Залежність інвестиційної стратегії

від стадії життєвого циклу підприємства

Ефективність розробленої інвестиційної стратегії підприємство має оцінити за такими критеріями:

• погодженість інвестиційної стратегії із загальною стратегією економічного розвитку підприємства.

• внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії;

• погодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем;

• реалізація інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу;

• прийнятність рівня ризику, пов’язаного з інвестиційною стратегією;

• результативність інвестиційної стратегії.

У процесі реалізації своєї мети управління інвестиціями підприємства спрямовано на рішення зазначених нижче основних завдань.

1. Забезпечення достатньої інвестиційної підтримки високих темпів розвитку операційної діяльності підприємства. Це завдання реалізується шляхом визначення потреби в обсягах інвестування для рішення стратегічних цілей розвитку операційної діяльності підприємства на окремих його етапах; забезпечення високих темпів розширеного відтворення необоротних операційних активів; формування ефективної й збалансованої інвестиційної програми підприємства на майбутній період.

2. Забезпечення максимальної дохідності (прибутковості) окремих реальних й фінансових інвестицій та інвестиційної діяльності підприємства в цілому за умов передбаченого рівня інвестиційного ризику. Максимізація прибутковості інвестицій досягається за рахунок вибору підприємством найбільш ефективних (за показником чистого інвестиційного прибутку) інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування. Вирішуючи це завдання, необхідно мати на увазі, що максимізація рівня дохідності (чистого інвестиційного прибутку) досягається, як правило, при істотному зростанні рівня інвестиційних ризиків, оскільки між цими двома показниками існує прямий зв'язок. Тому максимізація рівня дохідності (прибутковості) інвестицій повинна забезпечуватися у межах припустимого інвестиційного ризику, конкретний рівень якого встановлюється власниками або менеджерами підприємства з урахуванням менталітету їх інвестиційної поведінки (відношення до ступеня ризику при здійсненні інвестиційної діяльності).

3. Забезпечення мінімізації інвестиційного ризику окремих реальних й фінансових інвестицій та інвестиційної діяльності підприємства в цілому за умов передбаченого рівня їх дохідності (прибутковості). Якщо рівень дохідності (прибутковості) інвестицій заданий або спланований заздалегідь, важливим завданням є зниження рівня інвестиційного ризику окремих видів інвестицій та інвестиційної програми (інвестиційного портфеля) у цілому, що забезпечують досягнення цієї дохідності (прибутковості). Така мінімізація рівня інвестиційного ризику може бути забезпечена шляхом диверсифікації інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування; запобігання окремим видам інвестиційних ризиків і їх передачі партнерам по інвестиційній діяльності; ефективними формами їх внутрішнього й зовнішнього страхування.

4. Забезпечення оптимальної ліквідності інвестицій і можливостей швидкого реінвестування капіталу при змінах зовнішніх і внутрішніх умов здійснення інвестиційної діяльності. Мінливий інвестиційний клімат країни, зміна кон'юнктури інвестиційного ринку в цілому або його окремих сегментів, зміна стратегічних цілей розвитку або фінансового потенціалу підприємства можуть призвести до зниження очікуваного рівня дохідності (прибутковості) окремих інвестиційних проектів і фінансових інструментів інвестування. У зв'язку з цим важливу роль здобуває своєчасне реінвестування капіталу в найбільш дохідні (прибуткові) об'єкти інвестування, що забезпечують необхідний рівень ефективності інвестиційної діяльності в цілому.

5. Забезпечення формування достатнього обсягу інвестиційних ресурсів відповідно до прогнозних обсягів інвестиційної діяльності. Це завдання вирішується шляхом збалансування обсягу інвестиційних ресурсів, які залучаються у всіх їх формах (грошовій, товарній, нематеріальній) із прогнозними обсягами інвестиційної діяльності підприємства у сфері реального й фінансового інвестування. Важливу роль у реалізації цього завдання відіграє обґрунтування схем фінансування окремих реальних проектів і оптимізація структури джерел залучення капіталу для здійснення інвестиційної діяльності підприємства в цілому, а також розробка системи заходів щодо залучення різних форм капіталу, що інвестується, із передбачених джерел.

6. Пошук шляхів прискорення реалізації діючої інвестиційної програми підприємства. Намічені до реалізації інвестовані проекти, що входять до складу інвестиційної програми підприємства, повинні виконуватися якнайшвидше виходячи з наступних мотивів: насамперед високі темпи реалізації кожного інвестиційного проекту сприяють прискоренню економічного розвитку підприємства в цілому; крім того, чим швидше реалізується той або інший інвестиційний проект, тим швидше починає формуватися додатковий чистий грошовий потік підприємства у вигляді чистого інвестиційного прибутку й амортизаційних відрахувань; прискорення реалізації інвестиційної програми підприємства скорочує строки використання кредитних ресурсів (зокрема по тих інвестиційних проектах, які фінансуються із залученням позикового каптану); нарешті, швидка реалізація інвестиційних проектів, що входять до складу інвестиційної програми підприємства, сприяє зниженню рівня інвестиційних ризиків, що генеруються зміною кон'юнктури інвестиційного ринку, погіршенням інвестиційного клімату в країні, інфляцією й іншими факторами.

7. Забезпечення фінансової рівноваги підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності. Така рівновага характеризується високим рівнем фінансової стійкості й платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку. Вона є однією з найважливіших умов здійснення підприємством ефективної інвестиційної діяльності.

Завдання, поставлені підприємством, є основою визначення його інвестиційних потреб. Схематично інвестиційні потреби підприємства можна представити таким чином (рис. 8.1 )

будь-якого бізнесу може

Рис. 8.1 Інвестиційні потреби підприємства

Підприємства повинні прагнути до підтримки чи поліпшення своїх конкурентних позицій, для цього необхідний пошук перспективних інвестиційних напрямів.

Інвестиційна політика - частина загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає у виборі й реалізації найбільш ефективних форм його реальних і фінансових інвестицій з метою забезпечення високих темпів розвитку й постійного зростання його ринкової вартості.

Розробка загальної інвестиційної політики підприємства охоплює зазначені нижче основні етапи.

1. Аналіз інвестиційної діяльності підприємства у попередньому періоді. Основною метою такого аналізу є всебічна оцінка внутрішнього інвестиційного потенціалу підприємства й ефективності його інвестиційної діяльності.

2. Дослідження і врахування умов зовнішнього інвестиційного середовища й кон'юнктури інвестиційного ринку. У процесі такого дослідження вивчаються правові умови інвестиційної діяльності в цілому й у розрізі окремих форм інвестування ("інвестиційний клімат"); аналізуються поточна кон'юнктура інвестиційного ринку й фактори, що її визначають; прогнозується найближча кон'юнктура інвестиційного ринку в розрізі його окремих сегментів, пов'язаних з діяльністю підприємства.

3. Врахування стратегічних цілей розвитку підприємства, що забезпечуються його майбутньою інвестиційною діяльністю.

4. Вибір політики формування інвестиційних ресурсів підприємства.

Консервативна політика формування інвестиційних ресурсів орієнтується переважно на власні внутрішні джерела їх залучення.

Помірна політика формування інвестиційних ресурсів орієнтується на цільову структуру капіталу по підприємству в цілому, що визначена як стратегічний цільовий норматив його фінансового розвитку. Така цільова структура капіталу визначається на основі механізму фінансового левериджу й урівноважує показники темпів розвитку підприємства і його фінансової безпеки приблизно на середньогалузевому рівні.

Агресивна політика формування інвестиційних ресурсів орієнтована переважно на позикові джерела їх залучення. При такій політиці висока інвестиційна активність підприємства супроводжується генеруванням ризику втрати фінансової стійкості у процесі інвестиційної діяльності.

5. Обґрунтування типу інвестиційної політики за цілями вкладення капіталу з врахуванням ризикових переваг.

6. Формування інвестиційної політики підприємства по основних напрямах інвестування. На цьому етапі формування інвестиційної політики підприємства визначається співвідношення обсягів реального й фінансового інвестування в процесі його майбутньої інвестиційної діяльності.

7. Формування інвестиційної політики підприємства в галузевому розрізі.

8. Формування інвестиційної політики підприємства у регіональному розрізі.

9. Взаємоув'язка основних напрямків інвестиційної політики підприємства.

8.3. Управління капітальними інвестиціями

Капітальні інвестиції є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.

Серед усіх напрямів інвестиційної діяльності провідне місце займають капітальні інвестиції. За допомогою капітальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній основі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальна основа для підвищення продуктивності живої праці на базі впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва. Завдяки капітальним інвестиціям реалізуються досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.

Капітальні інвестиції включають: нове будівництво, реконструкцію, модернізацію, технічне переозброєння підприємства та інші напрями поповнення основних засобів.

Важливе значення в управлінні має баланс капітальних інвестицій, який характеризує як процес, так і результат освоєння капітальних інвестицій. Загальна схема балансу капітальних інвестицій така:

Н_п + К = В + С + Н_к,

де Н_п і Н_к - обсяг незавершеного будівництва відповідно на початок і кінець звітного періоду; К – обсяг здійснених у звітному періоді капітальних інвестицій; В – обсяг введених у дію у звітному періоді основних засобів; С – списання у встановленому порядку припинених будівництвом незавершених об’єктів.

Потреба в інвестиціях формується підприємством за конкретними напрямками інвестиційної діяльності, кожен з яких потребує попередньої розробки так званих інвестиційних проектів.

Інвестиційний проект - це документ, що забезпечує окремі напрямки стратегічного розвитку підприємства шляхом реального інвестування, обґрунтовує потребу у відповідних інвестиційних ресурсах у різних формах їх і містить систему відповідних управлінських рішень із забезпечення найбільш ефективних форм реалізації викладених у ньому інвестиційних цілей.

У табл.8.3 наведено класифікацію інвестиційних проектів, яка пропонується для виробничих підприємств.

Таблиця 8.3

Класифікація інвестиційних проектів виробничих підприємств за окремими класифікаційними ознаками

Така класифікація інвестиційних проектів виробничих підприємств дає змогу більш диференційовано формулювати вимоги до їхньої розробки та оцінки.

Розробка кожного інвестиційного проекту виробничих підприємств від первісної його ідеї до початку експлуатації являє собою його повний цикл, який складається з трьох окремих фаз: передінвестиційної, інвестиційної та експлуатаційної. Кожна з цих фаз, у свою чергу, поділяється на окремі стадії. Згідно з рекомендаціями UNIDO (Організації Об’єднаних Націй з Промислового Розвитку), до складу окремих фаз інвестиційного циклу мають входити такі стадії:

 передінвестиційна фаза;

 інвестиційна фаза;

 експлуатаційна фаза.

У процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації окремих проектів найбільш важливою стадією є якісна розробка техніко-економічного його обґрунтування (або бізнес-плану інвестиційного проекту). В Україні зміст цього документа - структура та вимоги до обґрунтування окремих його показників - регулюється Положенням про типовий бізнес-план, яке затверджено наказом Фонду Державного майна України.

Якщо ж передбачається участь у реалізації інвестиційного проекту іноземних інвесторів, то обґрунтування проекту повинно бути виконано за вимогами UNIDO. При розробці таких інвестиційних проектів має бути використана розроблена UNIDO спеціальна комп’ютерна програма COMFAR.

С урахуванням методології управління проектами процес управління реальними інвестиціями базується на таких етапах:

1. Аналіз сучасного стану реального інвестування у попередньому періоді.

2. Визначення загального обсягу реального інвестування у попередньому періоді.

3. Визначення форм реального інвестування.

4. Розробка або підбір інвестиційних проектів, які відповідають меті і формам інвестування.

5. Оцінка ефективності окремих інвестиційних проектів з урахуванням фактора ризику.

6. Формування програми реальних інвестицій підприємства.

7. Забезпечення реалізації окремих інвестиційних проектів і інвестиційної програми в цілому.

8. Забезпечення постійного моніторингу і контролю реалізації інвестиційних проектів і інвестиційної програми.

У системі проектного фінансування основними схемами фінансування інвестиційних проектів є:

а) фінансування з правом повного регресу. При такій схемі фінансування кредитор, не будучи учасником проекту, повністю захищений від риски, оскільки позичальник бере зобов'язання повністю задовольнити всі вимоги кредитора незалежно від результатів реалізації проекту;

б) фінансування з правом часткового регресу. При такій схемі фінансування кредитори мають обмежене має рацію перекладу на позичальника фінансової відповідальності по своєчасному обслуговуванню і погашенню кредиту. Ця схема фінансування передбачає ухвалення кожним з учасників проекту тільки тих ризиків його реалізації, які залежать безпосередньо від його діяльності;

в) фінансування без права регресу. Жоден з кредиторів не отримує ніяких гарантій від позичальника щодо своєчасного обслуговування або повернення вкладеного капіталу.

В процесі управлення інвестиційними проектами також велика увага приділяється питанням оцінки їх ефективності. Для цього розраховуються як традиційні показники ефективності, так і показники, засновані на методах тимчасової оцінки вартості (методи дисконтування), в т.ч. чистої приведеної вартості; індекс рентабельності; термін окупності; внутрішня норма прибутковості.

Кінцевим етапом управлення реальними інвестиціями є розробка календарного плану реалізації інвестиційного проекту.

8.4. Оцінка ефективності інвестиційних проектів

Світовий досвід накопичив значну кількість методів і прийомів для проведення інвестиційного аналізу, які поступово розповсюджуються і в Україні.

Розрізняють три види оцінки ефективності інвестицій: фінансову (комерційну), бюджетну і економічну.

Фінансова оцінка передбачає фінансові результати реалізації інвестиційного проекту для його безпосередніх учасників. Ця оцінка базується на очікуваній нормі прибутковості, яка влаштовує всіх суб’єктів інвестування. При цьому інші наслідки впровадження проекту не враховуються.

Бюджетна оцінка ефективності відображає фінансові наслідки для різних рівнів бюджетів, тобто очікувані співвідношення витрат, податків і зборів. Показником бюджетної ефективності впровадження проекту є різниця між податками і витратами бюджету певного рівня, які залежать від впровадження конкретного проекту. Економічна ефективність інвестиційного проекту - це різниця між результатами і витратами за межами фінансової ефективності прямих учасників проекту.

Економічна оцінка характеризує ефективність проекту для народного господарства в цілому або для галузі, груп підприємств, регіону і тому подібне.

Залежно від виду оцінки ефективності застосовують певні методи інвестиційного аналізу.

Традиційні методи аналізу застосовують достатньо давно, і після появи тимчасової вартості грошей застосовуються паралельно з методами, які базуються на використанні концепції дисконтування.

Традиційні методи базуються на розрахунку таких показників як коефіцієнт ефективності (прибутковості) – відношення середньорічних надходжень від інвестування коштів до загальної суми інвестованих коштів і період (термін) окупності інвестицій.

Методи оцінки на основі фінансової звітності базуються на розрахунку рентабельності інвестицій до оподаткування прибутку, і після оподаткування прибутку. Коефіцієнт рентабельності інвестицій, розрахований по прибутку до оподаткування – це відношення прибутку до оподаткування до загальної суми інвестованих коштів. Коефіцієнт рентабельності інвестицій, розрахований по прибутку після оподаткування (чистий прибуток) – це відношення прибутку після оподаткування до загальної суми інвестованих коштів.

Метод оцінки на основі тимчасової вартості грошей або чистої поточної вартості (NPV) базується на зіставленні величини інвестицій (ІС) з дисконтованою вартістю грошових надходжень за прогнозований (планований) період. Під грошовими надходженнями розуміють або суму чистого прибутку і амортизаційних відрахувань (загальний грошовий потік), або тільки суму чистого прибутку (чистий грошовий потік).

Однією з базових концепцій теорії фінансового аналізу інвестиційних проектів є оцінка вартості грошей у часі. Вона полягає в тому, що вартість певної суми грошей в інвестиційному процесі є функцією виникнення певних грошових доходів і витрат у часі.

У практиці фінансового аналізу інвестиційних проектів використовуються насамперед два основних показники оцінки ефективності інвестицій, що базуються на методі дисконтування грошових потоків у часі - “чиста приведена вартість” (net present value, NPV) та “внутрішня норма доходності” (internal rate of return, IRR). Особливості застосування кожного з цих показників оцінки ефективності інвестиційних проектів полягають у наступному.

Показник чистої приведеної вартості дає змогу порівняти між собою теперішню вартість майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту (у фазі його експлуатації) з інвестиційними витратами, які необхідно здійснити в поточному періоді. Інакше кажучи, чиста приведена вартість являє собою різницю між теперішньою вартістю суми чистого грошового потоку (що визначається згідно з фінансовою концепцією цього терміну) та сумою інвестиційних витрат за проектом. При цьому сума чистого грошового потоку має дисконтуватися до того інтервалу часу, в якому передбачається початок реалізації інвестиційного проекту, а відповідно і здійснення інвестиційних витрат за ним (таке дисконтування має провадитись за постійною ставкою процента, обраною для проведення розрахунків, окремо за кожним інтервалом часу, що передбачається).

Для того, щоб отримати загальну суму чистого грошового потоку у приведеній вартості, необхідно скласти окремі розраховані його суми за різними інтервалами часу протягом усього періоду експлуатаційної фази життєвого циклу інвестиційного проекту. Цей показник розраховується за такими формулами:

(8.1)

або , (8.2)

де ЧГП - загальна сума приведеного чистого грошового потоку за інвестиційним проектом;

ЧГП_i - номінальна сума чистого грошового потоку за інвестиційним проектом в окремі інтервали часу його реалізації;

a_i - коефіцієнт дисконтування суми чистого грошового потоку за інвестиційним проектом, що розглядається;

р - ставка дисконту, обрана для даного інвестиційного проекту (у вигляді десяткового дробу).

Відповідно сума чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом розраховується за такою формулою:

ЧПВ = ЧГП - ІВ, (8.3)

де ЧПВ  - сума чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом;

ІВ - сума інвестиційних витрат на реалізацію інвестиційного проекту;

ЧГП  -  загальна сума приведеного чистого грошового потоку за проектом.

Критерій прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованої суми чистої проведеної вартості (за відповідної диференціації ставки дисконту) є однаковим для будь-яких форм реального інвестування і типів інвестиційних проектів. Якщо показник чистої приведеної вартості більший за нуль, інвестиційний проект може бути прийнято до реалізації і навпаки. Позитивне значення показника чистої приведеної вартості в цьому разі означає, що сума теперішньої вартості чистого грошового потоку за інвестиційним проектом перевищує поточну вартість інвестиційних витрат за ним, тобто мети інвестування з фінансових позицій у цьому разі буде досягнуто.

Показник внутрішньої норми доходності також широко використовується в процесі оцінки ефективності окремих інвестиційних проектів. Цей показник характеризує ставку дисконту, за якої дисконтована вартість чистого грошового потоку за інвестиційним проектом дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат за ним. Отже, внутрішня норма доходності являє собою таку ставку дисконту, за якої показник чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом набирає нульового значення.

Визначення показника внутрішньої норми доходності на практиці є досить складним процесом, змістом якого є послідовний багатоваріантний вибір різних ставок дисконту з поступовим наближенням до нульового значення чистої приведеної вартості за інвестиційним проектом. З метою спрощення таких розрахунків складено спеціальні фінансові таблиці та комп’ютерні програми, які дають змогу автоматично визначати показник внутрішньої норми доходності при різних значеннях грошових потоків за інвестиційними проектами.

Позитивне інвестиційне рішення про реалізацію проекту на основі показника внутрішньої норми доходності може бути прийнято при умові, що значення цього показника перевищує ставку дисконту, яка дорівнює мінімальному рівню норми прибутку на ринку капіталу з урахуванням відповідного рівня інвестиційного ризику.

Розрахунок цього показника ведеться за формулою:

, (8.4)

де ВСД – внутрішня ставка доходності по інвестиційному проекту;

ЧГП - сума чистого грошового потоку за весь період експлуатації проекту;

ІВ – сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

У портфелі методів фінансового аналізу є ще ряд показників оцінки ефективності інвестиційних проектів. які можна розраховувати на основі інформації про грошові потоки, пов’язані із їхньою реалізацією. Найчастіше з цією метою розглядаються показники: “індекс доходності інвестиції” (profitability index; PI); “індекс прибутковості інвестицій” (return on investment; ROI); “період окупності інвестицій” (payback period; PP).

Показник індекс доходності інвестицій потребує для розрахунку ту ж інформацію про дисконтовані грошові потоки, що й показник чистої приведеної вартості. Загальна формула, за якою ведуться розрахунки індексу доходності за інвестиційним проектом, має такий вигляд:

, (8.5)

де ІДІ - індекс доходності за інвестиційним проектом;

ЧГП - сума чистого грошового потоку за весь період експлуатації проекту;

ІВ – сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

Критерій прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованого індексу доходності однаковий для всіх типів інвестиційних проектів: якщо значення цього показника перевищує одиницю, інвестиційний проект може бути прийнято до реалізації, і навпаки, якщо його значення менше ніж одиниця або дорівнює одиниці, інвестиційний проект має бути відхилений (значення РІ = 1 у цьому разі відповідає значенню NPV = 0, економічний зміст якого було розглянуто раніше).

Показник індекс прибутковості інвестицій розраховується на основі інформації про обсяг інвестованого капіталу і суми чистого прибутку від операційної діяльності в процесі експлуатації інвестиційного проекту. Цей показник визначається звичайно на основі прибутку за один рік, коли інвестиційний проект має експлуатуватись уже на повну потужність. Однак у процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів розрахунки цього показника можуть провадитись і для різних ступенів використання виробничих потужностей в окремі роки експлуатації їх. При цьому суму чистого прибутку в окремі роки майбутньої експлуатації інвестиційного проекту має бути відповідно дисконтовано (тобто визначено у теперішній вартості).

Розрахунок індексу прибутковості інвестицій ведеться за такою загальною формулою:

, (8.6)

де ІПІ - індекс прибутковості за інвестиційним проектом, %;

ЧП_р - середньорічна сума чистого прибутку за період експлуатації інвестиційного проекту;

ІВ - сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту.

Критерієм прийняття інвестиційних рішень на основі розрахованого показника індексу прибутковості інвестицій може виступати фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства. Позитивне інвестиційне рішення щодо реалізації інвестиційного проекту може бути прийнято, якщо індекс прибутковості інвестицій буде перевищувати фактичний рівень прибутковості власного капіталу за операційною діяльністю підприємства, і навпаки, якщо індекс прибутковості інвестицій буде нижчим, проект має бути відхилено.

Показник період окупності інвестицій характеризує обсяг часу, необхідного для повного повернення інвестиційних витрат, пов’язаних із реалізацією проекту. При цьому слід нагадати, що, згідно з концепцією фінансового аналізу інвестиційних проектів, це повернення відбувається у формі чистого грошового потоку, який складається із суми як чистого прибутку, так і амортизаційних відрахувань за основними фондами і нематеріальними активами, які використовуються.

Загальна формула, за якою ведуться розрахунки періоду окупності інвестицій, має такий вигляд:

, (8.7)

де ПОІ - період окупності інвестиційних витрат за проектом;

І -  сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту;

ЧГП_{р -} середньорічна сума чистого грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту.

Отже, в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів для оцінки їх ефективності може бути використано значну кількість показників. Однак, роль окремих показників у процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації проектів нерівнозначна. Пріоритетним серед розглянутих показників оцінки є показник чистої приведеної вартості, потім - показник внутрішньої норми доходності, а інші оціночні показники слід використовувати в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів лише як допоміжні.

8.5. Управління джерелами фінансування капітальних інвестицій

Можливості залучення повного обсягу необхідних для реалізації інвестиційних проектів підприємства фінансових коштів є однією з головних передумов прийняття відповідних рішень. Фінансування інвестиційних проектів підприємств, насамперед підприємств виробничого профілю, дістало в останні десятиліття широку міжнародну практику і призвело до створення досить розвиненої мережі організацій, спеціалізованих саме на такому фінансуванні. Ця практика, відома під назвою “проектне фінансування”, створила умови ефективного розвитку підприємств за рахунок інтенсивної інвестиційної діяльності і реалізації капіталомістких інвестиційних проектів галузей виробничої та переробної промисловості, паливно-енергетичного комплексу тощо.

Згідно з потребами практики, отримала відповідний імпульс розвитку і економічна теорія, пов’язана з проектним фінансуванням, окремі положення якої розглядаються в працях багатьох економістів, що ведуть дослідження в цій галузі. Відповідно до цієї теорії фінансування інвестиційних проектів має базуватись на таких основних принципах:

• кваліфікована розробка бізнес-плану (техніко-економічного обґрунтування) інвестиційного проекту;

• орієнтація на співробітництво в реалізації проекту з найбільш зацікавленими і надійними інвесторами;

• попереднє узгодження з потенційними інвесторами основних вимог щодо обґрунтування напрямків і основних показників проекту;

• достатній рівень найважливіших показників оцінки ефективності інвестиційних проектів, у першу чергу, показника чистої приведеної вартості;

• чітке визначення рівня інвестиційних (проектних) ризиків, розподіл їх між учасниками реалізації проекту;

• сприятливий інвестиційний клімат у країні, де має бути реалізовано інвестиційний проект (у разі залучення іноземних інвесторів);

• обов’язкова участь безпосереднього ініціатора інвестиційного проекту у фінансуванні значної його частини.

Відповідно до теорії проектного фінансування, його головною метою є не тільки забезпечення необхідного загального обсягу інвестиційних ресурсів для реалізації проекту, а й оптимізація джерел цього фінансування. Ця оптимізація полягає насамперед у встановленні ефективного співвідношення між власними позиковими джерелами фінансування інвестиційних проектів, а серед власних - внутрішніх і зовнішніх джерел залучення фінансових коштів. Для підприємств державної форми власності певного значення набуває також визначення співвідношення централізованих і децентралізованих фінансових коштів, що залучаються до реалізації інвестиційних проектів. Принципову класифікацію основних джерел фінансування інвестиційних проектів за найважливішими ознаками наведено на рис. 8.4.

Рис. 8.4 Принципова класифікація основних джерел фінансування

інвестиційних проектів державних виробничих підприємств

Поділ джерел фінансування інвестиційних проектів державних підприємств на централізовані та децентралізовані, відповідно до діючої в Україні практики формування державного бюджету, має певну цільову спрямованість. Так, за рахунок централізованих джерел фінансується розвиток міжгалузевих і міжрегіональних виробничих програм, будівництво нових капіталомістких підприємств, розв’язання інших особливо важливих завдань згідно з переліком підприємств та об’єктів, включених до програми економічного та соціального розвитку України. Разом із тим, за рахунок децентралізованих джерел має здійснюватись фінансування технічного переозброєння і реконструкції підприємств, розширення діючих виробництв, будівництво об’єктів соціального та природоохоронного призначення на діючих державних виробничих підприємствах.

Серед децентралізованих власних джерел фінансових ресурсів, що формуються безпосередньо на підприємствах як державної так і недержавної форми власності і спрямовуються на інвестиції, головне місце посідають прибуток та амортизаційні відрахування.

Прибуток є основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів, що забезпечує всі напрямки стратегічного розвитку підприємства. За рахунок прибутку підприємство сплачує податок на прибуток та інші платежі, формує резервний фонд і фонд споживання, накопичує інвестиційні ресурси для виробничого розвитку. Ця остання частина прибутку підприємства спрямовується на фінансування його інвестиційних проектів. Обсяг інвестиційних ресурсів, який формується за рахунок прибутку підприємства, визначається в процесі його розподілу на різні цілі.

Однак, в сучасних умовах кризового розвитку економіки України в цілому і виробничих підприємств зокрема прибуток не відіграє належної ролі у формуванні інвестиційних ресурсів. Більшість підприємств державної і колективної форми власності мають занадто низький рівень рентабельності, а значна частина їх працюють збитково. На більшості виробничих підприємств прибуток не може забезпечити помітного обсягу фінансування не тільки проектів їхнього розвитку, а навіть й проектів санації їх.

Амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних активів, що використовуються підприємствами, є більш сталим джерелом формування інвестиційних ресурсів, особливо на підприємствах із значним обсягом цих активів. При цьому за рахунок використання різних методів амортизації підприємство може регулювати формування амортизаційних потоків. Відповідно до Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку””, П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” та П(С)БО 7 “Основні засоби” підприємство самостійно обирає метод лінійної або прискореної амортизації основних засобів.

Серед зовнішніх власних джерел фінансування інвестиційних проектів підприємств головне місце посідають залучення додаткового акціонерного капіталу та продаж за грошові кошти пакетів акцій.

Залучення додаткового акціонерного капіталу є найбільш поширеною практикою формування власних інвестиційних джерел підприємств, створених у формі акціонерних товариств. При цьому створюються сприятливі умови для повного покриття потреби не тільки у капітальних вкладеннях в основні засоби, а і для фінансування приросту власних оборотних коштів. Механізмом такого залучення власних фінансових ресурсів є додаткова емісія акцій акціонерним товариством, і державним також.

Продаж за грошові кошти пакетів акцій, що належать державі, також дає змогу сформувати певний обсяг інвестиційних ресурсів у грошовій формі. Але це джерело формування фінансових ресурсів має певні межі: по-перше, воно обмежене загальною сумою акціонерного капіталу державних акціонерних товариств; по-друге, продаж частини акцій не повинен призводити до втрати важелів реального управління такими підприємствами з боку державних органів (тобто продаж окремих пакетів акцій, що належать державі, не повинен позначатися на володінні нею контрольним пакетом цих акцій). Відповідно до наказу Фонду Державного майна України, продаж за грошові кошти пакетів акцій, що належать державі, може здійснюватись не тільки на фондових біржах, а й у позабіржовій фондовій торговій системі шляхом проведення аукціонів.

Як перше, так і друге джерела зовнішнього залучення власних фінансових коштів можуть бути використані для реалізації інвестиційних проектів, які мають високу привабливість для інвесторів і можуть мобілізувати достатній обсяг залучення власного капіталу.

Фінансування інвестиційних проектів як державних так і недержавних виробничих підприємств може здійснюватись не лише за рахунок коштів державного бюджету і формування власного капіталу із внутрішніх і зовнішніх джерел, а й шляхом залучення необхідного обсягу позикового капіталу. Основними формами залучення позикових коштів для фінансування інвестиційних проектів підприємств у сучасних умовах виступають банківське кредитування, лізинг та залучення іноземних інвестицій на зворотній основі.

Банківське кредитування інвестиційних проектів є найбільш традиційною формою залучення позикових фінансових ресурсів. Але в сучасних умовах комерційні банки України надають підприємствам в основному короткострокові кредити, в той час як фінансування інвестиційної діяльності потребує використання довгострокових кредитів, які надаються у незначних розмірах під високі процентні ставки.

Одним із найпоширеніших джерел фінансування інвестиційних проектів реконструкції і модернізації у світовій практиці є лізинг, він вже набуває певного поширення в Україні. Певним поштовхом до такого поширення став Закон України “Про лізинг”, який визначив основні правові умови для застосування цієї форми позикового фінансування інвестиційної діяльності підприємств. Відповідно до цього закону, об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке може бути віднесено до основних засобів (для порівняння слід відзначити, що у світовій практиці об’єкт лізингових відносин значно ширший).

Найбільш актуальною проблемою для України на сучасному етапі є залучення іноземних інвестицій.

Джерела фінансових ресурсів, які використовує підприємство для фінансування інвестиційної діяльності обумовлюють форми фінансування інвестицій: самофінансування; фінансування за рахунок позикових коштів; змішане фінансування.

Більшість джерел фінансування інвестицій формуються в процесі фінансової діяльності підприємства, яка призводить до зміни розміру, складу власного та позикового капіталу.

На вибір джерел фінансування інвестиційної діяльності впливають такі фактори: вартість залученого капіталу; співвідношення власного і позикового капіталів; рівень ризику.

8.6. Управління фінансовими інвестиціями

У економічно розвинених країнах інвестиційний ринок в основному представлений фінансовими інвестиціями, які найбільшою мірою характеризують рівень його функціонування і динаміку інвестиційної діяльності в економічній системі держави.

Фінансовими інвестиціями називаються вкладення засобів (капіталу) у фінансові інструменти, серед яких найбільшу питому вагу займають цінні папери, з метою отримання доходу (прибутку) у формі дивіденду або відсотка.

У українському законодавстві фінансова інвестиція - це господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів і інших фінансових інструментів.

При цьому під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно приводять до виникнення (збільшення) фінансового активу у одного підприємства і фінансового зобов'язання або інструменту власного капіталу у іншого.

Таке розуміння фінансових інвестицій і фінансових інструментів не є з наукової точки зору абсолютно правильним. Воно може використовуватися тільки в контексті розуміння фінансової діяльності підприємства, що розглядається з позиції оподаткування (див. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

На погляд Воробйова Ю.М., під фінансовими інструментами слід розуміти різноманітні види активів фінансової природи, наприклад, цінні папери всіх видів, грошові зобов'язання, валюта, процентні депозитні і кредитні ставки, дисконтні ставки, курсові різниці і тому подібне, використовувані з метою отримання доходу (прибутку) в різній формі інвесторами і фінансовими посередниками (фінансово-кредитними інститутами).

Фінансові інвестиції - це активна форма ефективного використання вільного грошового капіталу фізичних і юридичних осіб, яка має особливості в тому, що:

1. здійснюється на пізніших стадіях розвитку підприємства, коли задоволені його потреби в реальних інвестиціях;

1. дає можливість здійснювати зовнішнє інвестування в будь-якому регіоні країни і за її межами;

2. є незалежним видом господарської діяльності для підприємства реального сектора економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладення капіталу до статутного фонду і придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств;

3. дозволяє підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку швидше і дешево;

4. підприємство має можливість вкладати засоби як в малоризикові інструменти, так і в спекулятивні інструменти, і, таким чином, здійснювати свою інвестиційну політику як консервативний або агресивний інвестор;

5. вимагає мінімального часу для ухвалення управлінських рішень порівняно з реальними інвестиціями;

6. виникає необхідність активного моніторингу і оперативності в ухваленні рішень при здійсненні фінансових інвестицій, оскільки фінансовий ринок має високі коливання кон'юнктури.

Управлінням фінансовими інвестиціями - комплекс принципів, методів, способів і прийомів, направлений на вибір найбільш ефективних фінансових інструментів для вкладення фінансового капіталу з метою отримання доходу і прибутку у формі дивіденду або відсотка, а також можливості швидкої трансформації фінансових активів в грошові кошти.

Процес управління фінансовими інвестиціями здійснюється за наступними етапами:

1. Аналіз стану фінансового інвестування в попередньому періоді.

1. Визначення доцільності здійснення фінансового інвестування в плановому періоді.

2. Визначення об'єму фінансового інвестування.

3. Вибір форм фінансового інвестування і оцінка інвестиційних якостей фінансових інструментів.

4. Формування портфеля фінансових інвестицій

5. Управління портфелем фінансових інвестицій.

В процесі управління фінансовими інвестиціями найбільша увага приділяється таким питанням як:

а) виявлення рівня ефективності для підприємства фінансового інвестування;

б) встановлення можливості і доцільності розширення об'ємів фінансового інвестування;

в) оцінка якості фінансових інструментів.

Якщо в процесі аналізу буде встановлено, що для підприємства на сучасному етапі не доцільне фінансове інвестування або воно не дає тієї віддачі, на яку було розраховано, то необхідно переглянути підходи до здійснення фінансових інвестицій. Уточнити об'єкти фінансового інвестування, відмовитися від тих видів цінних паперів, які не приносять відповідний дохід. В процесі управління особливу увагу необхідно приділяти зіставленню ризик-дохід. Із зростанням доходу завжди збільшується ризик. Якщо підприємство не є спеціалізованим фінансовим інвестором, то йому, як правило, складно в повному об'ємі оцінити можливі погрози, пов'язані з фінансовим інвестуванням. В результаті можуть бути допущені помилки, які приведуть не тільки до втрати доходу, але також і всього капіталу, інвестованого в цінні папери. Тому з позиції забезпечення надійності при фінансовому інвестуванні якнайкращою формою є вкладення в статутні капітали підприємств, що забезпечують спільну діяльність (постачальники сировини, матеріалів, напівфабрикатів або покупці продукції підприємства-інвестора).

При чисто фінансовому інвестуванні у фондові інструменти з метою формування інвестиційного портфеля необхідно проводити оцінку вартості фінансових інструментів. Це здійснюється за допомогою однієї або декількох моделей, що набули за кордоном найбільшого поширення. До них відносяться:

а) модель оцінки вартості цінних паперів (модель САРМ), запропонована групою авторів на чолі с У. Шарпом;

б) модель оцінки вартості цінних паперів при нульовому «бета», запропонована Ф. Блеком;

в) багатофакторна модель оцінки вартості цінних паперів (мультифактор САРМ), запропонований Р. Мертоном;

г) модель теорії арбітражного ціноутворення, запропонована С. Росом.

Фінансові інвестиції є активною формою ефективного використання тимчасово вільного капіталу. До традиційних активів відносяться акції і облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.

Акції можуть бути іменними, на пред’явника, привілейованими та простими. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в правлінні акціонерними товариством, якщо інше не передбачено його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованими (у процентах до їх номінальної вартості) щорічно виплачуваними дивідендами. Виплата дивідендів здійснюється у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від величини одержаного товариством прибутку. Якщо прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що сплачуються акціонерам за простими акціями, перевищує розмір дивідендів за привілейованими акціями, власникам останніх може надаватися доплата до розміру дивідендів, сплачених іншим акціонерам.

До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, що містить такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів, порядковий номер акції, за якою виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.

Облігація – це основний вид боргових зобов’язань, згідно з яким позичальник (емітент) повинен сплатити певну суму кредитору (власнику) по завершенні визначеного терміну і суму щорічного доходу у вигляді фінансового або плаваючого відсотку. Зміна плаваючого відсотку відбувається згідно з встановленими правилами. Саме тому облігації називають цінними паперами з фіксованим доходом.

Облігації є цінними паперами, які можуть випускати держава, підприємства і іноземні організації на певний, наперед визначений період часу, після цього вони підлягають викупу емітентом за номінальною вартістю. Власник облігацій, будучи кредитором, одержує щорічно (щопіврічно, щоквартально) фіксований відсоток від їх номінальної вартості.

На відміну від акцій, за облігаціями гарантується сплата відсотку у встановлений строк, але його розмір, як правило нижчий від дивідендів.

7. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій

Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій.

Оцінка ефективності того чи іншого фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки реальної його вартості, що забезпечує отримання норми інвестиційного прибутку, що очікується.

,

де С_фі – реальна вартість фінансового інструмента інвестування;

ВДП – поворотний грошовий потік, що очікується за період використання фінансового інструмента;

нп – норма прибутку, що очікується по фінансовому інструменту, виражена десятковим дробом;

n – число періодів формування поворотних потоків

Розглянемо зміст моделей на прикладі акцій і облігацій.

Моделі оцінки вартості облігацій

Базисна модель оцінки вартості облігації – або облігації з періодичною виплатою відсотків має вигляд:

,

де СО_б – реальна вартість облігації з періодичною виплатою відсотків;

П₀ – сума відсотків, що виплачуються у кожному періоді;

Н₀ – номінал облігації, що підлягає погашенню у кінці періоду його обігу;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по облігації, виражена десятковим дробом;

n – число періодів, що залишаються до строку погашення облігації.

Економічний зміст цієї моделі полягає в тому, що її поточна реальна вартість дорівнює сумі всіх відсоткових надходжень за період її обігу, що залишився і номіналу, що приведені до теперішньої вартості по дисконтній ставці, що дорівнює нормі валового інвестиційного прибутку, який очікується.

Модель оцінки вартості облігації з виплатою всієї суми при її погашенні:

,

де СО_п – реальна вартість облігації з виплатою всієї суми відсотків при її погашенні;

П_к – сума відсотків по облігації, що підлягають виплаті у кінці строку її обігу;

Н₀ – номінал облігації, що підлягає погашенню у кінці періоду його обігу;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по облігації, виражена десятковим дробом;

n – число періодів, що залишаються до строку погашення облігації.

Економічний зміст цієї моделі полягає в тому, що поточна реальна вартість облігації з виплатою всієї суми відсотків при її погашенні дорівнює сукупним виплатам номіналу і суми відсотків, що приведені до теперішньої вартості по дисконтній ставці, що дорівнює нормі валового інвестиційного прибутку, який очікується.

Модель оцінки вартості облігації, що реалізується з дисконтом без виплати відсотків:

де СО_д – реальна вартість облігації, що реалізується з дисконтом без виплати відсотків за нею;

Н₀ – номінал облігації, що підлягає погашенню у кінці періоду його обігу;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по облігації, виражена десятковим дробом;

n – число періодів, що залишаються до строку погашення облігації.

Економічний зміст цієї моделі полягає в тому, що поточна реальна вартість облігації, що реалізується з дисконтом без виплати відсотків за нею, являє собою її номінал, що приведений до теперішньої вартості по дисконтній ставці, що дорівнює нормі валового інвестиційного прибутку, який очікується.

Для оцінки поточного рівня валового інвестиційного прибутку по облігаціям використовується коефіцієнт її поточної доходності:

,

де К_тдо – коефіцієнт поточної доходності облігації;

Н₀ – номінал облігації;

СП – ставка відсотку, що об’явлена, виражена десятковим дробом;

СО – реальна поточна вартість облігації.

Моделі оцінки вартості акцій

Модель оцінки вартості акції при її використання на протязі тривалого періоду часу має такий вигляд:

,

де СА_н – реальна вартість акції, що використовується на протязі невизначеного тривалого періоду часу;

Д_а – сума дивідендів, що передбачається до отримання в кожному n-му періоді;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по акціям, виражена десятковим дробом;

n – число періодів, що включені у розрахунок.

Економічне значення цієї моделі полягає в тому, що поточна вартість акції, що використовується на протязі невизначеного тривалого періоду часу (невизначену кількість років), являє собою суму дивідендів по окремим майбутнім періодам, що передбачається отримати, яка приведена до справжньої вартості по дисконтній ставці, що дорівнює нормі валового інвестиційного прибутку, що очікується.

Модель оцінки вартості акації, що використовується на протязі раніше визначеного строку:

де СА_о – реальна вартість акції, що використовується на протязі раніше визначеного строку;

Д_а – сума дивідендів, що передбачається до отримання в кожному n-му періоді;

КС_а – курсова вартість акції, що очікується в кінці періоду її реалізації;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по акціям, виражена десятковим дробом;

n – число періодів, що включені у розрахунок.

Економічне значення цієї моделі полягає в тому, що поточна вартість акції, що використовується на протязі раніше визначеного строку, дорівнює сумі дивідендів у періодах, що використовуються, і курсовій вартості акцій, що очікується в момент її реалізації, яка приведена до справжньої вартості по дисконтній ставці, що дорівнює нормі валового інвестиційного прибутку, що очікується.

Перша з розглянутих моделей оцінки вартості акцій має ряд варіантів:

Модель оцінки вартості акцій зі стабільним рівнем дивідендів:

,

де СА_о – реальна вартість акцій зі стабільним рівнем дивідендів;

Д_а – річна сума постійного дивіденду;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по акціям, виражена десятковим дробом.

Модель оцінки вартості акцій з постійно зростаючим рівнем дивідендів («Модель Гордона»):

,

де СА_в – реальна вартість акцій з постійно зростаючим рівнем дивідендів;

Д_а – річна останнього виплаченого дивіденду;

Т_д – темп приросту дивіденду, що виражений десятковим дробом;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по акціям, виражена десятковим дробом.

Модель оцінки вартості акцій з рівнем дивідендів, що коливаються за окремими періодами:

де СА_з – реальна вартість акцій з рівнем дивідендів, що коливаються за окремими періодами;

Д₁-Д_n – сума дивідендів, що прогнозується до отримання в кожному n-му періоді;

нп - норма валового інвестиційного прибутку, що очікується по акціям, виражена десятковим дробом.

8.8 Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій

Управління фінансовими інвестиціями пов'язане з формуванням інвестиційного портфеля цінних паперів.

Інвестиційний портфель цінних паперів - це сукупність цінних паперів різного вигляду, різного терміну звернення і різної ліквідності, керована як єдине ціле.

Основна мета формування інвестиційного портфеля - забезпечення реалізації основних завдань фінансового інвестування підприємства шляхом підбору найбільш прибуткових і найменш ризикованих цінних паперів. Виходячи з основної мети, підприємство будує систему локальних цілей формування інвестиційного портфеля, основними з яких є:

1. забезпечення високого рівня інвестиційного доходу в поточному періоді;

1. збереження і приріст капіталу в перспективі;

2. забезпечення необхідної ліквідності інвестиційного портфеля;

3. доступ через придбання цінних паперів до дефіцитних видів продукції і сировини, майнових і немайнових прав;

4. розширення сфери впливу і перерозподілу власності.

Портфель цінних паперів має ряд переваг і недоліків в порівнянні з інвестуванням засобів в реальні матеріальні об'єкти.

До переваг можна віднести:

• можливість формування портфеля з великою кількістю фінансових інструментів;

• вища ліквідність;

• велика можливість забезпечення керованості.

До недоліків відносяться:

• високий рівень риски втрати не тільки доходу, але і всього капіталу;

• відсутність реальної можливості впливати на рівень прибутковості;

• низька інфляційна захищеність;

• обмежені можливості вибору окремих фінансових інструментів.

На основі виявлених переваг і недоліків можна зробити припущення, що формування інвестиційного портфеля не може бути самоціллю нефінансового господарюючого суб'єкта.

Існують дві основні ознаки, по яких класифікують портфелі цінних паперів.

По-перше, залежно від мети формування інвестиційного доходу виділяють три типи портфеля цінних паперів.

1. Портфель зростання формується з акцій АТ, курсова вартість яких постійно росте. Мета даного типу портфеля - зростання капітальної вартості портфеля разом з отриманням дивідендів. Проте дивідендні виплати проводяться в невеликому розмірі. Основа ж - зростання ціни на цінні папери.

1. Портфель доходу орієнтований на отримання високого поточного доходу - процентних і дивідендних виплат. Портфель доходу складається в основному з акцій доходу, тобто таких акцій, які характеризуються помірним зростанням курсової вартості і високими дивідендами, облігацій і інших цінних паперів, інвестиційною властивістю яких є високі поточні виплати. Тому об'єктами портфельного інвестування є надійні інструменти фондового ринку у яких високе співвідношення стабільно виплачуваного відсотка і курсовій вартості.

2. Комбінований портфель (включає портфель зростання і доходу) формується для уникнення можливих втрат на фондовому ринку як від падіння курсової вартості, так і низьких дивідендних або процентних виплат. Одна частина фінансових активів, що входять до складу даного портфеля, приносить підприємству - зростання капітальної вартості, а інша - дохід. Втрата однієї частини може компенсуватися зростанням інший.

По-друге, залежно від рівня інвестиційної ризику розрізняють три основні типи портфеля цінних паперів.

1. Агресивний інвестиційний портфель сформований за критерієм максимізації поточного доходу незалежно від супутнього рівня інвестиційного ризику До складу даного типу портфеля входять акції молодих, швидкозростаючих підприємств і акціонерних товариств. Інвестиції в такий портфель є досить ризикованими, але разом з тим можуть приносити найвищий дохід.

2. Консервативний інвестиційний портфель найменш ризикований. Він складається в основному з акцій крупних, добре відомих підприємств, що характеризуються хоча і невисокими, але стійкими темпами зростання курсової вартості. Склад портфеля залишається стабільним протягом тривалого періоду. Інвестиції портфеля консервативного типу націлені на збереження капіталу. Консервативний портфель цінних паперів забезпечує підприємницькій фірмі найбільш високий рівень безпеки фінансового інвестування.

2. Помірним портфелем є поєднання інвестиційних властивостей портфеля агресивного і консервативного типу. У даний тип портфеля включаються разом з надійними цінними паперами, що набувають на тривалий термін, ризиковані фондові інструменти, склад яких періодично оновлюється. При цьому гарантується середній приріст капіталу і помірний ступінь ризику вкладення. Помірний інвестиційний портфель є найбільш поширеною моделлю портфеля і користується великою популярністю у інвесторів, не схильних до високого ризику.

Основними принципами формування інвестиційного портфеля є: безпека; прибутковість; зростання об'ємів вкладення; ліквідність.

Процес формування портфеля цінних паперів здійснюється після того, як конкретизовані цілі формування інвестиційної стратегії, визначені пріоритети формування інвестиційного портфеля і оптимізовані пропорції інвестиційних ресурсів в розрізі окремих видів портфелів.

Основними етапами формування інвестиційного портфеля цінних паперів є:

1. вибір оптимального типу портфеля;

1. оцінка прийнятого співвідношення риски і прибутковості;

2. визначення кількісного складу портфеля;

3. визначення початкового складу інвестиційного портфеля;

4. вибір схеми управління портфелем.

При формуванні портфеля цінних паперів важливе значення має: тип портфеля; диверсифікація фондових інструментів; необхідність забезпечити високу ліквідність; необхідність забезпечити участь в управлінні акціонерними товариствами; рівень оподаткування доходу по окремих фінансових інструментах.

Сформований з урахуванням названих чинників інвестиційний портфель оцінюється з позиції прибутковості, ризику і ліквідності, щоб упевнитися, що він за своїми параметрами відповідає цілям формування інвестиційного портфеля підприємства.

При формуванні портфеля цінних паперів інвестори повинні чітко сформувати свою стратегію управління.

Стратегічне управління при формуванні портфеля цінних паперів передбачає виконання таких функцій

• оцінку інвестиційної привабливості активу;

• розробку рейтингів, прогнозування стану ринку в цілому, а також його сегментів в галузевому і регіональному розрізах;

• аналіз ринку альтернативних вкладень;

• аналіз ринкового середовища, сильних і слабких сторін основних конкурентів, їх частки на ринку;

• пошук нових можливостей, аналіз потреб потенційних клієнтів;

• динамічне спостереження за кон'юнктурою ринку. Можна виділити такі основні типи інвестиційної стратегії.

Стратегія ефективного власника базується на тому. що інвестор дістає доступ не тільки до певних видів продукції і забезпечує контроль над фінансовими потоками, але за рахунок вкладення інвестиційних ресурсів, а також безпосередньої участі в діяльності АТ забезпечується досягнення високих кінцевих результатів. Як правило, саме таку стратегію обирають інвестори, які прагнуть управляти АТ або мати значний вплив на менеджмент даного АТ (наприклад, такої позиції дотримуються венчурні компанії і фонди).

Стратегія спекулятивного об'єднання або поглинання базується на тому, що інвестор стає власником контрольного пакету акцій з метою діставання доступу до різноманітних економічних ресурсів або дефіцитних видів продукції.

В процесі управління портфелем цінних паперів виділяють два типи управління:

1. Активне управління передбачає ретельний моніторинг ринку, оперативне придбання фінансових інструментів, що відповідають цілям інвестування, а також швидку зміну структури портфеля. Інвестор використовує цю стратегію тоді, коли сподівається отримати прибутковість вище середньоринкової. Таку стратегію обирають інвестори, які мають достатній капітал і високопрофесійний персонал.

2. Пасивне управління характерно для консервативних і помірно-агресивних інвесторів. Головними цілями при пасивному управлінні є захист інвестиційних вкладень від інфляції і отримання гарантованого доходу при мінімальному ризику. Цей тип управління передбачає створення добре диверсифікованих портфелів цінних паперів, для яких можна з високою точністю визначити доходність, ризик і ліквідність.

При пасивному управлінні найпоширенішої стратегією при інвестуванні в акції є стратегія «купив – і - тримай». Ефективність цієї стратегії залежить від рівня недооцінки акцій і обраного тимчасового інтервалу.

Прибутковість фінансового інвестування може бути визначена за допомогою такого показника:

,

де ПКД – повна кінцева доходність фінансових інвестицій, %

Д_фн - дохід від фінансових інвестицій;

В_фн - витрати інвестора по здійсненню фінансового інвестування.