Структура (елементи) податку

– податково-правова норма,

– суб’єкт (платник) податку,

– предмет оподаткування (податку),

– об’єкт оподаткування (податку),

– податкова база,

– масштабна одиниця податкової бази,

– податковий період,

– ставка податку,

– податкові пільги,

– податковий розрахунок,

– строк подачі податкового розрахунку,

– податковий оклад,

– строк сплати податку,

– джерело сплати податку,

– порядок сплати податку,

– одержувач податку.

Першим елементом податку виступає податково-правова норма, тобто загальне правило поведінки в податковій сфері, встановлене компетентним державним органом. Саме податкова норма регулює виникнення і реалізацію податкових зобов’язань у платника податку. Без податкової норми обов’язок сплачувати податок не може вважатися “законно встановленим” і не тягне для платників ніяких наслідків. До податково-правових норм відносяться, перш за все, податкові закони та відповідні підзаконні акти.

Другим основним елементом податку виступає сам учасник податкових правовідносин – суб’єкт (платник) податку. Суб’єкт податку – це фізична або юридична особа, на яку законом покладений обов’язок сплачувати податок.

Платники податків в залежності від податкової юрисдикції поділяються на декілька груп: резиденти, нерезиденти та офіційні представництва нерезидентів. Резидентами виступають: юридичні особи, що зареєстровані такими у державному реєстрі країни, фізичні особи, які перебувають (зареєстровані) на території країни більш ніж 183 дня на рік.

Резиденти несуть повну податкову відповідальність, яка полягає у тому, що вони сплачують податки з усіх доходів або майна, які вони мають або отримують, як на території своєї держави, так і поза її межами. Нерезиденти несуть обмежену податкову відповідальність, тобто повинні сплачувати податки тільки з тих доходів або майна, які вони отримали на території держави, в якій вони є нерезидентами. Якщо підприємство – нерезидент має на території іншої країни офіційне постійно діюче представництво, то з метою оподаткування такі представництва прирівнюються до резидентів і мають повну податкову відповідальність.

Предмет оподаткування (податку) являє собою події, речі та явища матеріального світу, які обумовлюють і визначають об’єкт оподаткування (квартира, земельна ділянка, прибуток, товар, гроші тощо). Сам по собі предмет оподаткування не породжує податкових наслідків, в той час як певний юридичний стан суб’єкта відносно нього є підставою для виникнення відповідних податкових зобов’язань.

Об’єкт оподаткування (податку) – це, перш за все, предмет податку, відносно якого було здійснено дії юридичного характеру, які призвели до виникнення у платника податку відповідного податкового зобов’язання. Такими юридичними діями можуть бути: прийняття відповідного податкового закону, який зобов’язує суб’єкта сплачувати податок при наявності у нього об’єкта оподаткування, отримання права власності на майно, яке підлягає оподаткуванню і т. ін..

К елементу “об’єкт оподаткування” тісно примикає такий елемент, як податкова база, яка являє собою кількісне вимірювання об’єкта оподатку-вання. Іншими словами, це той кількісний показник (вартісний, натуральний чи якийсь інший), до якого і застосовується податкова ставка. Податкова база може, як співпадати, так і не співпадати із об’єктом оподаткування.

Для встановлення розміру податкової бази необхідно знати її масштабну одиницю, тобто визначений законом параметр вимірювання об’єкта оподаткування. Таким чином, одиниця податкової бази є умовною одиницею, що застосовується для кількісного вираження податкової бази. Наприклад, при виборі масштабу податкової бази для розрахунку податку на прибуток використовується 1 тис. грн., податку на доходи фізичних осіб – 1 грн..

Для того, щоб забезпечити часову визначеність існування податку, необхідно встановити податковий період, тобто строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази і визначається розмір податкового зобов’язання. Податковим періодами можуть бути: рік, квартал, місяць і т.д..

Обчислення суми податку неможливо без застосування ставки податку – розміру податку, що припадає на одиницю податкової бази. Ставки податку, в залежності від конкретних завдань їх застосування, можуть бути:

– абсолютними (фіксованими) і встановлюватися в грошових одиницях незалежно від обсягу податкової бази;

– відносними (процентними, часткові, адвалерними), які встановлюються у відсотках або частках. Відносні ставки, у свою чергу, поділяються на такі види: пропорційні (при застосуванні однакової ставки для всіх платників податку незалежно від розмірів їх податкових баз), прогресивні (якщо ставки податку збільшується при збільшенні розміру податкової бази) і регресивні (якщо, навпаки, ставка податку зменшується при збільшенні податкової бази). Як відомо, прогресія і регресія можуть бути простими і складними (розклад-ними): у першому випадку збільшена (або зменшена) ставка застосовується до збільшеного розміру податкової бази, а складна прогресія (регресія) передбачає розподіл податкової бази на декілька часток і застосування збільшеної (зменшеної) ставки до кожної з цих часток бази оподаткування;

– комбіновані (змішані) – це будь-яка комбінація перших двох видів ставок. Як правило, такі ставки ускладнюють розрахунок податку, тому їх використовують не так часто і, як правило, при митному оподаткуванні.

При обчисленні податку, що підлягає перерахуванню до бюджету, необхідно враховувати і використовувати податкові пільги – законні засоби зменшення податкового навантаження на платника податку.

Надати весь перелік податкових пільг, що можуть використовуватися в оподаткуванні, практично неможливо або досить складно, тому що пільги використовуються в кожній країні і у кожний період відповідно до податкової політики держави, що у цей період реалізується; а коли змінюються пріори-тети в цій політиці – змінюються і податкові пільги. Найбільш поширеними пільгами є: звільнення від оподаткування, зменшення податкової бази, зменшення податкової ставки, відстрочка (або розстрочка) при сплаті податку і т. ін..

Якщо класифікувати пільги в залежності від того, на зміну якого із елементів податку спрямовані пільги, останні розділяють на три групи:

– вилучення – це податкові пільги, спрямовані на вивільнення від оподаткування окремих предметів (об’єктів) оподаткування. Можуть надаватися всім платникам або певній їх категорії, як на постійній основі, так і на визначений час;

– знижки – це пільги, спрямовані на зменшення податкової бази. Вони поділяються на: лімітовані (розмір знижки обмежений) і нелімітовані (податкова база може бути зменшена на всю суму витрат платника). Крім того, знижки можуть бути загальними (для всіх платників) і спеціальними (для окремих категорій суб’єктів);

– податкові кредити – це пільги, що націлені на зменшення податкової ставки або податкового окладу. Існують наступні форми надання кредитів: зниження ставки податку, вирахування із податкового окладу (валового податку), відстрочка або розстрочка сплати податку, повернення раніше сплаченого податку або частини податку (податкова амністія), залік раніше сплаченого податку, цільовий (інвестиційний) податковий кредит.

Розмір податкового зобов’язання фіксується у спеціальному податково-звітному документі, який називається податковим розрахунком. Обчислення суми податку здійснюється в податковому розрахунку за допомогою певної методики (формули), встановленої податковим законодавством, де відбиваються вимоги щодо заповнення відповідних рядків і граф.

Заповнений згідно з діючими вимогами податковий розрахунок треба подати до податкового органу у встановлений строк – строк подачі податкового розрахунку, наприклад: до 20 числа місяця, наступного за звітним: не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним і т.д..

Сума податку, що підлягає перерахуванню до бюджету, називається податковим окладом. Іншими словами, податковий оклад – це сума податку, розрахованого відповідно до діючого законодавства, яку платник повинен сплатити державі.

Законодавством обов'язково повинен бути встановлений і строк сплати податку, протягом якого платник податку зобов'язаний фактично внести податок в бюджет. Для регулярно діючих податків такий строк встановлюється з прив'язкою до строку подачі податкового розрахунку. По таким податкам, які сплачуються несистематично (нерегулярно), наприклад, мито чи державне мито, строк сплати передує строкам виконання державою якихось дій на вимогу платника податку.

Джерело сплати податку – це той резерв, за рахунок якого фактично сплачується податок в бюджет, наприклад: прибуток, фінансовий результат, будь–які накопичення тощо. Джерела сплати податку поділяються на зароблені та незароблені (накопичені).

Зароблене джерело виникає в тому випадку, якщо воно співпадає із об’єктом податку, наприклад: об’єкт податку – прибуток і джерело сплати податку на прибуток – той самий прибуток, тоді реально податок вилучається у платника податку як частина його об’єкта (оподатковуваного прибутку). Звісно, в такому випадку платник має більшу можливість виконати своє зобов’язання перед державою.

Незароблені (накопичені) джерела застосовуються для сплати тих податків, по яких джерела не співпадають із об’єктами оподаткування. Це, перш за все, податки на майно, бо для їх сплати необхідно залучати інші (ніж об’єкт податку) накопичені кошти.

Для упорядкування процедури внесення податку в бюджет встановлю-ється порядок сплати податку, який уявляє собою нормативно встановлені способи і процедури сплати податку в бюджет. У податковій практиці існують чотири способи справляння податків:

– вилучення податку у джерела виникнення доходу. Податок вилучається посередником – збірником податку (податковим агентом) до отримання доходу самим платником, наприклад; розрахунок податку з доходів фізичних осіб обчислюється і утримується бухгалтерією юридичної особи, що сплачує дохід. Такий порядок сплати податку має суттєву перевагу, бо виключає можливість ухилення від його сплати;

– кадастровий спосіб передбачає використання кадастрів. Кадастр – це реєстр, який містить перелік типових об’єктів (земля, майно і т. і.), які класифікуються за зовнішніми ознаками, і встановлює середню доходність об’єкта оподаткування;

– вилучення податку після отримання платником доходу (по декларації). Цей спосіб передбачає подачу платником податку декларацію до податкового органу і в основному застосовується для справляння особистих податків. На жаль, цей спосіб створює умови для ухилення від сплати податків через недостатність фінансового контролю, наявності комерційної таємниці тощо;

– в процесі споживання (витрачання доходу). Цим способом збираються посередні податки, які перекладаються платником податку на його покупців. Саме покупець при купівлі оподатковуваних товарів відшкодовує платнику ту суму посереднього податку, яка була сплачена платником до бюджету.

Останнім елементом податку є одержувач податку. Це бюджет (може бути державний чи місцевий) або спеціалізований позабюджетний фонд.

Треба додати, що будь–який податок може діяти тільки за умови визначення усієї системи елементів податку, а основні елементи податку (суб’єкт, об’єкт та одиниця його вимірювання, ставки, пільги, строки і джерело сплати, одержувач) – обов’язково повинні бути визначені в податковому законодавстві.

В

Види податків та їх класифікація

По способу збирання податки поділяють на:

– прямі податки, які стягуються безпосередньо з майна або доходів платників податків. Платником прямих податків є власник цього майна чи доходу. Прямі податки, крім цього, мають ще одну особливість: вони прямо включаються в ціну (деякі з цих податків включаються навіть у собівартість) товарів і послуг, які підлягають продажу платником податку. В залежності від врахування платоспроможності платника, ці податки, у свою чергу, розділяються на:

– реальні прямі податки, які сплачуються з урахуванням не дійсного, а гаданого середнього доходу платника (тобто не враховують реальну платоспроможність платника податку);

– особисті прямі податки, які сплачуються з реально отриманого доходу і враховують фактичну платоспроможність платника податку;

– посередні податки, які включаються в ціну товарів і послуг. Кінцевим платником посередніх податків є споживач товарів (послуг), на котрого цей податок перекладається через систему перекладання податків. В залежності від об’єктів оподаткування посередні податки бувають:

– посередні індивідуальні, якими оподатковуються визначені групи товарів (акцизи на деякі групи та види товарів);

– посередні універсальні, якими оподатковуються в основному всі товари та послуги (наприклад, податок на додану вартість);

– фіскальні монополії, якими можуть оподатковуватися будь-які товари чи послуги, виробництво і реалізація яких зосереджені в державних структурах;

– мито, яким оподатковуються товари та послуги при здійсненні експортно–імпортних операцій з метою державного регулювання експорту та імпорту.

В залежності від органу, який встановлює та має право змінювати і конкретизувати податки, останні підрозділяються на:

– загальнодержавні податки, елементи яких визначаються законодавств-вом держави і є єдиними на всій її території. Їх встановлює і вводить у дію вищий законодавчий орган. Однак ці податки можуть надходити до бюджетів різних рівнів;

• місцеві податки, які вводяться місцевими органами влади у відповідності із законодавством держави. Вони вступають у дію тільки на підставі рішення, прийнятого на місцевому рівні, і завжди надходять у місцеві бюджети. Місцеві податки по порядку стягнення можуть бути:

• загальнообов’язковими, тобто обов’язково повинні бути введені місце-вими органами влади за наявності відповідних об’єктів оподаткування;

• факультативними, які передбачені основами оподаткування, але можуть бути введені (чи не введені) за розсудом місцевих органів влади.

За цільовою спрямованістю діючі податки поділяються на:

– абстрактні (загальні) податки, призначені для формування дохідної частини бюджету в цілому;

– цільові (спеціальні) податки, які вводяться для формування конкретного напрямку державних видатків. Для цільових платежів часто створюється спеціальний позабюджетний фонд.

В залежності від суб’єкта – платника податку виділяють наступні види податків:

– податки, що стягуються з фізичних осіб;

– податки, що стягуються з юридичних осіб (підприємств і організацій);

суміжні податки, які сплачують і фізичні, і юридичні особи.

За рівнем бюджету, до якого зараховуються податкові платежі, виділяють:

• закріплені податки, які безпосередньо цілком надходять в той чи інший бюджет або позабюджетний фонд;

• податки, що регулюються – різнорівневі, які надходять одночасно до різних бюджетів в певній пропорції, прийнятій згідно із бюджетним законодавством.

В залежності від напряму (об’єкта) податкового тиску податки поділяються на такі групи:

– податки на статику, класифікаційна ознака яких полягає в тому, що ці податки застосовуються для оподаткування майна та ресурсів платника і діють незалежно від того, як саме платник їх використовує. Ці податки, таким чином, мають стимулюючу спрямованість і спонукають платників до ефективного використання майна та ресурсів;

– податки на динаміку виникають тоді, коли платник здійснює будь-які господарські операції: створення доданої вартості, продаж товарів чи послуг;

– податки на результат господарської діяльності – податок на прибуток, який і є кінцевим результатом діяльності юридичних осіб.

Згідно з способом обчислення виділяють дві групи податків:

– кумулятивні, які обчислюються наростаючим підсумком з початку періоду (як правило, року);

– некумулятивні, при цьому оподаткування податкової бази здійснюється по часткам (по періодам).

В залежності від джерела сплати розділяють такі групи податків:

– податки, які сплачуються за рахунок валових доходів платників. Це, звісно, посередні податки, які перекладаються в кінцевому рахунку на покупців товарів чи послуг;

– податки, які сплачуються за рахунок валових витрат платника податку; до таких податків відносять нарахування на заробітну плату, податки на майно, місцеві податки та деякі інші;

– податки, що мають за джерело сплати прибуток до оподаткування (податок на прибуток);

– податки, що відносяться на чистий прибуток (це, наприклад, плата за природні ресурси, що належать державі і використовуються платником в його господарській діяльності поза встановлені ліміти).

За строками сплати податки розділяють на:

– строкові (разові), які сплачуються несистематично, і їх сплата здійснюється до надання державою платнику податку якихось прав чи здійснення якихось дій (мито, державне мито та т. ін.);

• періодично-календарні, які, у свою чергу, підрозділяються на декадні, щомісячні, щоквартальні, піврічні, річні.