5.6. Інститути спільного інвестування як суб'єкти портфельного інвестування
Спеціалізовані організації, що управляють активами багатьох дрібних інвесторів, існують у більшості країн у різних формах. Переважно вони презентовані інвестиційними компаніями й інвестиційними фондами.
Інвестиційні компанії (investment companies) — це тип фінансових посередників, які залучають кошти інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанків-ських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній становлять цінні папери корпорацій та уряду.
Головною метою створення інститутів спільного інвестування є ефективне використання нагромаджень населення шляхом залучення їх до інвестиційної діяльності. Це сприяє мобілізації значних коштів для капіталовкладень в економіку, а також створює ілюзію, що кожен може стати власником акцій. Таким чином, інвестиційні компанії пропонують механізм, за допомогою якого індивідуальні інвестори об'єднуються, щоб мати переваги від великомасштабного інвестування. Інвестиційні компанії справляють суттєвий вплив на економіку, який виявляється у впливі на ринок цінних паперів. Інвестиційні компанії, вкладаючи кошти в акції, сприяють зростанню їхніх цін, у такий спосіб забезпечується ліквідність цінних паперів і фондового ринку. Значні переваги набувають інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери інвестиційних фондів:
* завдяки розміщенню вкладених коштів серед максимальної кількості галузей і компаній інвестиційні фонди досягають диверсифікації ризику вкладень;
на постійних засадах в інвестиційних фондах працюють професійні менеджери, тож індивідуальні вкладники позбавлені необхідності щодня стежити за рухом курсів і приймати поточні рішення;
у більшості країн діяльність інвестиційних фондів підлягає жорсткому нагляду з боку регулювальних органів; до того ж інвестиційні фонди створюють спеціальні системи управління ризиком, що забезпечує високий рівень захисту прав та інтересівінвесторів;
нині інвестиційні фонди пропонують деякі додаткові послуги клієнтам, зокрема автоматичне реінвестування дивідендів, зручні схеми вилучення вкладів, можливість обміну акцій одного фонду на акції іншого тощо.
Разом із тим у діяльності інвестиційних фондів закладено серйозний недолік. Він полягає у тому, що фонди можуть дестабілізувати ринок цінних паперів, особливо біржовий, якщо одночасно вдадуться до купівлі-продажу цінних паперів.
Загалом динаміка і масштаби ринку цінних паперів впливають на розвиток інститутів спільного інвестування-- чим вище рівень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розмаху вони набули у промислове розвинених країнах (США, Канаді, Японії, Великій Британії, Німеччині).
Інвестиційні компанії виникли у Бельгії у 1822р., у США вони з'явилися наприкінці XIX ст. Перші інвестиційні компанії були інвестиційними компаніями закритого типу. Після створення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка виконувала функції центрального банку й впливала практично на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумовою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бостоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого типу (взаємний фонд) в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929—1933 р. Більшість компаній збанкрутіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Закону про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компанії (1940 р.) з'явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститутів спільного інвестування.
Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесторам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити значні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшувався. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сягнувши піку розвитку в 1960 р. [12]. На початку 1970-х років зростання відсоткових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спричинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і моральних втрат інвестиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інвестиційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвестиційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового ринку, фонди державних цінних паперів, спеціалізовані фонди. Скасування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло розширенню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвестиційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції американських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американські та закордонні облігації, короткотермінові цінні папери з фіксованим доходом, опціони, ф'ючерси і нерухомість. У 1980 р. інвестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., натомість у середині 1990-х років — майже 2 трлн дол. [21].
Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Розміри їхніх активів перевищують половину всіх активів фондів решти країн світу. Чимало американських фахівців вважають, що взаємні фонди перетворилися на своєрідну альтернативу банківської системи країни. Далі ми детальніше розглянемо діяльність американських інвестиційних компаній.
Згідно з Актом 1940 р. про інвестиційні компанії, існує така класифікація інвестиційних компаній:
об'єднані інвестиційні трасти;
керівні інвестиційні компанії;
а) інвестиційні компанії закритого типу;
б) інвестиційні компанії відкритого типу.
Об'єднаний інвестиційний траст (пайовий інвестиційний траст, трастовий інвестиційний фонд) (unit investment trust) — це інвестиційна компанія, яка впродовж усього періоду свого існування володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури.
З метою створення об'єднаного інвестиційного трасту засновник (часто - - брокерська фірма) - - особа, яка вносить капітал для створення компанії, — купує певний пакет цінних паперів і передає їх довірчій особі (якою є банк). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що погашаються, які поширює серед інвесторів. Ці сертифікати забезпечують їхнім власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довірчої особи (пропорційно їхній частці участі). Усі доходи, які отримує довірча особа за цінними паперами, а також номінальна вартість, згодом виплачуються власникам сертифікатів. Визначений під час створення компаній набір цінних паперів змінюється лише у виняткових випадках. Оскільки активне управління об'єднаним інвестиційним трастом відсутнє, щорічні комісійні засновника незначні (вони можуть становити 15 % річних вартості чистих активів) [21].
Більшість інвестиційних трастів володіє паперами з фіксованим рівнем дохідності і припиняє існування по завершенні терміну обігу цінних паперів. Термін існування трасту коливається від 6 місяців (для об'єднаних інвестиційних трастів, які оперують інструментами грошового ринку) до 20 років (для трастів, що працюють з облігаціями). Об'єднані інвестиційні трасти здебільшого спеціалізуються на певних видах паперів; у США переважають інвестиційні трасти облігацій.
Як правило, інвестор, який купує акції об'єднаного інвестиційного трасту, не має тримати їх упродовж усього терміну існування трасту. У більшості випадків акції можна продати трасту за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів. Оскільки об'єднані інвестиційні трасти не мають боргових зобов'язань, для розрахунку вартості чистих активів на акцію загальну вартість чистих активів ділять на кількість акцій в обігу. Визначивши вартість акції, довірена особа може продати один чи кілька паперів, щоб отримати кошти для викупу.
Подеколи вторинний ринок підтримується засновником трасту. Тоді інвестори можуть продати акції засновникові, а потім інші інвестори можуть купити ці акції. Зазвичай ціна продажу на вторинному ринку дорівнює вартості чистих активів паперів у портфелі плюс додаткові комісійні, які дорівнюють комісійним, що стягуються під час створення трасту.
Якщо об'єднані інвестиційні трасти не мають ради директорів і керівника портфелем, керівні інвестиційні компанії (managed investment companies) мають й те, й інше. Оскільки керівні інвестиційні компанії організовані у формі корпорацій або трасту, вони мають раду директорів або довірчих осіб, яких вибирають акціонери. Своєю чергою, рада укладає угоду з фірмою -керівною компанією — для управління активами інвестиційної компанії, за що остання сплачує комісійну винагороду, яка здебільшого залежить від загальної ринкової вартості активів.
Керівною компанією можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Нерідко керівна компанія - - це юридична особа, що засновує й управляє інвестиційною компанією. Керівна компанія може укладати угоди щодо управління з кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довірчими особами.
На відміну від об'єднаних інвестиційних трастів інвестиційні компанії закритого типу (closed-end investmen) (закриті фонди) не викуповують свої акції у будь-який момент часу за бажанням їхнього власника. Замість цього акції закритих фондів обертаються на біржах або позабіржовому ринку, тому інвестор, який бажає купити або продати акції закритих фондів, має надати замовлення своєму брокерові.
Більшість закритих фондів не обмежені у термінах існування. Дивіденди й відсотки, які отримує закритий фонд за цінними паперами свого портфеля, а також чистий прибуток від приросту капіталу розподіляється між акціонерами. Утім багато фондів дозволяють реінвестування таких виплат. Фонд у такому разі не розподіляє кошти серед своїх акціонерів, а передає їм додаткові акції за ціною, нижчою за вартість чистих активів або ринкову вартість на той момент.
Оскільки закритий фонд є корпорацією, він може випускати акції не лише у зв'язку з реінвестуванням виплат, а й шляхом публічного розповсюдження. Одначе таке трапляється зрідка, й переважно капіталізація фонду є «закритою». Крім того, збільшення капіталу фонду може відбуватися за рахунок випуску боргових купонних або безкупонних цінних паперів. Акт 1940 р. про інвестиційні компанії накладає певні обмеження на випуск боргових зобов'язань інвестиційними компаніями.
Курси акцій інвестиційних компаній закритого типу залежать від вартості чистих активів, а також від загального рівня попиту і пропозиції на ринку акцій. Тому фактично акції таких компаній продають із дисконтом або з премією до чистої вартості активів у розрахунку на одну акцію.
Інвестиційні компанії, які зобов'язані в будь-який момент викупати свої акції за ціною, що дорівнює або наближається до вартості їхніх чистих активів, називають інвестиційними компаніями відкритого типу (open-end investment company). Переважна частина таких компаній відома, як взаємні фонди (mutual fund).
В інвестиційних компаній відкритого типу інвестори купують акції безпосередньо у взаємного фонду і йому ж продають їх. Якщо інвестор намагається купити акції у фонду відкритого типу, фонд здійснює випуск своїх цінних паперів. Кількість акцій, які може випустити взаємний фонд, необмежена, єдине обмеження випуску — обсяг попиту з боку інвесторів. Усі взаємні фонди забезпечують свої цінні папери і викуповують їх, щойно інвестор вирішує їх продати.
Як угоди купівлі, так і угоди продажу акцій взаємних фондів укладають за курсом, розрахованим на основі поточної вартості всіх цінних паперів, що перебувають у портфелі фонду. Одиницею відліку є так звана вартість чистих активів фонду (net asset value, NАV). її обчислюють щонайменше раз на день, і вона слугує показником розрахункової вартості взаємного фонду. Вартість чистих активів на одну акцію обчислюють як суму ринкових курсів усіх цінних паперів у портфелі фонду мінус усі зобов'язання, поділену на кількість випущених фондом акцій.
Взаємні фонди використовують два способи продажу своїх акцій — безпосередньо на ринку і за допомогою посередників. За безпосереднього продажу на ринку взаємні фонди продають акції інвесторам без участі посередницьких організацій. У такому разі компанії відкритого типу, відомі під назвою «фонди без навантаження», продають свої акції за ціною, що дорівнює вартості чистих активів. Інший спосіб продажу акцій передбачає звернення до посередників, яким платять комісійні на підставі кількості проданих акцій. До таких посередників належать брокери, фінансові агенти та керівники страхових компаній. Компанії відкритого типу, які вдаються до цього способу розміщення акцій, називають «фондами з навантаженням», бо оплата комісійних є «навантаженням» на вартість чистих активів.
Взаємні фонди, як уже зазначалося, з'явилися пізніше за закриті інвестиційні компанії, але швидко набули популярності, позаяк гарантували, що інвестори завжди зможуть погасити свої акції за ціною чистої поточної вартості. Натомість, інвестиційні фонди закритого типу не гарантували зворотного викупу, а ринкові ціни на акції таких фондів могли суттєво відхилятися від значень NAV.
Останнім часом дуже поширилися взаємні фонди грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Перший грошовий фонд був заснований у листопаді 1972 р. з активами всього 100 000 дол. фонди грошового ринку збирають капітали груп інвесторів і використовують їх з метою придбання короткотермінових фінансових інструментів грошового ринку, якими є сертифікати банків, короткотермінові зобов'язання Казначейства США тощо. Фонди розвивалися напрочуд активно, зростання їх сягло максимуму 1982 р., однак потім загальмувалося через появу депозитних рахунків грошового ринку і позикозбережувальних асоціацій. Проте на початку 1989 р. у цій галузі налічувалося 467 грошових фондів, які в сукупності розпоряджалися активами на суму понад 315 млрд дол. [10].
На сучасному етапі існує кілька видів фондів грошового ринку:
* фонди грошового ринку загального призначення, які працюють із будь-якими фінансовими інструментами грошового ринку, що можуть приносити високий короткотерміновий дохід;
фонди грошового .ринку короткотермінових державних зобов'язань, створених відповідно до вимог інвесторів щодо надійного розміщення капіталу. Усі їхні кошти спрямовані на придбання короткотермінових зобов'язань Казначейства США та інших цінних паперів американського уряду і його агентів;
фонди грошового ринку, зорієнтовані на цінні папери, захищені від податків: вони працюють із найкороткотерміновішими (від 30 до 90 діб) муніципальними цінними паперами, дохід за якими не оподатковується.
Кожен інвестиційний фонд має конкретну інвестиційну мету. Зазвичай це приріст вартості активів, поточний дохід, неоподаткований дохід, збереження капіталу чи будь-які комбінації цього. За вимогами Комісії із цінних паперів і бірж фонди мають декларувати свою мету, до того ж кожен з них зобов'язаний робити все можливе, щоб його політика втілювалася в життя й мету було досягнуто. У табл. 5.1 наведено найважливіші типи фондів, визначені інвестиційною політикою.
Таблиця 5.1
ВИДИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ
Фонд зростання | Завдання фонду — збільшення вартості вкладеного капіталу (довготривале зростання активів і отримання курсових доходів). Головним чином працюють із простими акціями, тими, що показують тенденцію до зростання курсової вартості вище середнього, проте за якими практично нічого не розподіляється у вигляді дивідендів. Фонди зростання є найзручнішими для агресивних інвесторів |
Фонд «агресив- ного зростання» | Це фонди, акції яких дуже швидко зростають у ціні. Акції таких фондів належать до надзвичайно спекулятивних фінансових інструментів, вони розраховані на отримання високих курсових доходів, їхні портфелі, як правило, складаються з акцій невеликих компаній із високими показниками співвідношення ринкової вартості акцій до чистого прибутку на одну акцію, або з компаній, ціни акцій яких надто мінливі. Ці фонди найбільше підходять досвідченим інвесторам |
«Збалансовані фонди»
| Такі фонди мають збалансовані портфелі, які складаються з акцій та облігацій, щоб забезпечувати сталі доходи у вигляді поточного доходу й у вигляді довготермінового приросту курсової вартості акцій. Ці фонди дуже схожі на фонди акцій, зорієнтованих на поточний дохід і збереження капіталу, проте «збалансовані» фонди, як правило, вкладають більше коштів у цінні папери з фіксованим доходом; вони тримають принаймні 20 — 50 % своїх активів (а іноді й більше) в облігаціях |
Фонди типу «зростання/дохід» | Фонди мають на меті отримання збалансованого доходу, що складається з приросту капіталу та з поточного доходу. Подібно до «збалансованих» фондів, ці фонди вкладають переважну частину своїх коштів в акції. Як правило, прості акції становлять від 80 до 90 % вартості їхніх активів. Вони намагаються тримати свої кошти в цінних паперах високої якості, тому в їхніх портфелях чимало першокласних акцій, що зростають, а також високодохідних акцій. Такі фонди підходять для інвесторів, котрі бажають отримати деякий поточний дохід, а також скористатися з переваг економічного зростання. Однак при цьому інвесторам доводиться миритися з ризиком і значним коливанням курсів |
Фонди акцій | Зацікавлені у поточних доходах і отримують його шляхом інвестицій у високодохідні прості акції. Зростання вартості капіталу не є першочерговою метою такого фонду. Вони працюють передусім з першокласними простими акціями, з деякими конвертованими цінними паперами і привілейованими акціями, а час від часу — з облігаціями. Вони віддають перевагу цінним паперам, які дають значні доходи у вигляді дивідендів, утім у довготермінових планах не нехтують потенційним зростанням курсової вартості цих цінних паперів. Акції таких фондів вважаються фінансовими інструментами з низьким рівнем ризику |
