2.2 Податок на додану вартість (пдв).

На сучасному етапі податок на додану вартість є однією з найважливіших складових податкових систем 42 держав, з яких 17 європейських країн — члени Організації економічно­го співробітництва і розвитку. На долю цього податку припа­дає приблизно 13,8% податкових надходжень бюджетів країн і 5,5% валового внутрішнього продукту. Перевага, що надаєть­ся податку на додану вартість в цих країнах, зумовлена тим, що цей податок забезпечує державі значні надходження, з його допомогою набагато краще оподатковувати послуги і звільня­ти засоби виробництва. Крім цього, його податковий механізм не дозволяє вільно ухилятися від оподаткування.

Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, який є часткою новоствореної вартості, входить до ціни реалі­зації товарів (робіт, послуг) і сплачується споживачем до дер­жавного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, ви­конання робіт, надання послуг.

Платник податку — особа, яка зобов'язана здійснити ут­римання і внесення до бюджету податку, що сплачується по­купцем, або особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України. Головною особливістю платника податку на додану вартість є розрив між реальним і формальним плат­ником. Реальним платником є особа, яка купує товари (робо­ти, послуги), фактично покупець (споживач), тому що саме за рахунок його коштів здійснюється сплата цього податку. Кош­ти для податку на додану вартість є складовим елементом тієї грошової суми, яку він сплачує, купуючи товари (роботи, по­слуги). Формальним же платником податків є фактично зби­рач податків — особа, яка реалізує товари (роботи, послуги) та отримує кошти від їх покупця. Першою дією такої особи після реалізації товарів (робіт, послуг) є перерахування суми подат­ку на додану вартість до бюджету. Фактично при цьому сума податку, сплачена реальним платником, проходить через фор­мального платника, яким вона і перераховується на відповідні бюджетні рахунки. Фактично всю систему платників можна розділити на дві групи: юридичні та фізичні особи. Особа — це будь-яка із за­значених далі осіб, незалежно від того, чи є така особа рези­дентом або ні:

суб'єкт підприємницької діяльності, у тому числі під­приємство з іноземними інвестиціями незалежно від форми та часу внесення цих інвестицій;

інша юридична особа, що не є суб'єктом підприємниць­кої діяльності;

фізична особа (громадянин, іноземний громадянин або особа без громадянства), діяльність якої віднесено до підпри­ємницької відповідно до законодавства, або та, яка ввозить(пересилає) товари на митну територію України.

Якщо при виникненні податку на додану вартість його мож­на було б віднести до податків з юридичних осіб, то на цей час він є класичним варіантом податку, що передбачає змішаного платника. Тому серед платників цього податку стійку групу складають фізичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність. У цьому разі можна говорити про виділення фізич­ної особи як умовного платника. Іншими словами, він висту­патиме платником податку на додану вартість виключно за та­ких умов:

а) якщо обсяг операцій з продажу товарів (робіт, послуг), які оподатковуються, обчислюється за останні 12 календарних місяців;

б) якщо обсяг подібних операцій перевищує 3600 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 61200 грн.

Платники розділені на дві великі групи залежно від того здійснюють вони від свого імені виробничу або іншу підприєм­ницьку діяльність на території України або ввозять в Україну товари як для власних, так і для виробничих потреб з метою реалізації у вільному обороті, а також на правах комісії, лізингу і тимчасово.

Платника ПДВ можна представити як певну систему суб'єктів.

1. Особа, обсяг оподатковуваних податком операцій з про­дажу товарів (робіт, послуг) якої протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти календарних місяців перевищував 3600неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну терито­рію України, або отримує від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України.

3. Особа, яка здійснює на митній території України підприє­мницьку діяльність з торгівлі за готівкові кошти, незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійсню­ють торгівлю на умовах сплати ринкового збору.

4. Особа, яка на митній території України надає послуги, пов’язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну те­риторію України.

5. Особа, яка відповідає за внесення податку до бюджету по об'єктах оподаткування на залізничному транспорті, що визначена в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

6. Особа, яка надає послуги зв'язку і здійснює консолідова­ний облік доходів і витрат, пов'язаних з наданням таких по­слуг і отриманих (понесених) іншими особами, що перебува­ють в її підпорядкуванні

Центральний податковий орган України веде реєстр плат­ників податку. Будь-яка особа, діяльність якої підлягає оподаткуванню, отримує індивідуальний податковий номер, що використовується при справлянні податку.

Наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 р. було затверджено Положення про Реєстр плат­ників податку на додану вартість. Цей законодавчий акт вніс деякі зміни: наприклад, значно розширено перелік основ для виключень з Реєстру, і відповідно до цього ідентифікаційний номер платника податку на додану вартість зберігається за ним до моменту виключення його з Реєстру (раніше — до анулю­вання його свідоцтва). Якщо виключення з Реєстру відбуваєть­ся на підставі заяви платника, то датою такого виключення є дата подання заяви. Щодо реєстрації платника податку на до­дану вартість підкреслюється, що юридичні особи можуть за­реєструватися за місцем знаходження, а фізичні — за місцем проживання. Також обумовлена можливість відмови при ви­дачі свідоцтва, але тільки у разі подання заявником недостовір­них даних.

Реєстр платників податку на додану вартість — це автома­тизована система збору, накопичення та обробки даних про осіб, які зобов'язані здійснювати утримання і внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем. Він створюється для забез­печення єдиних принципів ідентифікації платників податку на додану вартість, їх реєстрації в органах державної податкової служби, здійснення контролю за справлянням цього податку тощо.

Для реєстрації особи як платника податку на додану вартість необхідно, щоб ця особа була поставлена на облік до органів Державної податкової служби за місцем її перебування або за місцем проживання.

Однією з головних умов закріплення об'єкта оподаткуван­ня є наявність його певної характеристики (вартісної, кількісної тощо), щодо якої можна було б потім визначити базу оподаткування. З урахуванням цього, не зовсім зручною ви­дається характеристика цього поняття щодо податку на дода­ну вартість, якою визначають операції платників податків. Немає сенсу наполягати на тому, що в статті, яка закріплює об'єкт оподаткування, необхідні чіткі вартісні прив'язки (це більш характерно для бази оподаткування), але певний момент, від якого можна прямувати до конкретних кількісних чи інших характеристик, повинен бути обов'язковим.

Об'єкт оподаткування охоплює основні складові, що визна­чають:

оборот від реалізації товарів ( робіт, послуг);

оборот від реалізації з частковою оплатою або без оплати вартості товарів всередині підприємства;

оборот від передачі товарів в обмін на інші товари, без оплати їх вартості;

оборот з передачі товарів безкоштовно або з частковою оплатою іншим підприємствам або особам.

Стаття 3 Закону України «Про податок на додану вартість» має назву «Об'єкт оподаткування та операції, що не є об'єктом оподаткування». Фактично об'єкт оподаткування з податку на додану вартість включає три форми:

1. Операції з продажу товарів (робіт, послуг) на митній те­риторії України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця. Цей різновид об'єкта оподаткування з податку на додану вартість є, мабуть, найістотнішим, оскільки саме за рахунок сплати податку від операцій з реалізації здійснюються основні надхо­дження коштів. При реалізації товарів до складу обороту вхо­дять основні найбільш важливі елементи доданої вартості. Се­ред них необхідно виділити амортизаційні відрахування, еле­менти прибутку, заробітної платні.

2. Ввезення (пересилання) товарів на митну територію Ук­раїни та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидента­ми для їх використання або споживання на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави (іпотеки). Особливістю цієї форми об'єкта оподаткування з податку на додану вартість є те, що підставою для нарахування зазна­ченого податку виступає сукупність митної вартості, акциз­ного збору і ввізного мита. Показово, що митні збори до бази оподаткування податку на додану вартість при цьому не вхо­дять, оскільки відповідно до Закону України "Про систему оподаткування" вони не належать до обов'язкових платежів і зборів.

3. Вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживан­ня за межами митної території України. Особливістю цього різновиду об'єкта оподаткування з податку на додану вартість є комплексний характер відносин, які в даному разі регулю­ються відповідними нормами. По-перше, визначення об’єкта оподаткування з податку на додану вартість при вивезенні (пе­ресиланні) товарів за межі митної території України передба­чає певне митне регулювання подібних відносин, яке повинно впливати на податкове. По-друге, ця форма об'єкта податку на додану вартість реалізується з допомогою складного бюджет­но-податкового інституту — бюджетного відшкодування.

Обчислення розмірів доданої вартості може здійснюватися двома методами.

Перший — метод складання заробітної платні та прибутку.

Другий — метод, за якого від повної вартості віднімають вартість сировини, матеріалів і послуг виробничого харак­теру.

Найпоширенішим в Україні є другий метод, що має назву «сальдовий», або залишковий.

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, по­слуг) визначається з їх договірної (контрактної) вартості, ви­значеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на дода­ну вартість, що включаються до ціни товарів (робіт, послуг) відповідно до законів України з питань оподаткування.

Особливістю законодавчого регулювання ставки податку на додану вартість є фактично її однозначність, коли закріплюєть­ся виключно одна ставка податку, тоді як щодо інших податків йдеться про певну систему ставок, яка включає пільгові, підви­щені та базові ставки. Наприклад, Закон України «Про опо­даткування прибутку підприємств» використовує кілька рівнів податкових ставок. Таке положення ще раз підкреслює тезу про виключний характер імперативного регулювання саме подат­ку на додану вартість як головного каналу надходжень до дер­жавного бюджету.

В Україні податок на додану вартість з'явився як податок з двома рівнями ставок — 28% і 22%. Постає запитання: яки­ми підставами керувався законодавець, зупинившись саме на ставці в 28% ? Річ у тім, що в податковій системі Радянського Союзу діяли два непрямих податки — з обороту та з продажу. Перехід до формування української податкової системи і за­стосування в ній податку на додану вартість мав зберегти відповідні надходження до бюджету. А цього можна було до­сягти тільки при справлянні податку за ставкою в 28%.

Статтею 6 Закону України «Про податок на додану вартість» закріплюється ставка в 20%, що передбачає і ставку в 16,67%. Перша з них є основною і поширюється на обороти, які обчис­люються за цінами без обчислення податку на додану вартість. Якщо ж використовуються ціни і тарифи, що включають цей

податок, застосовується інша ставка — 16,67%. Нагадаємо, що ставка на рівні 20—28% негативно впливає на високотехнологічні підприємства, а також стимулює інфляційні процеси в цілому. Це зумовлено тим, що податок на додану вартість є податком на кінцевого споживача і при його великій ставці відбувається зростання цін, що знижує купівельну спромож­ність населення.

Об'єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, і операцій, до яких застосовується нульова ставка, обкладаються податком за ставкою 20%. Податок ста­новить 20% бази оподаткування і додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Нульова ставка застосовується щодо операцій з продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України. При цьому товари вважа­ються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експорту­вання) засвідчено належно оформленою вантажною митною декларацією.

Здається доцільним зберегти в чинному законодавстві дво­рівневий підхід до ставки податку на додану вартість за умови, якщо перший рівень закріплюватиме загальну (базову) став­ку, а другий — пільгову. Наприклад, загальна ставка може застосовуватися на рівні 15—17%, тоді як пільгова дорівню­ватиме 5—7%. Остання може застосовуватися при оподатку­ванні соціальне значущих для суспільства дій (реалізація ліків, продуктів дитячого харчування тощо). Звичайно, про опти­мальну ставку може йтися лише в рамках загальної податко­вої системи, коли визначено податкове навантаження від усіх податків, а не виключно з податку на додану вартість.

Система пільг з податку на додану вартість досить різнома­нітна. Так, статті Закону України «Про податок на додану вартість» закріплюють оподаткування за нульовою ставкою, операції, що звільняються від оподаткування і які не є об’єктами оподаткування. Взагалі система пільг щодо податку на додану вартість містить три групи звільнень.

1.Майно, товари (роботи, послуги), на які не нараховуєть­ся цей податок. Наприклад, звільняються від оподаткування операції з продажу товарів спеціального призначення для інвалідів, сільськогосподарська продукція (її переробка), ви­дана за рахунок оплати праці робітникам сільськогосподарсь­ких підприємств (крім товарів, заборонених для оплати заро­бітної плати натурою тощо).

2.Звільнення при перетинанні майна та імпортних мате­ріальних цінностей через митний кордон України (наприклад, експорт товарів за межі України).

3.Звільнення для певних підприємств. Наприклад, листом державної податкової адміністрації України закріплено, що звільняються від оподаткування податком на додану вартість представництва міжнародних організацій, що створені та діють на території України відповідно до міжнародних договорів, в яких бере участь Україна. Як відомо, представництва міжна­родних організацій не можна розглядати як дипломатичні представництва держав і принцип взаємності стосовно них не застосовується. Обсяг пільг і привілеїв, у тому числі щодо по­датку на додану вартість, для таких організацій та їх персона­лу повинен визначатися відповідними положеннями міжнарод­них договорів України, згідно з якими вони створені.

5. Порядок обчислення і сплати податку на додану вартість. Бюджетне відшкодування

Основою обчислення податку на додану вартість є вартість обороту, що оподатковується, який включає вартість реалізо­ваних товарів (робіт, послуг) без включення до неї самої суми

податку. Такий спосіб обчислення широко поширений і має назву «залікового», оскільки вартість обороту заліковує вартість усіх товарів (робіт, послуг). Цей спосіб використову­ють у багатьох країнах світу, які справляють податок на дода­ну вартість, в тому числі й в Україні. При використанні цього способу додана вартість включає суми, які додаються на стадії власного виробництва або споживання до «старої вартості», яка закріплюється в діючих засобах виробництва (спорудження, будови, механізми тощо) та використаній сировині. Фактично складові, які входять до вартості оподаткованого обороту, скла­даються із сум амортизаційних відрахувань, які відносяться саме до цієї стадії виробництва; заробітної платні; відрахувань на соціальне страхування; прибутку.

Такий спосіб розрахунку податку має певні недоліки. На­приклад, не беруть до уваги період між сплатою податку на додану вартість за придбані матеріали і повернення цієї суми від споживача у вартості реалізованої продукції. Необхідно звернути увагу, що перехід майна не завжди розглядають як підставу для нарахування податку на додану вартість (він може бути пов'язаний з безвідплатною передачею його з балансу на баланс між установами та організаціями, без зміни права влас­ності на вказані об'єкти, і ця операція не повинна обкладатися цим податком)1.

Обчислення та сплату податку на додану вартість за товари, які ввезені на територію України, здійснюють до і після мит­ного оформлення на основі вантажної митної декларації, в якій нарахована сума податку виділяється окремим рядком. При надходженні імпортних товарів, ввезених за цільовим призна­ченням і використовуваних не за призначенням або з комер­ційною метою, податок на додану вартість обчислюють вихо­дячи з ціни їх реалізації з урахуванням податку на додану вартість, але не нижче їх митної вартості з урахуванням фак­тично сплачених сум митних зборів, мита, акцизного збору за відповідні товари і податку на додану вартість.

Датою виникнення податкових зобов'язань з продажу то­варів (робіт, послуг) вважають дату, яка припадає на

податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

1)дата зарахування коштів від покупця (замовника) на бан­ківський рахунок платника податків як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, а у разі продажу товарів(робіт, послуг) за готівкові кошти — дата їх оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої — дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує плат­ника податку;

2)дата відвантаження товару, а для робіт (послуг) — дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт(послуг) платником податків.

Порядок обчислення податку обов'язково передбачає закріп­лення дати, на яку здійснюється розрахунок податку. Незва­жаючи на те, що цей елемент належить до додаткових при пра­вовому регулюванні податку, але в цій системі він, напевно, є одним з найважливіших. Це відбувається тому, що без таких конкретних дат неможливо визначити розмір податкового обо­в'язку. При цьому, звісно, необхідно розмежовувати дату, на яку здійснюється обчислення суми податку, що підлягає сплаті, і дату, яка є заключною «крапкою» в попередньому до­датковому елементі (обчисленні податку) і датою сплати.

У чинному Законі України «Про податок на додану вартість» (п. 7.3 ст. 7) закріплено положення, яке встановлює, що датою виникнення податкових зобов'язань є дата, коли відбувається будь-яка з таких подій: дата зарахування коштів від покупця (замовника) або дата відвантаження товарів (валютних цін­ностей).

Можна по-різному підходити до регулювання цього елемен­та, але важливо при цьому базуватися на класичному підході до змісту податку. Він завжди має бути часткою доходу, який вже отримав платник. Платник повинен віддати частку зароб­лених або отриманих доходів на задоволення загальних потреб, утримання держави. Але тільки шкоду може заподіяти закрі­плення випадків, коли він повинен сплачувати податки ще до того моменту, як отримав прибуток.

