2. Види і причини інфляції

В літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції. При цьому автори не завжди дотримуються певних критеріїв для визначення того чи іншого виду. Тому можуть вживатися такі поняття інфляції, як інфляція цін, імпортована інфляція, інфляція попиту, інфляція податкова, інфляція витрат і т.п. При такій класифікації інфляція втрачає будь-яку визначеність і змістовність, істотним чином ускладнюється розуміння її сутності.

Найкоректнішою є класифікація видів інфляції за трьома критеріями: формам прояву, темпам знецінення грошей, чинниками інфляції.

За формами прояву інфляції можна виділити:

- цінову інфляцію, яка виявляється у формі зростання цін;

- інфляцію заощаджень, якщо знецінення грошей виявляється в зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих державою цінах і доходах;

- девальвацію, при якій знецінення грошей виявляється в падінні їх курсу до іноземних валют.

Основним видом інфляції в розвинутій ринковій економіці є цінова інфляція, оскільки в умовах лібералізованого ринку, вимушені заощадження взагалі неможливі, а девальвація звичайно розглядається як відносно самостійне явище.

За темпами знецінення грошей звичайно виділяють:

- повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення або з незначним зростанням цін — до 5% на рік;

- стриману, відкриту, яка виявляється в прискоренні знецінення грошей у формі зростання цін, яка коливається у межах 5-20% на рік. Така інфляція стає відчутною для економічних суб'єктів, і вони починають вживати адаптаційних заходів. Найбільше це вдається підприємствам монополізованих секторів економіки, особливо «природним монополістам». Зайняті тут підприємці починають прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту. Їх покупці починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари. Поступово інфляція розповсюджується на всі сектори економіки, піднімаючи рівновагу всього ринку;

- галопуюча інфляція, якщо зростання цін 20-50%, а іноді 100% на рік. Для цього виду інфляції характерний стрибкоподібне, украй нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний;

-гіперінфляція, яка характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін — більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіналів і розмінна монета зникають з обороту, падає роль грошей в економіці, розповсюджується бартер. Підіймається кредитний механізм, посилюються стихійні процеси в економіці і т.п.

За чинниками, які служать причиною інфляційного процесу, можна виділити багато видів інфляції. Проте, на практиці всі ці чинники часто діють одночасно, накладаючись друг на друга. Тому чітко вичленувати такі види інфляції практично неможливо, і в літературі за цим критерію прийнято виділяти лише два види інфляції:

— інфляцію витрат;

— інфляцію попиту.

Ці два види інфляції, по суті, виділені залежно від того, з якої сторони здійснюється тиск на ціни — з боку пропозиції або з боку попиту.

Інфляція витрат викликана тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат:

- зростання заробітної платні

- зростання витрат на енергетичні і сировинні ресурси

- падіння продуктивності праці

- посилення монополізації виробництва і ринку

- зростання в структурі виробництва областей із сповільненими темпами зростання продуктивності праці (наприклад, послуг), з високою часткою витрат на заробітну платню і низьким питомим вагою виробництва предметів споживання і т.п.

У всіх цих випадках, щоб зберегти обсяги виробництва і пропозиції на рівні попереднього періоду, необхідно збільшувати грошові виплати, які приведуть до зростання попиту, а, отже, і цін. Якщо грошові виплати не збільшувати, то вказані чинники приведуть до скорочення виробництва і пропозиції, яка при попередньому попиті теж підштовхуватиме ціни вгору. Тут теж виникне «зайвий попит», який провокуватиме зростання цін.

Інфляція попиту викликається тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх пропозиції банківською системою і обумовленого цим збільшення платоспроможного попиту на товарних ринках. Визначальним чинником цієї інфляції є зростання пропозиції грошей, тому її ще називають монетарною інфляцією. Саме зростання пропозиції грошей може бути викликано використовуванням сеньйоражу для покриття бюджетного дефіциту або переходом до ліберальної монетарної політики або обома чинниками одночасно.

З'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного розуміння самої її суті, а також для розробки ефективної антиінфляційної політики, яка повинна бути направлена, перш за все, на подолання причин інфляції.

В самому загальному виді причини інфляції можна вивести з формули відомого «рівняння обміну» І. Фішера, тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей (М), швидкості обороту грошей (V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q). Враховуючи те, що швидкість грошей признається стабільною, основними причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q, або обидва чинники одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і тому значно менше ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найрезультативнішим чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей.

Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої дотримуються представники монетаристської школи. Відомий представник сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний попит. Підіймається ринкова планка зростання цін. Ця залежність сьогодні придбала широкого визнання.

Монетарісти вважають, що збільшення пропозиції грошей визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може направляти її на досягнення такої мети, за яку пропозиція (маса) грошей залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такою метою є стабілізація цін і підтримка в рівновазі кон'юнктури ринку.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться по декількох напрямах — дефляційна політика (врегулювання попиту), політики доходів або за першим і другим напрямом одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, перш за все, на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потребі військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обігу зайвих грошей, які поступили туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи.

Проте мобілізовані до бюджету через податки кошти можуть знову поступати в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, в першу чергу невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція і пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів і іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси і платоспроможного попиту.

Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень і готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку при обґрунтованих видачах комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальну напругу в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів - передбачає державний контроль за заробітною платнею, цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати, цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, частіше всього в межах темпів приросту продуктивності праці або то і інше одночасно.

Широко цей метод використовувався в Радянському Союзі, в країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовували його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що приводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є появ товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить в скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальну напругу.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і направила свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності і продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, в цілому прийнятному для нормального економічного розвитку, рівня вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протягом 90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений розвинутими країнами протягом 60—90-х років з урахуванням кейнсіанських і монетаристьских рекомендацій, має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетворитися на неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і привести до важких економічних і соціальних наслідків. Тому більш дієвою виявилася чітко виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, ніж кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати і заходи, направлені на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових основах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певну напругу в економіці, незадоволення нею певних сил, які сподівалися на фінансову підтримку з боку держави і не отримали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економіки стабільними грошима.