logo search
РИНОК ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Тема 7. Державне регулювання ринку фінансових послуг Методичні поради до вивчення теми

Ринкові процеси в Україні відбуваються в умовах гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування ринку в цілому, скільки пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, їх захист.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначає зміст державного регулювання ринків фінансових послуг як здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

((Держфінпослуг).

Антимонопольний комітет України, Фонд Державного майна України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Державний комітет фінансового моніторингу України, Державна податкова адміністрація України, Міністерство внутрішніх справ України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

З метою забезпечення ефективного регулювання ринку фінансових послуг між Національним банком України, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку укладено Меморандум про взаємодію і обмін інформацією. НБУ, ДКЦПФР і Держфінпослуг України мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринку фінансових послуг.

Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг має наступні рівні (рис.7.1):

Законодавчий рівень

Верховна Рада України

Президент України

Виконавчий рівень

Кабінет Міністрів України

Центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду

Спеціалізовані центральні органи виконавчої влади

Органи місцевого самоврядування - органи державної реєстрації суб’єктів господарювання.

Рис.7.1. Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг.

До центральних органів виконавчої влади загального регулювання та нагляду належать Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики; до спеціалізованих центральних органів виконавчої влади - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:

- адміністративне регулювання;

- індикативне регулювання.

Адміністративне регулювання – це дії адміністрації країни, регіонів, спеціалізованих центральних органів виконавчої влади, спрямовані на збалансування інтересів суб’єктів господарювання за допомогою правових законів на принципах самоутворення, самоуправління і самофінансування.

Адміністративне регулювання має за мету створення відповідних умов для саморегулювання ринкових відносин за допомогою чинної законодавчо-правової бази.  До заходів адміністративного регулювання банківської діяльності з боку НБУ належать (рис. 7.2):

Рис.7.2.  Адміністративне регулювання банківської діяльності.

Індикативне регулювання – це один із способів регулювання економіки за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки.

До індикативного регулювання банківської діяльності відносять:

Банківське регулювання - одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків; визначають загальні принципи бан­ківської діяльності; встановлюють порядок здійснення банківського нагляду та відповідальність за порушення банківського законодавства.

Банківський нагляд - система контролю та активних впо­рядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.

Політика рефінансування НБУ (видача позик комерційним банкам під їх боргові зобов’язання шляхом переобліку їх портфеля векселів) безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим - і на величину їх активних (кредитних) операцій. Процентна політика центрального банку (вста­новлений рівень процентів за його кредитами) виступає фактором регулювання попиту на кредит.

При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (ставка рефінан­сування) збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає більш дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження обсягів фінансових ресурсів в реальній економіці. Це гальмує розвиток виробництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.

У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестицій, що забезпечує розширення виробництва.

Кредитування є основним видом активних операцій комер­ційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов’язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позиками.

Кредитні операції, як вид господарської діяльності комер­ційних банків, ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.

Основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування знаходять свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління кредитним портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.

Кредитування - процес складний та багатогранний, в умовах післякризової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер; обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплюються укладеним між ними договором.

Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяль­ність” та Положенням “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій” Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання вимог, які затверджені Національним банком у Положенні “Про порядок ліцензування банків в Україні”(рис 7.3):

Рис. 7.3. Умови, за яких банки отримують від НБУ

ліцензію на кредитування.

Із моменту реєстрації в НБУ комерційні банки тільки після отримання ліцензії мають право здійснювати кредитування.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним зако­нодавством України з додержанням встановлених НБУ обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов’язкових стра­хових і резервних коштів.

Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності за умови наявності у них реальних можливостей повернення кредиту, сплати відсотків за користування ним і правових форм його забезпечення.

Основними складовими кредитної і процентної політики держави є (рис 7.4):

Рис. 7.4. Складові кредитної і процентної політики держави.

Процес кредитування передбачає безумовне додержання відповідних принципів.

Принципи кредитування - це основні положення кредитного механізму, що визначають процес кредитування:

Розмір процентної ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів; характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується; попиту та про­позиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від пози­чальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.

Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, виз­начені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформ­ляється графік авансових щомісячних платежів.

Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень процентної ставки за кредит залежно від зміни процентної центрального банку.

Метою узгодження національного банківського законодавства України з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.

Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої “Білої книги” ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.

Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути (рис. 7.5):

Рис. 7.5. Орієнтири адаптації банківського законодавства України до норм європейського права.

Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.

Завданнями галузевої програми є:

- створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;

- сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;

- створення бази даних банківського нагляду;

- запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;

- розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо.

У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема, з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.

Процес виходу з економічної кризи повинен забезпечуватись удосконаленням методів валютного регулювання. Значні коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні операції.

Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це форма валютної політики, що передбачає пряме втручання центрального банку або казначейства в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Дисконтна політика - це форма грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, підвищуючи або знижуючи відсоткові (дисконтні) ставки з метою регулювання попиту та пропозиції на позиковий капітал, а також впливу на темпи інфляції, стан платіжного балансу. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.

Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація.

Девальвація – це здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсі власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Девальвація – один із варіантів грошової реформи, спрямованої на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію національної валюти.

Девальвація спричиняє подорожчання імпортованих товарів і здешевлення власних, експортованих в інші країни, тому девальвація може використовуватися як засіб зовнішньоторговельної експансії.

Ревальвація – це підвищення валютного курсу національної валюти щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародної грошової одиниці. Ревальвація – один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.

Механізм впливу ревальвації на економіку протилежний девальвації. Ревальвація як метод стабілізації грошової одиниці в минулому використовувалася досить рідко у зв’язку з тим, що країна, яка в такий спосіб стабілізує грошовий обіг, ставить себе в невигідне становище у зовнішньоекономічних операціях, туризмі порівняно з іншими, спричиняє зростання цін на експортовані товари в іноземній валюті, а відтак – знижує конкурентоспроможність товарів власного виробництва на міжнародному ринку. Сьогодні ревальвація та девальвація виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до реального.

У світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти - гривні - може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в доларах США або євро. Частка від їх ділення дає валютний курс.

Однак важливо створити систему підтримки сталого валютного курсу, адже які б режими валютного курсу і засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торговельного та платіжного балансів при сталості цін та відносно повній забезпеченості зайнятості. Лише за цих умов курс національної валюти України буде стабільним, без чого неможливий нормальний економічний розвиток держави.

Головним принципом державного регулювання фондового ринку є орієнтація на загальнонаціональні інтереси та стимулювання інвестиційної діяльності в Україні. Реалізація цього принципу пов’язана з вирішенням ряду макроекономічних завдань, а саме:

Державне регулювання функціонування фондового ринку в Україні, єдину державну політику щодо цінних паперів, координацію діяльності центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері здійснює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР). Основними її завданнями є (рис. 7.6):

Рис.7.6. Завдання ДКЦПФР.

Відповідно до покладених на неї завдань ДКЦПФР виконує наступні функції (рис.7.7):

Рис.7.7. Функції ДКЦПФР.

Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулівні організації (СРО). В Україні саморегулівні організації здійснюють свою діяльність на ринку цінних паперів відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, інших законодавчих та нормативних актів.

Саморегулівна організація - це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у саморегулівні організації за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулівної організації.

В Україні зареєстровано та здійснює діяльність 11 саморегулюючих організацій, серед них:

Центральним органом виконавчої влади з регулювання ринків фінансових послуг у сфері небанківського фінансового посередництва є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг). У межах своєї компетенції вона здійснює наступні функції, пов’язані з організацією всього спектра фінансових послуг, передбачених чинним законодавством, і контролем за ними (рис. 7.8):

Рис.7.8. Функції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг).