8.2. Сутність кредиту. Теоретичні концепції кредиту

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних катего­рій. Щодо цього він поступається хіба що тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дис­кусії навколо питань, пов'язаних Із сутністю та роллю кредиту. Ці дискусії тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній лі­тературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

• ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

• ототожнення кредиту з певним видом економічних відно­ син, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чин­ ники його Існування, основи та закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає. Він покладений в ос­ нову висвітлення сутності кредиту І в цьому підручнику.

За своєю сутністю кредит — це суспільні відносини, що вини­кають між економічними суб 'єктами у зв 'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію — кредит.

Основними ознаками відносин, що становлять сутність креди­ту, є такі:

— учасники кредитних відносин повинні бути економічно са­ мостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею

372

розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та са­моокупності; нести економічну відповідальність за своїми зо­бов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кре­дитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних ко­штів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичаль­ником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

• кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними І зможуть розви­ ватися по висхідній. Інакше ці відносини будуть згасати і розрива­ тися, тобто втратять здатність до розвитку. Економічна самостій­ ність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;

• кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а позичальник одержує ЇЇ лише у тим­ часове розпорядження, після чого повинен повернути власникові. Незмінність власника в кредитних відносинах вимагає особливо чіткого і дійового правового їх оформлення, щоб захистити ін­ тереси власника. Якщо такий захист не забезпечується правови­ ми засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні ознаки І перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріо­ ритетними, ніж інтереси позичальника;

• кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Про­ те вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після певного періоду ЦІ кошти повертаються назад у висхідне поло­ ження. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у цих відносинах досить вразливою, ризикованою'. Для захисту своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визна­ ченні доцільності кредитування та розміру плати за кредит;

Завдяки цьому для виникнення таких відносин має бути високий рівень довіри між учасниками, особливо кредитора до позичальника. Тому фактор до­віри нерідко розглядається як ключова складова сутності кредиту і вирішальна передумова його функціонування. При цьому слід зауважити, що довіра € чин­ником не тільки моральним, а й економічним.

373

— нееквівалентнІсть кредитних відносин значно посилює в механізмі їх реалізації роль чинника платності, за яким позичаль­ ник повертає власникові більшу масу вартості, ніж сам одержує від нього. Така плата, що називається процентом, має подвійне призначення:

1. компенсувати кредитору втрату доходу у зв'язку з передан- ням відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі збитки на випадок неповернення позички;

2. стимулювати позичальника до підвищення ефективності використання одержаних у позичку коштів.

Платність істотно відрізняє кредитні відносини від інших ви­дів вартісних відносин, є тільки їх видовою ознакою.

• Кредитні відносини на мікроекономічному рівні є перерв­ ними, тобто після повернення одержаної в борг вартості І спла­ ти процента вони перериваються. Проте на макроекономічному рівні кредитні відносини підтримуються безперервно як безпе­ рервний рух вартості в процесі суспільного відтворення. Закін­ чуючи відносини з приводу однієї суми вартості чи з одним контрагентом, економічні суб'єкти постійно вступають у креди­ тні відносини з Іншими контрагентами чи з тими самими, але з приводу Інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять за межі відносин двох економічних суб'єктів і мають характер загальносуспільних.

• Безперервність та платність кредитних відносин визна­ чають ще одну характерну їх рису — здатність забезпечувати зростання вільної вартості, тобто її капіталізацію. Відтак фор­ мується особлива самостійна форма капіталу — позичковий капітал. ЗІ становленням капіталістичного способу виробницт­ ва, коли кредитні ресурси стали важливим джерелом форму­ вання промислового і торгового капіталу, позичковий капітал, а разом з ним і кредит набули особливого суспільного значен­ ня. Кредит, по суті, став іманентною формою руху позичково­ го капіталу.

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, тор­гівлею, капіталом та Ін. Зокрема, всі вони є вартісними категорі­ями, обслуговують рух вартості в процесі відтворення. Вони тіс­но переплітаються між собою функціонально. Так, гроші як засіб платежу з'явилися на грунті кредитних відносин. Вони успішно обслуговують їх І нині. Кредит у функції перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню фінансових ресур­сів, розвитку торгівлі. Особливо тісно пов'язаний кредит з гро-

374

шима, І цей зв'язок дедалі посилюється в міру розвитку суспіль­ного виробництва й ускладнення економічних відносин .

Водночас кредит— це цілком самостійна категорія, що функ­ціонує поряд з Іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм сферою свого призначення.

ВІД грошей (як грошей) кредит відрізняється такими рисами:

• у них різний склад суб'ектів-носІїв відповідно грошових і кредитних відносин: у першому випадку ними є продавець і покупець, у другому — кредитор і позичальник, які можуть не збігатися;

• у них різний характер руху вартості: в суто грошових від­ носинах має місце зустрічне, еквівалентне переміщення двох різ­ них форм вартості — товарної і грошової, а в кредитних відноси­ нах — нееквівалентне переміщення вартості в грошовій або в товарній формі;

• у них різне суспільне призначення в процесі відтворення. Гроші призначені забезпечити реалізацію споживної вартості І довести її до кінцевого споживача. Вони також є засобом нако­ пичення реалізованої вартості. Кредит призначений задовольня­ ти тимчасові потреби в додаткових коштах одних економічних суб'єктів та сприяти вигідному розміщенню вільних коштів — для других. Навіть якщо кредит здійснюється в грошовій формі, таке його Іманентне призначення від цього не змінюється. І нав­ паки, якщо кредит (замість грошей) забезпечує доведення вироб­ леної вартості до кінцевого споживача (продаж товару з відстро­ чкою платежу), він не замінює грошей в реалізації цієї вартості: коли настає строк погашення кредиту, тільки гроші можуть за­ безпечити еквівалентний платіж за товар, хоч виступає він у фор­ мі погашення боргу;

• кредит за сферою використання є більш «вузькою» катего­ рією, ніж гроші. Гроші обслуговують реалізацію всього ВВП (крім бартеру), розподіл І перерозподіл його вартості, а кредит обслуговує рух тільки частини ВВП у процесі відтворення. Тому учасниками грошових відносин є всі юридичні і фізичні особи суспільства, а кредитних відносин — тільки певна частина їх;

• рух грошей від одного економічного суб'єкта до іншого (у некредитних відносинах) завжди супроводжується зміною влас­ ника відповідної вартості, представленої грошима: право власно­ сті на гроші переходить від платника до одержувача. При креди-

¹ Зокрема, завдяки широкому розвитку кредиту гроші набувають ще одного статусу — статусу капіталу, і їх суспільне призначення роздвоюється на гроші і на капітал.

375

тному переміщенні вартості власником її завжди залишається кредитор. Навіть продаючи товари у кредит, продавець зберігає за собою право власності на них, яке підтверджується повернен­ням вартості при погашенні боргу покупцем.

Отже, кредит і гроші — це дві самостійні економічні категорії, кожна з яких має своє специфічне призначення, сферу викорис­тання та характер руху вартості.

Істотні відмінності є між кредитом і фінансами. На відміну від кредиту, фінанси формуються в процесі розподілу вартості (кре­дит — у процесі перерозподілу), рух вартості у фінансових від­носинах пов'язаний зі зміною власності, не є зворотним і плат­ним, визначається переважно неринковими, адміністративно-вольовими чинниками. Фінанси І кредит функціонують переваж­но паралельно, на відокремлених економічних сегментах, допов­нюючи, а не підміняючи, один одного. 1 навіть у тих випадках, коли фінанси і кредит використовуються на одному й тому ж са­мому економічному сегменті, вони не знеособлюються, а збері­гають свою видову специфіку.

Наприклад, при виконанні державного бюджету можуть вико­ристовуватися як суто фінансові відносини (податки та бюджетне фінансування), так І кредитні (державні позики). Проте якщо фі­нансові відносини по закінченні бюджетного року в основному завершуються, то кредитні відносини будуть продовжуватися до­ти, доки держава не погасить усю суму державного боргу, пов'язаного з формуванням даного бюджету.

Істотно відрізняється кредит І від торгівлі, насамперед неекві­валентним рухом вартості при кредитуванні. У торгівлі рух вар­тості здійснюється на еквівалентних засадах. Разом з тим кредит І торгівля теж тісно переплітаються: торгівля все частіше здійсню­ється в кредит, а кредит організується на засадах торгівлі борго­вими зобов'язаннями.

Для конкретизації сутності кредиту потрібно розглянути окремі елементи кредитних відносин. Ними є об'єкти та суб'єкти кредиту. Об'єктом кредиту є та вартість, яка передається в пози­чку одним суб'єктом іншому¹. Суб'єкти кредиту — це кредитори і позичальники. Взяті разом, ці елементи створюють структуру кредиту (рис. 8.3).

Об'єкти кредиту можуть передаватися одним суб'єктом іншому не тільки у формі позички, айв інших формах, зокрема прокату, лізингу, позики тощо. У цих випадках відносини між суб'єктами теж мають ознаки кредитних, проте реалізуються вони дещо по-іншому, ніж при передачі вартості в позичку.

376

Рис. 8.3. Структура кредитних відносин

Позичена вартість як об'єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Така передача оформляється відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і називається позичкою. Надання по­зички породжує кредитні відносини між партнерами, які стають їх суб'єктами — кредитором та позичальником. Тому поняття креди­ту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт на­дання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв'язку з наступним погашенням позички, з урегулюванням взаєм­них претензій, пов'язаних з несвоєчасним поверненням позички позичальником чи порушенням умов договору кредитором тощо. Тому позичка є ключовою ланкою кредитних відносин.

Позичена вартість може бути в грошовій формі, у формі това­рів, виконаних робіт, наданих послуг. Незалежно від форми по­зичена вартість є реальною цінністю і має бути збережена в про­цесі кредитних відносин, але не у своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Наприклад, якщо в позичку передані товари, то це не значить, що позичальник повинен повернути кредитору ті самі чи такі самі товари, а лише їх повну вартість у формі, яка задово­льняє позичальника, тобто у грошовій формі. Запорукою збере­ження позиченої вартості є її ефективне використання позичаль­ником, яке забезпечить її відтворення через певний час. Це стосується як використання позиченої вартості на виробничі цілі, так і на особисте споживання.

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти І передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи (підприємства, організації,

377

установи, урядові структури тощо), держава. Особливе місце се­ред кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують ко­шти в інших суб'єктів, у тому числі І на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки мо­жна розглядати як колективних кредиторів (детальніше, ця роль банків буде розглянута в розділі 10),

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які ма­ють потребу в додаткових коштах І одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим роз­порядником. Тому його права стосовно використання цих кош­тів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і ці­лей, які передбачені його угодою з позичальником. З цього погляду позичальник перебуває в певній залежності від креди­тора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами; фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.

Кредитори І позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задово­льнити свої потреби і захистити свої інтереси, які у кожної зі сто­рін кредиту відмінні. Зробити це у випадку, коли один з економі­чних суб'єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов'язань. Наприклад, за станом на 1 січня 2000 р. загальна су­ма заборгованості юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою в Україні становила 6,4 млрд. грн. Це примусове залу­чення юридичними особами у свій оборот коштів фізичних осіб, яке за зовнішніми ознаками нагадує кредит. Але між цими сторо­нами не було добровільної угоди, Інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають збитків (через Інфляцію та не­одержання плати за користування їх коштами). Тому цих суб'єк­тів не можна вважати суб'єктами кредиту, тобто кредиторами і позичальниками. Це скоріше фінансові відносини, хоч теж у де­формованому вигляді.

До економічних суб'єктів, які хочуть вступити в кредитні від­носини, тобто стати кредиторами І позичальниками, ставляться певні вимоги. Вони повинні бути

— юридичне самостійними особами;

378

• здатними нести майнову відповідальність перед другою стороною, тобто мати дохід як гарантію виконання своїх зобо­ в'язань;

• взаємно заінтересованими у співробітництві один з одним та готовими підписати відповідні угоди.

Сутність кредиту, як і його форма, постійно розвивається й ускладнюється. В основі цього процесу лежить розвиток і вдос­коналення економічних відносин у суспільстві, що визначають зміни в характері формування вільних коштів, ускладнення І розширення потреб економічних суб'єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових відносин між суб'єк­тами кредиту тощо. Першою формою кредиту, що мала найпрос­тішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками цього кредиту було те, що він має випадковий характер. Його суб'єктами на боці кредиторів були просто багаті люди, які нада­вали в кредит лише власні кошти, а на боці позичальників — не­заможні (селяни, ремісники тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки виробничими потреба­ми, скільки особистими. Такі позички часто «проїдалися» і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в особисту залежність від кредитора.

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих І особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасшта­бною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали ма­сове формування вільних коштів. Водночас значно зросла роль бан­ків як спеціалізованих інституцій з організації кредитних відносин. Сам кредит набув капіталістичного характеру і перетворився в су­спільний механізм капіталізації економічних відносин.

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу на­уковців. Попервах економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводить­ся до таких положень:

• об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

379

* кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;

• позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

» банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулю-ючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;

» пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були кла­сики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль,

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не гро­шовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які пози­чаються, — це лише технічний засіб перенесення реального капі­талу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тіль­ки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розви­тку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банків.

Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та Ін.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі креди­ту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську І грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об'єдналися нав­коло акта Р. Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичко­вий капітал — це лише дзеркальне відображення реального капі­талу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним золотим за­безпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв'язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістич­ної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивченні кре­диту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його «чу­додійної» сили у створенні капіталу, у розвитку суспільного ви­робництва.

380

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовле­ні тим, що класики не змогли до кінця з'ясувати різницю між по­зичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового ка­піталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д. Рікардо не побачили його зворотного впливу на сфе­ру виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визнаючи їх акти­вного впливу на процес відтворення. Така однобічність позначи­лася І на трактуванні сутності позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента І його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробницт­ва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, викори­стання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку натураліс­тичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кре­дитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — екс­пансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається та­кими основними положеннями:

• кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

• банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту?), творці капіталу;

• активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був анг­лійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити І привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити ба­гатство й капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі

381

обігу повністю забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випуска­ти нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці провалились. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск незабезпечених банкнот, вони катастрофічне знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії І зміц­нило позиції прихильників теорії натуралістичної.

Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків І чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особ­ливо сприяв цьому у другій половині XIX ст, англійський еконо­міст Г. Маклеод. На відміну від Дж, Ло він стверджував, що кре­дит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктив­ним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки — «фабри­ки кредиту», вони створюють кредит, а значить і капітал. Розгля­даючи банки як «фабрики кредиту», Г. Маклеод цілком логічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить актив­ним операціям. На його думку, банки через депозитну чи готів­кову емісію можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.

Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло І завдяки його невдалим експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капІтало-творення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він по­переджав, що у здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Маклеод навіть ставив завдання знайти межі «розумного» збільшення обсягів кредиту. Усе це стало по­мітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а вод­ночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капІталотворчІй теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капітало­творчої теорії до потреб державно-монополістичного регулюван­ня економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвит­ку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвит­ку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випу­скають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва,

382

здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Ще далі в розроблення кредитної політики згідно з Ідеями ка-пІталотворчої теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм ка-піталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкрити­ся під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткостроко­вих, а й у довгострокових кредитах, а отже і в капіталах. За кон­токорентом банк може будь-коли збільшити «купівельну силу» підприємства, необхідну для залучення в його оборот робочої си­ли І матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм за­безпечує зрощування банків з підприємствами, їх постійний кон­троль над економікою.

Виходячи з цього А. Ган розробив рекомендації щодо широ­кого використання кредитної політики для підтримування висо­кої економічної кон'юнктури. Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позик, банки можуть створити стіль­ки «купівельної сили», скільки необхідно, щоб збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічно­го циклу. Рекомендації А. Гана користувалися великою популяр­ністю в 20-тІ роки, коли глибокі економічні кризи регулярно ура­жали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій Німеччині сприяла падінню авторитету капІталотворчих реко­мендацій. Під тиском цих обставин він дещо переглянув свої по­зиції. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган по­чав радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Проте це не означало принципової відмови А. Гана від капіта-лотворчої теорії кредиту. Уже в 1960 р. він стверджував, що зна­чна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку на­були загального визнання. 1 це справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кеинсіанського на­пряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту.

Дж. М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіта­лотворчої теорії і запропоновану А. Ганом Ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Га­ном Кейнс вважав, що кризи й безробіття можуть бути послабле­ні втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси.

383

М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експанс ії збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіта­лу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, він бачив не прямим, а опосередкованим — через ставку процента. Якщо вна­слідок кредитної експансії ставка процента знижується, то посла­блюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому ви­ходу з кризового стану. У тому самому напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання через зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії,

Установлена Кейнсом залежність зростання економічної акти­вності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кін­цевому підсумку — внаслідок кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчІй теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів «вузькі місця» обох теорій І у своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обійти. Віін теж відмовився від ідей своїх попередників щодо безмежних ка-піталотворчих можливостей кредиту та банків І радив поряд з кредитними Інструментами широко використовувати інші заходи для регулювання економіки. Більш детально погляди Кейнса що­до регулятивної ролі грошей та кредиту розглянуті в розділі 7.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко за­стосовують у своїх теоретичних побудовах представники неоз-кейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на Ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроскономічноіго регулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представни­ків натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки ви­явилися і посередниками, І «фабриками» грошового капіталу. ЇЇх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але дер­жави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім віді­рватися від реального капіталу І самостійність його має відноіс-ний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту роз­вивається теж по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної тга капіталотворчої теорій.

384