logo search
Konspekt_Ref_PSU

1.1. Мета пенсійного реформування.

Після здобуття незалежності перед Україною постало питання розроблення національного законодавства з пенсійного забезпечення та нової стратегії соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, забезпечувала кращу соціальну захищеність пенсіонерів за одночасного досягнення макроекономічної стабілізації.

Початком цієї роботи стало схвалення 5 листопада 1991 року Верховною Радою України Закону “Про пенсійне забезпечення”, з ухваленням якого національна солідарна пенсійна система започаткувала свій перехід до функціонування на страхових засадах. Для цього у грудні 1992 року було створено Українське республіканське відділення Пенсійного фонду СРСР, на базі якого у січні 1992 року був створений Пенсійний фонд України. Все це сприяло створенню незалежної від бюджету системи фінансових потоків, цільовим призначенням яких стало пенсійне забезпечення громадян.

Водночас цей закон майже нічим не відрізнявся від аналогічного Закону СРСР 1990 року, про який мова йшла вище. Винятком стало суттєве розширення пільгових категорій пенсіонерів, які отримали право на достроковий вихід на пенсію. Найбільш вагомим недоліком цього закону було те, що він не враховував демографічного чинника під час створення пенсійної системи.

Ухвалення низки законодавчих актів, якими визначалися пільгові умови виходу на пенсію (передусім, вік виходу на пенсію), стало однією з головних причин зростання кількості пенсіонерів в Україні. Так, у 1970 році їх налічувалося 8871 тис. осіб, а у 1990 р. – вже 13084 тис. осіб. На 5-15 років було знижено вік виходу на пенсію на пільгових умовах для понад 20 категорій працівників, а також виходу на пенсію за вислугу років. Сюди належать працівники автотранспорту, освіти, охорони здоров’я, прокуратури, сільського господарства. Було значно знижено вік виходу на пенсію учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, при цьому розміри пенсії у більшості випадків призначалися як пенсії за віком.

Тенденції до встановлення особливих умов пенсійного забезпечення окремих категорій працівників ще більше посилилися в умовах фінансової нестабільності пенсійної системи у 90-х роках минулого століття.

Пошук джерел, необхідних для покриття дефіциту пенсійної системи на початку 90-х років, завершився тим, що держава запровадила надзвичайно високий тариф страхових внесків підприємств – 55,88% фонду оплати праці, якій втримався лише до І кварталу 1992 року. Незгода з подібним рішенням в податковій системі стала одним з головних чинників тінізації економіки України на протязі років і врешті-решт призвело до утворення заборгованості з виплати пенсій (у 1997-2000 рр.). Тому з квітня 1992 року була зменшена ставка відрахувань підприємств до Пенсійного фонду до 32 відсотків.

В 1993 році Верховна Рада ухвалила новий документ – Концепцію соціального забезпечення населення країни. Тоді ж з реалізації концепції, було розпочато розробку рамкового документу – Основ законодавства про загальнообов’язкове соціальне страхування.

В 1996 році закон пройшов перші парламентські слухання, був ухвалений Верховною Радою України наступного року.

Дані у Концепції не обмежувалися лише удосконаленням солідарної системи. Концепція передбачала розвиток ще двох компонентів:

Принципи знайшли відображення у схвалених у квітні Указом Президента України Основних напрямах реформування пенсійного забезпечення в Україні. Цей документ передбачив створення в Україні трирівневої пенсійної системи, яка поєднує елементи державного та приватного пенсійного забезпечення 1, С. 17-35.

Отже, протягом часу на Україні склалися необхідні умови для розвитку пенсійної системи. Але, насамперед, треба зрозуміти, що пенсійне забезпечення є елементом соціального захисту населення взагалі. Тобто держава повинна виявляти турботу за своїх громадян через надання певних соціальних гарантій, які інакше можна назвати соціальним захистом.

Таким чином, перед державою постає питання реформування пенсійної системи з метою покращення життєвого рівня непрацездатного населення.

Однак між необхідністю і практичною можливістю здійснення соціального захисту є певна дистанція, що переборюється складно і суперечливо. Становлення соціального забезпечення у всіх країнах з ринковою економікою зв'язано з конфліктом між роботодавцями і найманими робітниками. Цей конфлікт у відомій мірі дозволяє розв’язати третій суб'єкт - держава.

Соціальне забезпечення формується під впливом соціально-економічних і суспільно-політичних факторів. При цьому економічний фактор є об'єктивним і визначальним. У ньому головну роль грає загальноекономічний закон зростання потреб. Закон виражає зв'язок між ступенем розвитку продуктивних сил і рівнем споживання благ працівниками. З розвитком продуктивних сил суспільства, з переходом їх на більш високу техніко-технологічну стадію підвищується вартість робочої сили і відповідно росте рівень споживання, насамперед, соціально значимих благ. Соціальне забезпечення стає в якійсь частині елементом вартості робочої сили і відшкодовується в майбутньому періоді у формі пенсійного забезпечення.

У сучасній демократичній державі, де функціонують розвинуті ринкові відносини, соціальне забезпечення займає важливе місце в системі гарантій прав і свобод громадян. Але ринкова економіка сама по собі не створює механізми соціального захисту, тому що вони вимагають значних матеріальних витрат для приватного роботодавця. У силу цього створення і розвиток соціального забезпечення виконує держава.

Передбачений законами “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення” шлях реформування пенсійної системи є логічним продовженням та складовою частиною економічних реформ в країні, послідовною реалізацією раніше прийнятих рішень і відповідає вимогам:

Цими документами встановлено основні завдання та цілі пенсійної реформи, а саме: