15. Сутність та причини виникнення інфляції. Антиінфляційна політика держави.

Причини виникнення і сутність інфляції

Від чого ж залежить кількість грошей, необхідна для забезпечення товарного обігу ? Передусім від суми цін товарів, що підлягають реалізації протягом певного періоду, скажімо року. Що більше товарів, тим більше потрібно грошових одиниць для їх реалізації.

Кількість грошей в обігу залежить далі від швидкості обігу кожної грошової одиниці. Це пов'язане із тим, що одна і та ж сума грошей може обслугувати більше чи менше число актів куплi - продажу.

Перевищення кількості грошових одиниць, що знаходяться в обігу, над сумою товарних цін і поява внаслідок цього грошей, не забезпечених товарами, означає інфляцію. Вона призводить до зростання цін на товари (явному чи прихованому). Тому індекс цін - це один із головних і найбільш наочних показників наявності чи відсутності інфляції, її глибини. Інфляція може бути викликана різними чинниками. Це і випуск зайвої кількості грошових одиниць, і відставання виробництва товарів від зростання платіжездатного попиту, і надходження на ринок товарів, що не користуються попитом.

Інфляція - тонке соціально-економічне явище,викликане диспропорціями в різних сферах ринкового господарства країни, дотепер не освітлено повною мірою в науковому плані.

Інфляція - це переповнення фінансових каналів паперовими грошима, що призводить до їх знецінювання. Інфляція - це грошове явище, але вона не обмежується знецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починає руйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок, але більше за все страждають люди.

Під час інфляції має місце: 1. Знецінювання грошей по відношенню до золота. 2. Знецінювання грошей по відношенню до товару. 3. Знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти.

Трактування поняття “інфляція” як переповнювання каналів паперово-грошового обігу представляється одностороннім і не розкриває всю палітру причин виникнення цього складного явища. Інфляція - це багатоплановий феномен вбираючий в себе виробничий, грошовий і відтворювальний аспекти.

Проте у всіх випадках інфляцію слід розглядати як: порушення дій законів грошового обігу, що викликає розлад державної кредитно-грошової системи; явне або приховане зростання цін; натуралізацію процесів обміну; зниження життєвого рівня населення. В цілому, чинники розвитку інфляції можна класифікувати у вигляді двох груп – зовнішні і внутрішні.

До внутрішніх чинників відносять:

1. Незбалансованість бюджету, що виявляється в його дефіциті або криза державних фінансів; 2. Надмірні військові витрати, що сприяє втраті частини суспільного багатства, створює додатковий грошовий попит за рахунок військових асигнувань без відповідного надходження товарів в оборот породжує дефіцит державного бюджету і збільшення державного боргу; 3. Надмірні інвестиції; Деякі автори об'єднують останні два чинники в одні. Надмірні військові витрати - це і є по суті інвестиції держави у ВПК. 4. Необгрунтоване підвищення цін і заробітної платні. Цей чинник може бути сформульований інакше. Це є результат прояву в першому випадку монопольної влади фірм, що визначають свої витрати і ціни, а в другому випадку профспілкової монополії задаючої розмір і тривалість того або іншого рівня заробітної платні. 5. Кредитна експансія - розширення масштабів банківського кредитування понад реальні потреби господарства, що веде до емісії грошей в безготівковій формі; 6. Надмірна емісія грошей в наявній і безготівковій формах, збільшення швидкості їх обігу;7. Інфляційні очікування.

Зовнішні чинники обумовлені зростанням цін на товари, що експортуються і імпортуються, обміном банком іноземної валюти на національну, світовими кризами. До зовнішніх чинників відносяться:

1. Структурні світові кризи (сировинний, енергетичний, екологічний), що супроводяться багатократним зростанням цін на сировину, паливо, імпорт яких став приводом для різкого підвищення цін монополіями. Дія цього чинника посилюється при зростанні відвертості економіки.

2. Обмін банками національної валюти на іноземну, що викликає потребу в додатковій емісії грошей, що поповнює канали грошового обігу і веде до інфляції.

Антиінфляці́йна полі́тика — комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

Негативні соціальні й економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багаті асортименти найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних мір, податкових заходів, програм стабілізації й дій по регулюванню й розподілу доходів. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами й податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати й підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак, одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою й навіть до явищ, зворотним до спочатку поставлених цілей, розвитися безробіття. Бюджетна політика проводитися й для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Уважається, що в такий спосіб розширюється попит на споживчі товари й послуги. Однак стимулювання попиту бюджетними засобами, як показавши досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може підсилювати інфляцію. До того ж більші бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками й витратами. Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно й гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду національним банком, що визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу й ставки позичкового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного росту й штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією. Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так називану політику цін і доходів, головне завдання якої власне кажучи зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.