5. Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез в теорії грошей

З позицій історичного розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж доля, що і кейнсіанство. Це можна пояснити тим, що поява сучасного монетаризму була спробою дати відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку — знайти вихід з інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60—70-е роки

Для Кейнса і його школи боротьба з інфляцією не була актуальною, найбільше їх цікавила проблема безробіття, і вони навіть радили використовувати інфляцію для вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальною була проблема боротьби з безробіттям. Їх особливо турбувала інфляція, і вони для її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпами зростання ВНП, заспокоюючи суспільство, що ринковий механізм сам відрегулює економічну рівновагу, тобто пропонували пустити рішення проблеми зайнятості на самоплив.

Якщо економіка західного миру в 70—80-е роки вийшла на пряму поступового рівномірного зростання через відсутність високої інфляції, виявилося, що актуальні для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а трансформувалися в хронічні і одночасні. Інфляція і безробіття постійно «тліють» в ринковій економіці, загрожуючи підірвати її механізм то в одному, то в іншому напрямі, а то і в обох відразу. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їх чистому виді для цього не годилися, що і визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формування кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської теорії.

Сьогодні вже більшість економістів визнає активний вплив кількісного чинника (М) на хід процесів у сфері реальної економіки на коротких інтервалах і на рівень цін (і інфляцію) — на довгострокових. Визнають вони і важливу роль держави в регулюванні економіки, тільки по-різному розставляють акценти при визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної політики, яка дає підстави звинувачувати їх в прихильності до кейнсіанству. Інші, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу надають монетарному механізму в економічному регулюванні, яке свідчить про великі симпатії їх до монетаризму. Разом з тим всі вони визнають допустимість стриманої інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки і можливість центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному стриманій інфляції рівні.

Представники обох напрямів монетаристської теорії погоджуються з тим, що зупинити інфляційну спіраль важко, що легше її попередити, ніж потім подолати. Тому вони єдині в тому, що кожна країна повинна виробити таку стратегію монетарної політики, яка не дала б можливості інфляції вийти з-під контролю. Для цього центральні банки повинні мати високий рівень самостійності, а пріоритетом його повинне стати досягнення довгострокової стратегічної мети, а не орієнтація на поточні вимоги економічних суб'єктів або політичних структур. Щодо змісту такої стратегічної мети, позиції окремих дослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші — стабілізацію грошової маси, треті — стабілізацію попиту, четверті — стабілізацію номінального ВНП.

Спираючись на рекомендації, які синтезують ідеї монетаристської і кейнсіанської шкіл, сучасна регулятивна практика досить ефективно сполучає свою прихильність довгостроковій меті економічного розвитку, яка походить з монетаристських ідей, з обережним застосуванням регулюючих заходів держави на короткострокових інтервалах, зокрема у межах економічного циклу. Тому Заходу вдалося запобігти великих економічних потрясінь з початку 80-х років XX ст.