4. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Сучасний монетаризм як один з напрямів економічної думки виник в 60-х роках XX ст. у зв'язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося у вину економічній політиці, яка проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на рубежі 20—30-х рр., коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва і безробіття.

Сучасний монетаризм сформувався в 60—70-е роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття і спаду виробництва відійшли на другий план. Розв'язати цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливе, потрібні були нові підходи.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є усучасненою неокласичною кількісною теорією. В процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна спадкоємність, тим паче, що і саме кейнсіанство принципово не відкинуло кількісної теорії..

Вважається, що формування сучасного монетаризму було почато виходом у світ наукових робіт представників «школи Чікаго» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в області кількісної теорії» (під редакцією М. Фрідмана, 1956) і «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» (автори М. Фридман і А. Шварц, 1963).

Найвагомішими елементами сучасного монетаризму є такі положення:

• вільна ринкова економіка, яка базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здібною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть перешкодою. Тому якщо в реальній дійсності в економіці існують такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція і т.п., то це результат дії саме таких зовнішніх сил;

• грошова сфера у монетаристів є самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзоген щодо економіки.

• оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити сприятливі умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. Тому монетаристи зосередили основну увагу в своїх дослідженнях на методах і інструментах монетарної політики.

• номінальний обсяг ВВП знаходиться в більш тісному кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями і нормою відсотка. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через відсоток і інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.

• монетаристи спираються в своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера: М*V = Р*Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить акцент на вплив грошового чинника (кількості грошей) на ціни, а монетаристи — на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту.

• визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно кейнсіанцям, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), в їх трактуванні, саме по собі приводить до зростання платоспроможного попиту, який «тягне» за собою розширення номінального ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення, виробництва реального ВНП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не прагнути «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВНП і очікуваної інфляції. Відповідно до цього правила приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка отримала назву «рівняння Фрідмана»:

М=Р+,

де М - середньорічний темп приросту маси грошей % за тривалий період;

Р — середньорічний темп очікуваної інфляції %;

— середньорічний темп приросту номінального ВНП %.

Монетарісти внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

• визнали, що на тривалих тимчасових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між М і Р і робить їх динаміку непропорційною;

• між зміною М і її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий інтервал, який теж ускладнює зв'язок між М і Р і повинен враховуватися в монетарній політиці;

• ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії — пропорційність і однорідність, вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці М і Р;

• держава в своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні — перш за все на підтримку цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм отримав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися застиглими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці.