих приб від вкладеного K може сприяти ↑ D на інвестиційні тов, =>AD ↑ . Якщо перспективи на отримання високих приб від майб-х інвест-х програм непереконливі, то інвестиційні виграти будуть ↓, що викличе ↓ AD.

- зміна % ст. (↑=>↓ AD)

3) Зміни в ДЗ. ↑ ДЗ, які є одним із компонентів сук-них витрат, уряд ↑AD.

Важливим ел-том ек-ної політики держави є монетарна політика НБ, зміни в якій теж впливають на AD. Так, заходи НБ зі ↑ ГМ в ек-ці ↑ AD. Заходи НБ зі ↓ ГМ ↓ AD.

4) Зміни в світовій економіці. Оск на AD впливає ЧЕ, то це означає, що зміни, які відб-ся в кон'юнктурі МТ, теж впливають на AD. Вказані зміни можуть відбуватися в кількох напрямках.

а) ↑ ек-ної активності у наших торг-х партнерів. У торг-х партнерів ↑ ВВП, що викликає ↑ їхнього D на наші тов і ↑ нашого експ. Це ↑ AD.

б) зміна рівня цін у наших торг-х партнерів. Якщо їхні внутр ціни ↑, то наші тов стають відносно дешевшими і більш привабл для них, що ↑ наш експ і AD. Аналогіч впливає на AD зміна курсу валюти наших торг-х партнерів.

в) зміни в торговій політиці наших партнерів. Якщо вони посил ролі протекц-ських мех-змів, то наш експ ↓. Якщо ж перевага над-ся механізмам вільної торг, то наш експ ↑. Це впливає на ЧЕ як компонент AD, що зміщ його криву у відповідний бік.

  1. Розкрити сутність сукупної пропозиції, фактори, що впливають на неї. Проаналізувати теоретичний інструментарій класичної та кеііисіанської моделі сукупної пропозиції та визначити відмінність між цими моделями.

AS- заг обсяг тов та посл, який може бути вироблений в ек-ці і запропонований фірмами при певному рівні внутрішніх цін. На зміну в AD вир-во може відреагувати як зміною рівня цін так і обсягу продукції. Зв’язок між рівнем цін та обсягом AS залежить від тривалості періоду, протягом якого взаємодіють AD та S, ціни і витрати у вир-ві.

I. Крива AS у кор.-строк періоді (Кейнсіанська модель; грунт-ся на таких передумовах:- неповна зайнятість в ек-ці, - ціни на тов і номінальна ЗП є жорсткими)

Нужен график

  1. відрізок – кейнсіан. ВВП ↑, РЦ=const. Реальний ВВП є нижчим від потенційного. Існують значні невикорист потужн і безроб-тя, нема дефіцитів

  2. відрізок – висхідний. ВВП ↑, РЦ ↑. Повна зайнятість виникає в ек-ці виник неодночасно (одні галузі можуть відчув нестачу ресурсів=> ↑ витрат на од-цю продукції, ↑ цін)

  3. відрізок – класичний. РЦ ↑, ВВП =const. ↑ цін не призводить до до ↑ ВВП, бо ек-ка працює на повну потужність, виробл потенційний ВВП в умовах повного використ ресурсів

ІІ Класична модель описує ек-ку в довго строк періоді, потягом якого ціни на ресурси встиг пристосув до цін на тов т.ч., що в ек-ці підтрим-ся повна зайнятість

Нужен график

До основних нецінових факторів сукупної пропозиції відносяться:

ВВП

1) зміни цін на ресурси: - наявність внутр рес-сів (↑=>↑)

- ціни на імпортні тов (↑=>↓)

- домінування на ринку (можл-ть встановлюв ціни вищі за ті, що були б за умов конкуренції);

2) зміни в продуктивності ресурсів Прод-ть=ВВПд/затрати

↑ прод-ті означ, що при наявних ресурсах можливо отрим більш обсяг прод-ції, що рівномірно ↓ витрат на одиницю продції;

3) зміна равових норм: податків (↑=>↓) з підприємств та субсидій (↑=>↑); держ рег-ня ек-ки.

Усі нецінові фактори мають одну загальну рису: коли вони змін-ся, то => змін-ся сер виграти. Між сер витратами і AS діє обернена залежність. Коли нецінові фактори ↓ середні виграти, AS ↑, а її крива змішується вправо. І навпаки.

  1. Здійснити порівняльний аналіз рецесійпого та інфляційного розривів: сутність, графічна інтерпретація та кількісна визначеність. Визначити фіскальні і монетарні заходи, які можуть усунути ці розриви.

Коливання рівноважного рівня випуску навколо потенційного рівня призводять до виникнення рецесійного або інфляційного розривів.

Рецесійний розрив — це величина, на яку сукупні витрати менші за потенційні витрати. Розрив називають рецесійним, оскільки він здійснює в економіці рецесію, скорочення виробництва відносно потенційного рівня (рис. 6.5).

У графічному зображенні рецесійний розрив — це відстань по вертикалі між прямими сукупних планових витрат Е* і потенційно необхідних витрат Еp.

Втрати економіки при рецесійному розриві складають величину:

∆Yr = (Eр – E*) mЕ (добуток рецесійного розриву та мультиплікатора витрат).

Рецесійний розрив — це величина, на яку графік сукупних планових витрат повинен був би зміститися вгору, щоб збігтися з потенційними витратами.

Інфляційний розрив — величина, на яку сукупні планові витрати перевищують потенційні (рис. 6.6).

Інфляційний розрив свідчить про те, що економіка потерпає від перевитрат, тобто має місце надлишок сукупних витрат E* > Ep.

Рівноважний ВВП перевищує потенційний (Y* > Yp).

Розрив називають інфляційним, оскільки він викликає в економіці інфляційний надлишок ВВП, який визначається за формулою:

Yі = (E* – Ep) mЕ,

де mE — мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив — це величина, на яку графік сукупних витрат повинен зміститися вниз, щоб збігтися із потенційними витратами.

Наслідком інфляційного розриву є надлишок попиту (інфляція попиту) та підвищення цін.

  1. Розкрити роль держави у ринковій економіці, її економічні функції. Здійснити аналіз основних форм державного регулювання ринкової економіки.

ДРЕ – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правов, соц, ек передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Ек функції держави: 1) розробка політики соц-ек розвитку держави (ек політика – через ек прогнози і цільові держ програми); 2) формування правових засад ек-ки; 3) захист конкуренції, як головного двигуна ринкового механізму (антимонопольна політика); 4) перерозподіл доходів і ресурсів; 5) стабілізація економіки (фіскальна). Методи ДРЕ – сукупність способів, прийомів та засобів держівного впливу на соц-ек розвиток країни. Методи: прямі, непрямі, правові, економічні, адміністративні, імперативні, індикативні, неформальні, специфічні. Прямі методи ДРЕ – методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси (інструменти: держконтракт і держзамовлення; субсидії, субвенції, дотації; ліцензування, квотування, контингентування; прямі витрати уряду; встановлення фіксованих цін, валютних курсів; встановлення ек, соц, еколог стандартів). Непрямі методи ДРЕ – сукупність опосередкованих засобів держ впливу на діяльність суб’єктів економіки (система правових та економічних методів). Правові методи ДРЕ – система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання. Економічні – пов’язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на ек інтереси суб’єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку (інструменти: ставки податків; облікова ставка; митні тарифи; норма амортизації). Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це засоби заборони, дозволу або примусу (прямий контроль дер-ви над монопольними ринками; захист нац інтересів у світогоспод зв’язках тощо).Імперативні – це адміністративні методи (інструменти: укази, декрети, розпорядження; ліцензування, квотування, контингентування; встановлення фікс цін, валютних курсів; встановлення ек, харч, соц, еколог стандартів і нормативів; контроль за дотриманням законів і правил; санкції за порушення). Індикативні – методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Неформальним засобом державного впливу на економіку є переконання (реклама, публічні лекції, спец програми по радіо  формування громадської думки). Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки.

  1. Здійснити порівняльний аналіз класичної та кейнсіанської теорій макроекономічного регулювання економіки.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість, без державного втручання. Повна зайнятість є нормою для ринкової економіки. Але на ек-ку можуть негативно впливати зовнішні фактори (повінь, війна, неврожай), які можуть лише тимчасово вивести ек-ку зі стану рівноваги. Здатність ринку до автоматичного регулювання є достатньою щоби через певний час відновити такий рівень ВВП, який відповідає рівню повної зайнятості (ВВПпот). Млжливий відхід ек-ки від стану повної зайнятості є не внутр продуктом ринк. ек-ки., а лише результатом впливу зовнішніх факторів. Механізм %-ної ставки та гнучких товарних та ресурсних цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в ек-ці. Державне втручання в ек-ку непотрібне.

Кейнсіанська теорія. Ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним втручанням в ек-ку. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів є випадковість, а не закономірність. Т.ч., при визначенні об’єктів державного впливу на ек-ку, кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту. Кейнс запропонував 2 види політики: фіскальна (бюдж-податк) та крошово-кредитна (монетарна).

Класична теорія

Кейнсіанська теорія

1. Сукупні витрати є стабільною величиною: зменшення витрат домашніх господарств компенсується ростом інвестицій фірм (роль регулятора виконує позичковий процент).

1. Сукупні витрати – змінне явище. Вони акцентують увагу на елементах сукупних витрат і досліджують їх фактори

ВВП = СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ

2. Класики цілком покладаються на еластичність цін, з допомогою яких підтримується рівновага та функціонування економіки на рівні потенційних можливостей. Якщо скорочуються споживчі витрати, то скороченню ВВП можна запобігти, знижуючи рівень цін. Резервом для зниження рівня цін є зменшення заробітної плати.

2. Кейнсіанці виходять з того, що ціни не еластичні і не спроможні регулювати економіку.

3. Класики вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку. Тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами.

3. Економіка не спроможна власними силами переборювати порушення рівноваги, скорочення виробництва та безробіття, тому необхідне державне регулювання економіки.

Головним об’єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який у кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”. Це означає, що держава, збільшуючи сукупний попит, може ефективно впливати на рівень виробництва. Кейнсіанці пропонують стимулювати сукупний попит: 1) за рахунок збільшення державних закупівель або зниження податків (фіскальна політика); 2) за рахунок зниження процентних ставок за кредит, що підніме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору економіки (грошово–кредитна політика). Перевага надається фіскальній політиці.

  1. Здійснити порівняльний аналіз альтернативних теорій макроекономічного регулювання економіки.

Альтернативні теорії: Монетаристська теорія. Автор – М.Фрідмен в ек. літ. „Контрреволюція Фрідмена”.

Монетарист – людина, що вірить в кількісну теорію грошей. М*V=РЦ*ВВП Стійкість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки. Принципи монетаризма: 1) гроші мають значення (зміни у грошово-кредитній сфері чинять вирішальний вплив на загальну економічну ситуацію в країні); 2) центральний банк в країні зобов’язаний підтримувати сталий приріст грошової маси (ГМ) незалежно від зміни господарської ситуації. Все, що повинна робити держава у сфері грошово-кредитної політики – підтримувати приріст ГМ – сталі темпи 3-5%, незалежно від стану держ бюджету, фази екон циклу і т.д. Теорія економіки пропозиції – теорія, згідно з якою ціни, зайнятість і безробіття залежать не тільки від сукупного попиту, а й від його співвідношення з сукупною пропозицією. В умовах стагфляції економіки сукупна пропозиція має бути пріоритетним об’єктом державного регулювання економіки. Суть цієї теорії:1) стимулювати пропозицію капіталів і РС; 2) високі граничні податкові ставки на доходи, капітал працівника послаблюють трудові зусилля та мотиви до заощадження; 3) зниження податків призведе до зростання ВВПреал; 4) зниження державних витрат дозволяє досягти збалансованості державного бюджету. Теорія раціональних очікувань – економічні суб’єкти спроможні діяти раціонально і, аналізуючи економ інформацію, здатні визначати майбутні зміни. Саморегулююча здатність економ суб’єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, без державного втручання.

  1. Визначити основи фіскальної політики: сутність та засоби впливу дискреційної та автоматичної фіскальної політики на валовий внутрішній продукт.

Фіскальна політика – це сукупність заходів держави регулювання доходів та державних витрат.

Заходи фіскальної політики визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, стабілізація економіки, забезпечення економічного зростання). Держава регулює сукупний попит і реальний національний доход за допомогою державних витрат, трансфертних сплат і оподаткування. Основою фіскальної політики є бюджет. Бюджет необхідний для досягнення економічної стабільності. Фіскальна політика через дефіцит або перевищення бюджету може бути використана з метою стабілізації економічного розвитку. Свідоме маніпулювання державним бюджетом – це найбільш ефективний інструмент державного впливу на економічне зростання, рівень зайнятості та динаміку цін.

До фіскальної політики належить тільки такі маніпуляції державним бюджетом, які не змінюють кількості грошей в обігу.

Фіскальна політика виконує такі основні функції:

– впливає на стан господарської кон'юнктури;

– перерозподіляє національний доход;

– нагромаджує ресурси для фінансування загальнодержавних технічних програм.

Складовими фіскальної політики держави є: а) дискреційна фіскальна політика; б) недискреційна фіскальна політика (політика автоматичних стабілізаторів).

Дискреційна політика грунтується на регулюванні державою своїх витрат та зміні рівня податкових ставок.

Збільшення (зменшення) державних витрат збільшує (зменшує) сукупний попит. Зайнятість зростає (спадає) – випуск продукту зростає (спадає), підвищення (зниження) податків зменшує (збільшує) доход, що знижує (підвищує) сукупний попит, зайнятість і випуск продукту спадають (зростають).

Розширююча дискреційна політика збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків.

Обмежувальна політика стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення по­датків. Обмежувальна політика застосовується для боротьби з інфляцією, розширююча – для циклічності розвитку економіки і забезпечення економічного зростання.

Дискреційна фіскальна політика – це політика, при якій уряд свідомо маніпулює податковими та державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання.

Фіскальна (податково-бюджетна) політика щільно взаємодіє з грошово-кредитною політикою з метою стабілізації економіки.

Автоматичні (вбудовані) стабілізатори – це такі механізми ринкової економіки, дія яких згладжує спади і підйоми в економіці. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок процента. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відображається на величині циклічної дефіциту (профіциту) бюджету.

Основним автоматичним стабілізатором є прогресивне оподаткування. Воно впливає на величину особистих доходів та доходів підприємств. Якщо обсяг виробництва падає, то податкові надходження автоматично зменшуються так, що падіння особистих доходів і видатків послаблюється. У такому випадку випуск продукції зменшується не так відчутно. В інфляційні періоди збільшення податкових надходжень зменшує особисті доходи, стримує споживчі витрати, скорочує сукупний попит і уповільнює зростання цін та заробітної плата-Допомога безробітним, спеціальна допомога, інші трансферти. Вони скорочуються в період буму та зростають в період кризи і в результаті стабілізують та згладжують наслідки циклів.

Зміна цих величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

У фазі циклічного підйому доход зростає і податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує сукупний попит – розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход знижується – податкові надходження скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення 'бюджетного дефіциту.

У фазі Циклічного спаду сукупний доход знижується – податкові надходження скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення 'бюджетного дефіциту. Отже, зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім .усувають вплив податків та державних видатків на економіку.

Загальна фіскальна політика держави визначається взаємодією дискреційної і недискреційної політики.

  1. Проаналізувати взаємозв'язок фіскальної політики і державного бюджету. Розкрити сутність прямих та непрямих податків. Назвати основні принципи побудови податкової системи держави.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою й державним бюджетом існує пряма та обернена залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики, з іншого – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету.

Державний бюджет – це фінансовий план утворення й використання грошових фондів держави протягом року, інакше кажучи – це баланс урядових доходів і витрат за певний рік. Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків.

На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв’язок, залізниці, грошовий обіг та ін.

Державні витрати – це виражені у грошовій формі відносини власності між державою та юридичними й фізичними особами в процесі розподілу і споживання частини національного доходу.

На другому місці в структурі державних витрат – витрати на економічні цілі: житлове будівництво та його реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв’язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. Третє місце в структурі державних витрат посідають витрати на військові цілі. Наступна за величиною стаття державних витрат – витрати на обслуговування державного боргу.

Податкиза економічним змістом – це фінансові відносини між державою та платниками податків із метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, потрібних державі для виконання своїх функцій.

У системі оподаткування важливе значення мають податкові ставки та податкові пільги.

Податкова ставка– це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Високі податкові ставки знижують стимули до праці, заощадження та інвестиції в економіку.

Основу бюджету становлять прямі податки,яким віддається очевидна перевага.

Самий високий доход державі приносить податок на прибуток з фізичних і юридичних осіб. Він перевищує 56% всіх податкових надходжень.підприємства і організації сплачують з прибутку:державний податок на прибуток у розмірі 33,48%, префектурний податок на прибуток - 5% від державного, що дає ставку.

Прямий податок-це обов'язковий платіж, котрий стягується державою безпосередньо з доходів і майна фізичних та юридичних осіб.Прямий податок поділяється на реальний та особистий.

До реальних відносять:

-на землю,

-промисловий,

-на цінні папери.

Особисті податки включають:

-прибутковий податок з громадян,

-податок на прибуток підприємств та організацій,

-податок на доходи від грошових капіталів,

-податок на приріст капіталу,

-податок на зверхприбуток,

-податок з успадкування.

Непрямі податки - податки на товари і послуги, що встановлюються як надбавка до цін на товари або тарифи на послуги і не залежать від доходів платників податків. Податок входить до ціни на стадії реалізації.

Об'єктом оподаткування є витрати на споживання товарів і послуг. Стягнення непрямих податків відбувається за тарифами. Джерелом їхньої сплати є дохід.

Реальними платниками непрямих податків є покупці (споживачі) товарів, робіт послуг, у ціну яких можуть входити вказані податки. Отже, платниками можуть бути: фізичні особи (населення); юридичні особи; фізичні особи - суб'єкти господарської діяльності; організації, установи, що не є суб'єктами господарювання. При цьому сплату непрямих податків до бюджету здійснюють суб'єкти господарювання.

В Україні використовуються три види непрямих податків: акцизний збір (специфічний акциз), податок на додану вартість (універсальний акциз) та мито.

Мито - це податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України.

Акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).

Податок на додану вартість, що включається в ціну, визначається у відсотках до обороту, що включає митну вартість придбаних товарів, ввізне мито, акцизний збір (якщо це підакцизний товар). Для обчислення ПДВ щодо імпорту в оподаткований оборот не включається оплата митних послуг.

Мито встановлюється у твердих ставках з одиниці товарів, що імпортуються, або у відсотках до митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон.

Акцизний збір обчислюється у твердих сумах з одиниці реалізованого товару або за ставками у відсотках до обороту з продажу товарів.

Непрямі податки виконують в основному фіскальну функцію. Вони забезпечують формування доходів бюджету держави.

На цій основі було розроблено теорію пропозиції, згідно з якою зростання податків веде до зниження випуску й доходів, а отже, й податкових надходжень до бюджету.

Підвищення податків знижує пропозицію праці, капіталу і зменшує заощадження як джерело інвестування економіки. Навпаки, зниження податків сприяє економічному зростанню в довгостроковій перспективі та зниженню темпів інфляції. Інфляція зменшується внаслідок того, що стимулювання виробництва дає додаткові товари, які покривають грошову масу.

Теорія пропозиції передбачає наявність оптимальної податкової ставки, яка стимулює господарських суб’єктів збільшувати доходи й податкові відрахування у бюджет.

  1. Розкрити основи грошового ринку: пропозиція і попит на грошовому ринку, кількісна визначеність та механізм досягнення рівноваги між ними.

На пропозицію грошей впливають депозитні інститути і населення. Проте головна роль у забезпеченні пропозиції грошей належить державному органу, який здійснює грошово-кредитну політику (Національний банк в Україні, Федеральна резервна система в США). Цей орган здійснює емісію грошей. Підтримка фіксованого обсягу грошової маси є однією з головних тактичних цілей ФРС, що вимагає застосування певної грошової політики. Кількість грошей у країні МS збільшується, якщо:

– зростає грошова база Б. (Додаткова емісія, збільшує обсяг грошової бази, тим самим збільшує пропозицію грошей);

– знижується норма обов'язкових мінімальних банківських резервів R;

– зменшуються надлишкові резерви комерційних банків В. (Зростання ставки процента зменшує обсяг надлишкових резервів, оскільки збільшуються витрати на підтримку грошей. Збільшення надлишкових резервів зменшує пропозицію грошей внаслідок скорочення видачі позичок);

– знижується частка готівкових грошей у загальній сумі платіжних засобів населення d.

Параметри В та d є спадними функціями ставки процента і (В(i), d(і)), оскільки із зростанням i у комерційних банків посилюється зацікавленість у зниженні надлишкових резервів.

Функція пропозиції грошей МS визначається таким чином:

MS = т' (R, B(i), d(і)) Б,

де т' – грошовий мультиплікатор.

Завдання національного банку полягає в:

– забезпеченні стабільності національної валюти;

– забезпеченні платіжного обігу;

– сприянні державному контролю за приватними банками;

– забезпеченні ліквідності комерційних банків.

Пропозиція грошей — це сукупність грошових активів, які використовуються в національній економіці в кожний даний період часу. В залежності від рівня ліквідності всі грошові активи об’єднуються в грошові агрегати: МО = готівка (гроші поза банками); М1 = МО + кошти на поточних рахунках у національній валюті; М2 = М1 + строкові кошти в національній валюті та валютні кошти; М3 = М2 + кошти клієнтів у довірчому управлінні та цінні папери власного боргу банків.

Пропозиція грошей в першу чергу є функцією від грошової бази, яка складається з готівки поза банками і банківських резервів. Останні у свою чергу є сумою двох компонентів: обов’язкові резерви і надлишкові резерви. Іншою змінною функції грошової пропозиції є грошовий мультиплікатор, який знаходиться в оберненій залежності від резервної норми і коефіцієнта готівки. В графічних моделях грошова пропозиція розглядається як функція від процентної ставки. Вплив процентної ставки на пропозицію грошей відбувається опосередковано — через грошовий мультиплікатор. Чим вище процентна ставка, тим нижче коефіцієнт готівки і резервна норма і тим більшим є грошовий мультиплікатор і пропозиція грошей за даної грошової бази. Отже, грошова пропозиція є зростаючою функцією від процентної ставки. Тому крива грошової пропозиції має додатний нахил.

 Попит на гроші — це запаси (залишки) грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в кожний даний період часу. Згідно з класичною теорією попит на гроші є зростаючою функцією номінального доходу, помноженого на коефіцієнт пропорційності. При цьому у І. Фішера коефіцієнт пропорційності є постійною величиною, а на думку кембріджських економістів, він може коливатися в залежності від схильності економічних суб’єктів до заощаджень.

Кейнс виділяв три мотиви, що викликають у людей попит на гроші: трансакційний, застережний, спекулятивний. Перші два мотиви він пояснює потребою людей в грошах для здійснення купівельних операцій, яка знаходиться в прямій залежності від доходу. Спекулятивний мотив пов’язувався з бажанням людей заощаджувати певну частину своїх доходів, яке залежить від рівня процентної ставки. Процентна ставка визначає альтернативну вартість грошей, яка дорівнює втратам від неотриманого проценту. Це обумовлює обернену залежність попиту на гроші від процентної ставки. Кейнс акцентував увагу на те, що грошовий попит — це попит на реальні грошові запаси, які визначаються за допомогою корегування номінальних грошей на індекс цін. У зв’язку з цим у кейнсіанській функції попиту на гроші основною змінною є не номінальний, а реальний дохід.

 Фрідманівська функція попиту на гроші помітно відрізняється від кейнсіанської функції. По-перше, якщо Кейнс у своїй функції спирається на поточний дохід, то Фрідман — на постійний дохід, який дорівнює середньому доходу у довготривалому періоді. По-друге, якщо у Кейнса процента ставка є чинником попиту на гроші, то у Фрідмана вона не справляє вплив на грошовий попит. Це пояснюється тим, що процентні ставки на всі фінансові активи, змінюються приблизно однаково. Тому альтернативна вартість зберігання грошей є незмінною величиною. У підсумку попит на гроші у Фрідмана є лише зростаючою функцією від постійного реального доходу.

 Будь-яка теорія має право на існування, якщо її положення підтверджуються фактами. С. Гольфельд на основі емпіричних досліджень довів, що попит на гроші реагує на зміни рівня процентних ставок, але з меншою еластичністю, ніж на зміни рівня реального доходу. Це свідчить про обґрунтованість кейнсіанської функції попиту на гроші, згідно з якою він знаходиться в прямій залежності від реального доходу і оберненій — від процентної ставки. Для ілюстрації кейнсіанської функції попиту на гроші використовують графічну модель, в якій крива грошового попиту є спадною функцією від процентної ставки і тому має від’ємний нахил. В такій моделі дохід є екзогенною змінною, який викликає зміщення кривої попиту на гроші у відповідний бік.

 Рівновага на грошовому ринку свідчить про те, що на цьому ринку не має ні профіциту, ні дефіциту грошей. Але така ситуація існує лише в тенденції, яка постійно порушується і відновлюється. Рівновага грошового ринку може порушуватися зміною доходу або зміною грошової бази або незбалансованою зміною доходу і грошової бази.

 Якщо рівновага порушується зростанням доходу при незмінності грошової бази, то попит на гроші як функція доходу зростає. Це викликає нестачу грошей, збільшення пропозиції негрошових активів, наприклад, облігацій. Тому ціни на облігації падають, що підвищує процентну ставку. Це, з одного боку, загальмує збільшення попиту на гроші; з іншого — дещо підвищить грошовий мультиплікатор і збільшить пропозицію грошей. Процентна ставка буду зростати доти, доки приріст попиту на гроші не врівноважиться зі збільшенням пропозиції грошей.

Якщо рівновага порушується прирістом грошової бази при незмінності доходу, та пропозиція грошей збільшується і з’являється їх надлишок. Це збільшує попит на облігації і викликає зростання їх ціни та зниження процентної ставки. Внаслідок цього зростає попит на гроші і падає грошовий мультиплікатор, який гальмує приріст грошової пропозиції. Процентна ставка буде знижуватися до тих пір поки на ринку грошей не встановиться рівновага.

Якщо забезпечується збалансована зміна доходу і грошової бази, то збільшення попиту на гроші, викликане зростанням доходу, дорівнює збільшенню пропозиції грошей, викликаному цільовою емісією грошової бази. За цих умов рівновага не порушується і процентна ставка не змінюється. В разі здійснення незбалансованої зміни доходу і грошової бази виникає нестача або надлишок грошей. В таких випадках врівноваження грошового ринку відбувається на основі одного із двох алгоритмів, які були описані в попередніх варіантах.

  1. Проаналізувати сутність, мету грошово-кредитної політики держави. Розкрити методи регулювання грошової маси.

Грошово-кредитна (монетарна) політика — це здійснюване центральним банком країни регулювання кількості грошей у обігу з метою забезпечення доступу до кредиту в обсягах і за процентами, які забезпечили б ефективне функціонування національної економіки. Мета грошово-кредитної політики – досягнення рівноваги на національному ринку, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну політику, яка залежить від вибору конкретних методів грошового й кредитного регулювання, відповідно до поставлених цілей. Можна виділити два основних варіанти грошово-кредитної (монетарної) політики: політика "дешевих" грошей і політика "дорогих" грошей. Політика "дешевих" грошей - монетарна політика, спрямована на зниження процентної ставки з метою стимулювання ділової активності. Політика "дорогих" грошей - монетарна політика, спрямована на підвищення процентної ставки з метою отримання ділової активності.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є центральний банк, який здійснює грошову емісію й регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. У своїй діяльності центральний банк для регулювання грошової маси застосовує такі методи: 1) операції на відкритому ринку; 2) зміна рівня мінімальної резервної норми; 3) зміна облікової ставки.

1. Операції на відкритому ринку — найважливіший метод з точки зору регулювання пропозиції грошей. Сутність цього методу полягає в тому, що центральний банк, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує грошово-кредитні потоки, які обслуговують рух товарів і послуг.

Для збільшення грошової маси центральний банк скуповує державні цінні папери (облігації) у комерційних банків, фірм і населення, тим самим вводить у обіг додаткові гроші. При цьому резерви комерційних банків та їхня здатність до кредитування збільшуються. В свою чергу це збільшує пропозицію грошей і знижує процентну ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають, і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика "дешевих" грошей.

Коли ж необхідно стримати ділову активність, держава через центральний банк продає свої цінні папери, зменшуючи грошову масу в обігу. Тобто у комерційних банків, фірм і населення зосереджуються цінні папери, а в центральному банку - гроші. Це зменшує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого процентна ставка на кредити й депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика "дорогих" грошей, яка є одним із елементів рестриктивної політики держави.

2. Зміна рівня мінімальної резервної норми. Змінюючи мінімальну обов'язкову резервну норму, центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків.

Збільшення норми резерву веде до скорочення грошової пропозиції та підвищення процентної ставки. Гроші стають "дорогими", що означає рестриктивну політику, тобто політику "дорогих" грошей. І навпаки, знижуючи резервну норму, центральний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику "дешевих" грошей.

Змінення резервної норми є досить потужним методом монетарної політики, але держава рідко вдається до нього. Це пояснюється тим, що норма обов'язкового резерву впливає на рівень грошового мультиплікатора. Тому навіть незначні коливання цієї норми суттєво впливають на пропозицію грошей. За цих обставин зміни нормативного рівня резервів використовують лише у крайніх випадках. Для простого коригування грошової пропозиції резервну норму, як правило, не змінюють.

3. Зміна облікової ставки. Облікова ставка — це процент, під який центральний банк надає кредити комерційним банкам. За умови підвищення облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зменшуються, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дорогою. У комерційних банків погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а процентна ставка зростає. При зниженні облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. У комерційних банків поліпшуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зростає, а процентна ставка знижується.

Розглянута грошово-кредитна політика держави безпосередньо впливає на рівень національного виробництва, забезпечення зайнятості в економіці та цінову стабільність.

Механізм впливу грошово-кредитної політики на стан національної економіки розглянемо з допомогою рисунків на лист 2..

Вплив грошової пропозиції на ВВП починається з дій центрального банку. Припустимо, що держава в особі центрального банку вирішила знизити процентну ставку, збільшуючи грошову пропозицію від ГП1 до ГП2 (рис.а). Це призведе до зменшення процентної ставки від ПС1 до ПС2 на грошовому ринку. У свою чергу, нижча процентна ставка пожвавлює попит на інвестиції від ВІ1 до ВІ2 на графіку інвестицій (рис.б). А зростання інвестицій призведе до мультиплікативного зростання ВВП у моделі "витрати-випуск", від ВВП1 до ВВП2 (рис.в).

Графічні зображення дозволяють зробити ще деякі важливі висновки.

Ефективність політики "дешевих" і "дорогих" грошей залежить від форми кривих попиту на гроші й інвестиції. Чим крутішою є крива попиту на гроші (рис.а), тим значнішим є вплив зміни їх пропозиції на рівноважну процентну ставку (ПС1, ПС2). Зміни процентної ставки впливають на попит на інвестиції. Можливість одержати суттєвий приріст інвестицій зображується більш похилою кривою попиту на інвестиції (рис.б). А більший приріст інвестицій призведе до більшого зростання ВВП (рис.в).

Отже, монетарна політика високоефективна тоді, коли крива попиту на гроші набуває вигляду крутої лінії, а крива попиту на інвестиції – похилої. За інших умов потенціал монетарної політики буде незначним.

Таким чином, збільшення пропозиції грошей спричиняє зростання інвестицій, ВВП, зайнятості, доходу, сукупного попиту, що, в свою чергу, забезпечує подальше підвищення економічної активності.

  1. Торговельна політика держави: сутність, види та основні інструменти її здійснення. Обсяги, товарна та регіональна структури зовнішньої торгівлі України.

МЕФ – це система різноманітних зв’язків між значними господарськими комплексами і їх суб’єктами діючими в рамках окремих держав.

Основними формами є :

1.МТ товарами

2.МТ послугами

3.Міжнародна спеціалізація і кооперація

4.Міжнародне науково-технічне співробітництво та обмін науково-технічними результатами

5.Міжнародний рух капіталу

6.Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини

7.Міжнародний рух робочої сили

8.Міжнародний інформаційний обмін

9.Діяльність МЕО, співробітництво у вирішенні глобальних проблем.

Міжнародна торгівля - це форма економічних відносин за посередництва експорту та імпорту товарів і послуг, яка базується на міжнародному поділі праці.

Ефективність участі країни в міжнародних економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

1. Рівень експорту - відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВВП, виражене у відсотках.

2. Структура експорту - це питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, в загальному обсязі експорту.

  1. Рівень імпорту - відношення обсягу товарів та послуг, що імпортуються, до обсягу ВВП, виражене у відсотках; характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто потребу в товарах, які не виробляються в даній країні або виробництво яких у цій країні є неефективним.

4. Структура імпорту - це питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, в загальному обсязі імпорту.

5. Співвідношення між імпортом та експортом капіталу.

Міжнародний рух капіталу здійснюється як у підприємницькій формі (прямі та портфельні інвестиції), так і в позичковій (довгострокові, середньострокові та короткострокові кредити).

Всі результати ЗЕД будь-якої країни знаходять свій вираз у платіжному балансі.

Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний проміжок часу, як правило за рік. Він відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

Співвідношення між надходженнями і вилученнями породжує сальдо платіжного балансу з відповідним знаком.

Платіжний баланс складається із великої кількості статей. Але всі вони можуть бути об'єднані в кілька розділів. В Україні всі статті платіжного балансу об'єднуються в два розділи: 1) рахунок поточних операцій; 2) рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини: 1. баланс товарів і послуг; 2. доходи; 3. поточні трансферти.

  1. Баланс товарів і послуг (БТП) - показує співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг. Він відображає чисті надходження від експорту та імпорту товарів, а також від нефакторних послуг (послуги, не пов'язані з використанням факторів виробництва, а саме: транспортні перевезення, комунікаційні, туристичні, страхові тощо).

  2. Доходи (Д). Ця складова рахунка поточних операцій відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг, пов'язаних із використанням факторів виробництва. Сюди включаються чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестицій (дивіденди), боргових зобов'язань (проценти). Сальдо доходів, тобто чистий дохід віл цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими та сплаченими доходами.

  3. Поточні трансферти (ПТ). До них належать пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів, тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами.

Отже, сальдо рахунка поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою:

РПО = БТП + Д + ПТ

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій, або скорочено - рахунок капітальних операцій (РКО). Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів.

Ідентифікована величина цього рахунка складається з двох елементів: 1) рахунок операцій з капіталом (відбиває рух капітальних трансфертів (РОК)) та 2) фінансовий рахунок (рух інвестицій і кредитів (ФК)). Сальдо рахунка капітальних операцій:

РКО = РОК + ФР

Особливу роль у платіжному балансі відіграє стаття під назвою "Помилки та упущення". Це автономна стаття платіжного балансу, яка відображає неточності в обліку зовнішньоекономічних операцій, пов'язані з часовими та вартісними розбіжностями між митною і банківською статистикою. Сальдо обчислюється як різниця між рахунками поточних та капітальних операцій.

Резервні активи - стаття рахунка капітальних операцій, яка відображає суму ліквідних активів центрального банку й використовується для регулювання платіжного балансу.

З метою оцінки стану платіжного балансу слід розрізняти первинне, вторинне та підсумкове його сальдо.

Первинне сальдо – це сальдо рахунка поточних операцій. Воно є початковою ознакою платіжного балансу і має вирішальний вплив на його загальний стан.

Вторинне сальдо – це інтегральне сальдо двох рахунків - поточних і капітальних операцій, - доповнене статтею "Помилки та упущення".

Підсумкове сальдо - це вторинного сальдо + зміни у резервних активах. Воно завжди нульове. В Україні рух резервних активів враховується в РКО (рахунок капітальних операцій), формулу платіжного балансу можна записати таким чином:

ПБ = РПО + РКО + ПУ

Проведення торговельних і фінансових операцій між країнами передбачає існування системи валютних відносин. Обмін валют і розрахунки між державами здійснюються на підставі валютного (обмінного) курсу. Валютний курс встановлюється на валютному ринку в процесі торгів валютами різних країн.

Валютний (обмінний) курс - це ціна грошової одиниці певної країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Валюта поділяється на конвертовану, що вільно обмінюється на іншу валюту та неконвертовану, яка використовується тільки в межах даної країни.

Валютний паритет - встановлюване законодавством відношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу.

Валютний курс може встановлюватися в двох формах: 1) у формі прямого котирування, коли масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 тощо) виражається через певну кількість національної валюти; 2) у формі оберненого котирування, згідно з яким масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти.

При фіксованому курсі підвищення (зниження) ціни іноземної валюти внаслідок державних рішень називається девальвацією (ревальвацією). Девальвація - цілеспрямовані дії уряду на зниження валютного (обмінного) курсу національної валюти. Ревальвація — цілеспрямовані дії уряду на підвищення валютного (обмінного) курсу національної валюти.

Валютний курс позначається на життєвому рівні споживачів і фірм, тому уряд веде боротьбу з його коливанням.

Валютна інтервенція - вплив на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної валюти для фіксації її курсу. Валютна інтервенція впливає на резерви країни, а отже, на обсяг грошової маси. Щоб виключити цей вплив, одночасно з інтервенцією проводиться стерилізація - продаж-купівля валюти на відкритому ринку.

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види:

1) вільний плаваючий валютний курс - валютний курс, який формується лише під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку; 2) фіксований – курс національної валюти, котрий держава офіційно зобов’язується підтримувати; 3) керований плаваючий – валютний курс, зміна якого регулюється державою через цілеспрямований вплив на кон’юктуру валютного ринку.

В основі валютного курсу – паритет купівельної спроможності окремих валют – це співвідношення купівельної спроможності двох чи більше валют щодо певного набору товарів і послуг. При порівнянні купівельної спроможності окремих валют до уваги береться ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найуживаніших товарів та послуг, які перебувають у міжнародному товарообігу. Згідно з паритетом купівельної спроможності, курс національної валюти в прямому котируванні можна визначити за формулою: ВК = Ціна ринкового кошика в нац. валюті / Ц рин. кошика в іноз. валюті.

  1. Розкрити сутність платіжного балансу, його основні розділи, види сальдо та показати взаємозв"язок між платіжним балансом і валютним курсом.

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнене відображення в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни із закордоном за певний період часу, як правило за рік.

Платіжний баланс будь-якої країни відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини: 1. баланс товарів і послуг; 2. доходи; 3. поточні трансферти.

1. Баланс товарів і послуг (БТП) – складова частина рахунка поточних операцій, яка показує співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг. Він відображає чисті надходження від експорту та імпорту товарів, а також від нефакторних послуг. До нефакторних належать послуги, не пов’язані з використанням факторів виробництва, а саме: транспортні перевезення, комунікаційні, туристичні, будівельні, страхові, фінансові, комп’ютерні послуги тощо.

2. Доходи (Д). Ця складова рахунка поточних операцій відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг, пов’язаних із використанням факторів виробництва. Сюди включаються чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестицій (дивіденди), боргових зобов’язань (проценти). Сальдо доходів, тобто чистий дохід від цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими та сплаченими доходами.

3. Поточні трансферти (ПТ). До них належать пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів, тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами.

Отже, сальдо рахунка поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою:

РПО = БТП + Д + ПТ, де:

БТП – баланс товарів і послуг; Д – доходи; ПТ – поточні трансферти.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій, або скорочено – рахунок капітальних операцій (РКО). Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів.

Ідентифікована величина цього рахунка складається з двох елементів: 1) рахунок операцій з капіталом (РОК) та 2) фінансовий рахунок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий – рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунка капітальних операцій:

РКО = РОК + ФР, де: РОК – рахунок операцій із капіталом; ФР – фінансовий рахунок.

Особливу роль у платіжному балансі відіграє стаття під назвою “Помилки та упущення”. Це автономна стаття платіжного балансу, яка відображає неточності в обліку зовнішньоекономічних операцій, пов’язані з часовими та вартісними розбіжностями між митною і банківською статистикою.

Резервні активи – стаття рахунка капітальних операцій, яка відображає суму ліквідних активів центрального банку й використовується для регулювання платіжного балансу.

  1. Розкрити сутність валютного курсу та навести його основні види. Проаналізувати сутність девальвації і ревальвації та визначити їх вплив на зовнішню торгівлю держави. Паритет купівельної спроможності.