По-перше, платник може не отримати його взагалі і тоді в нього не буде податкового обов'язку. По-друге, як можна визначити суму податку до сплати, коли в нього фактично ще немає об'єкта оподаткування (при визначенні очікуваного обо­роту на підставі попередніх періодів). По-третє, врешті-решт, такий механізм невигідний і для держави. Пояснюється це тим, що платник у цьому разі, сплачуючи податок не з отриманих доходів, а з власних коштів, фактично буде змушений скоро­чувати розмір коштів, які він виділяє у виробництво та які збільшують оборот, що в кінцевому підсумку зменшує об'єкт оподаткування. Змушуючи його сплачувати податок із змен­шених власних коштів, держава фактично зменшує об'єкт опо­даткування, з якого обчислюватиметься сума податку, що підлягає сплаті, і таким чином, своїми діями зменшує подат­кові надходження до бюджетів.

Сплата податку провадиться не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним періодом. Сплата податку не виключає щомісячного звіту платників перед податковими органами, у формі декларацій, які вони подають у встановленій формі. При цьому щомісячні розрахунки по цьому податку, надані плат­никами до відповідних державних податкових інспекцій, є ос­новними документами.

Суми податку на додану вартість зараховуються до дер­жавного бюджету і використовуються в першу чергу для бюд­жетного відшкодування податку на додану вартість і форму­вання бюджетних сум, що спрямовуються як субвенції місце­вим бюджетам.

Податкову звітність здійснює платник податку, який надає податковому органу документи, що містять інформацію про обчислення і сплату податку. Податкові органи не вправі ви­магати від платника податку інформації, яка не передбачена податковим законодавством або надання податкової докумен­тації до настання строку. Податкову звітність платник подат­ку може подавати безпосередньо до податкового органу або над­силати йому поштою. Цей документ повинен ґрунтуватися на даних податкового обліку доходів і витрат платника податку. Ненадання платником податкової звітності в строк не звільняє його від обов'язку здачі цієї звітності.

Сплата податку не виключає щомісячного звітування плат­ників перед податковими органами у формі декларації, де визначаються відомості про отримані за звітний період доходи та здійснені витрати. Податкову декларацію подає платник по кожному податку окремо за місцем свого обліку.

Необхідно згадати ще один специфічний момент характе­ристики дати визначення податкового обов'язку з податку на додану вартість. Річ у тім, що законодавець повинен більш чітко висвітлити в законодавчому акті таке положення. Дата виникнення податкового обов'язку пов'язана з висвітленням дати сплати податку. Але остання автоматично приводить до необхідності чіткої кореспонденції з датою виникнення пра­ва на бюджетне відшкодування. Тобто момент сплати подат­ку на додану вартість поєднує як фактичне виконання подат­кового обов'язку платника щодо сплати податку на додану вартість, так і факт виконання права платника на бюджетне відшкодування і, відповідно, обов'язку держави щодо подат­кового кредиту.

Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшко­дуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного пе­ріоду та сумою податкового кредиту за звітний період.

Бюджетне відшкодування — це сума, що підлягає повер­ненню платнику податку на додану вартість з бюджету у зв'яз­ку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених За­коном України «Про податок на додану вартість» і Указом Пре­зидента «Про деякі зміни в оподатковуванні».

Якщо за результатами звітного періоду різниця між загаль­ною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду має від'ємне значення, то така сума підлягає відшкодуванню плат­никові податку з Державного бюджету України.

Операції з відшкодування сум податку здійснюються на підставі даних декларації з податку на додану вартість, що на­дають платники до органів державної податкової служби за місцем реєстрації, і стосується це тільки тих платників, у яких настали терміни відшкодування податку на додану вартість відповідно до законодавства.

Підставою для одержання відшкодування є дані винятково податкової декларації за звітний період. За наявності у плат­ника податкового боргу минулих податкових періодів по сплаті податку на додану вартість (у тому числі відстроченого і розст­роченого) сума, задекларована платником до відшкодування, зараховується в погашення такої заборгованості.

Підлягає відшкодуванню сума податку на додану вартість у розмірі, що не перевищує суму заборгованості платника подат­ку або його кредитора (кредиторів) перед державним бюдже­том по кредитах і бюджетних позичках.

Слід зазначити, що за бажанням платника податків сума бюджетного відшкодування може бути повністю або частково зарахована в рахунок платежів з цього податку або шляхом пе­рерахування грошових сум з бюджетного рахунка на рахунок платника податку в установі обслуговуючого його банку, а та­кож шляхом зарахування суми відшкодування в рахунок інших податків, зборів (обов'язкових платежів), що надходять до Державного бюджету України. (Це суперечить ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість».)

Податковий орган за місцем реєстрації платника податку, якому належить відшкодування податку на додану вартість на поточний рахунок, за його бажанням видає платнику податку довідку про стан відшкодування з бюджету суми податку на додану вартість. Після згоди у встановленому порядку прото­кольного рішення про проведення розрахунку орган держав­ної податкової служби формує висновок про відшкодування з бюджету сум податку на додану вартість. Висновок формуєть­ся на суму, зазначену в протокольному рішенні, на розрахун­ковий рахунок платника податку, відкритий органом Держав­ного казначейства за зверненням платника та передається відповідному органу Державного казначейства України.

Отже, відшкодування податку на додану вартість з бюдже­ту здійснюється органами Державного казначейства за виснов­ками податкових органів або за рішенням суду. Висновки на­даються не пізніше ніж за 5 робочих днів до закінчення термі­ну відшкодування податку на додану вартість, встановленого чинним законодавством. На підставі висновків про відшкоду­вання податку на додану вартість органи Державного казна­чейства України протягом п'яти днів своїми платіжними до­рученнями перераховують кошти з рахунку обліку доходів дер­жавного бюджету на рахунок, зазначений у висновку або в рішенні суду.

Державне казначейство України і Державна податкова ад­міністрація України приймають рішення про надання дозволу на проведення розрахунків у частині відшкодування сум по­датку на додану вартість у сумі понад 300 тис. грн., а на суму до 300 тис. грн. рішення про надання дозволу приймають їх відповідні територіальні органи.

Термін, протягом якого належна платнику сума податку на додану вартість підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України, встановлюється залежно від виду операцій, які здійснює платник у звітному періоді.

У разі відшкодування сум податку на додану вартість у ра­хунок погашення наданих платнику податку або його креди­тору (кредиторам) кредитів, отриманих під гарантії держави, і бюджетних позичок, розрахунки здійснюються між органом державної податкової служби за місцем реєстрації платника, якому відшкодовується сума податку на додану вартість, і кре­дитором (кредиторами) платника, в якого (яких) є зазначена заборгованість.

Необхідно звернути увагу на те, що діючий порядок від­шкодування податку на додану вартість спричинює великі проблеми для бюджету, певні деформації механізму відшко­дування цього податку негативно позначаються на загальній економічній ситуації, їх слід усунути. При значному збіль­шенні експорту до повернення може належати більше подат­ку на додану вартість, ніж одержує бюджет. Результат діяль­ності ДПА в 2000 — 2001 роках підтверджує, що суми виплат відшкодування збільшуються. Наприклад, за вісім місяців 2000 р. було виплачено відшкодування на 5,8 млрд. грн., а за аналогічний період 2001 року — 8,6 млрд. грн., а надходжен­ня податку на додану вартість до бюджету становили відпові­дно 4 та 4,3 млрд. грн.

Бюджетна заборгованість по податку на додану вартість — це суми, не відшкодовані платникові протягом визначених за­конодавством термінів відшкодування. На суму бюджетної за­боргованості податкові органи на особовий рахунок платника після повного перерахування коштів з бюджету нараховують відсотки на рівні 120 відсотків річних від дисконтної ставки Національного банку України, встановленої на момент її ви­никнення, протягом терміну її дії, включаючи день погашен­ня. Податкові органи повідомляють платника податку про належні йому суми відсотків по бюджетній заборгованості. Платник у будь-який момент після виникнення бюджетної заборгованості має право звернутися до суду з позовом про стяг­нення коштів бюджету і притягнення до відповідальності по­садових осіб, винних у несвоєчасному відшкодуванні зайво сплачених податків. Для визначення суми бюджетного відшко­дування необхідні такі дані:

податковий кредит розрахункового періоду;

відсоток експортних обсягів продажу товарів (робіт, по­слуг), що обкладаються за нульовою ставкою, від загального обсягу оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) у розрахунковому періоді.