| Фонди інвестують винятково в облігації різних видів і рівнів, як це визначено в їхніх проспектах, починаючи з довготермінових облігацій Казначейства США та облігацій різних федеральних агенцій і аж до облігацій фірм і муніципалітетів. Головною метою вкладень є дохід, хоча приріст курсової вартості також становить інтерес фондів. |
Закінчення табл. 5.1
Фонди облігацій | Купівля акцій фондів облігацій має дві переваги перед безпосередньою купівлею облігацій. По-перше, акції таких фондів набагато ліквідніші; по-друге, вони забезпечують диверсифікацію інвестиційних ризиків. Акції фондів облігацій, як правило, вважаються доволі консервативними фінансовими інструментами, проте вони не зовсім вільні від ризику, бо курси облігацій, що перебувають у портфелі фонду, мають властивість коливатися разом із рухом ринкових відсоткових ставок. Упродовж багатьох років фонди облігацій не пропонували надто привабливих фінансових інструментів, однак у середині 1970-х років їхні менеджери стали агресивнішими і почали уважніше керувати портфелями фондів. Ці фонди вкладають кошти головним чином у цінні папери з урядовим забезпеченням, тому можуть запропонувати інвесторам надійну і водночас доволі високу дохідність вкладень. На початку 1989 р. на ринку оберталися акції приблизно тисячі фондів облігацій, під керівництвом яких перебували облігації на суму понад 280 млрд дол. [10] |
Фонди «з приманкою» | Ці інвестиційні фонди відходять від загальноприйнятих стратегій інвестицій і обирають нетривіальні прийоми забезпечення високого й привабливого для інвесторів рівня дохідності. Деякі з цих фондів вирішують свої інвестиційні завдання, працюючи з цінними паперами компаній однієї галузі або обмежуючись однією географічною зоною, інші вкладають усі свої кошти в невеликі, проте такі, що «подають надії», компанії або акумулюють кошти для розміщення в інші інвестиційні фонди. Крім наведених прикладів, існують інші види фондів «з приманкою»: одні, зорієнтовані на податкове планування, вкладають кошти в фінансові інструменти, доходи за якими не оподатковуються; інші, «працюючі під індекс», намагаються, щоб дохідність їхніх паїв відповідала середньому рівню дохідності всіх інструментів фондового ринку; треті, зорієнтовані на дохідність, або «фонди хеджування», хеджують свої портфелі вкладеннями в опціони та ф'ючерси; четверті, так звані соціальне зорієнтовані, вважають, що головними змінами в інвестиційних рішеннях є міркування морально-етичного характеру, та інші фонди. До найпоширеніших фондів «з приманкою» належать так звані «галузеві» та «міжнародні» фонди |
«Галузеві фонди» | Фонди, які працюють із цінними паперами певного сектору або сегмента ринку. Ці фонди працюють винятково із цінними паперами компаній однієї або кількох галузей, що становлять їхній сектор ринку. Загальна мета вкладень — курсові доходи. Вони багато в чому схожі на фонди зростання |
«Міжнародні» фонди | Підходять інвесторам, які бажають диверсифікувати свої акції у міжнародному масштабі. Міжнародний фонд може здійснювати широку диверсифікацію між різними країнами або інвестувати винятково в одну країну або групу країн. Існує два типи міжнародних фондів: 1) «глобальні», що інвестують кошти передусім в іноземні цінні папери, а також у папери американських компаній (як правило, транснаціональних); 2) «зарубіжні» — вкладають кошти лише за межами США. «Глобальні» фонди зазвичай забезпечують більшу різноманітність активів. Завдяки доступу на іноземні та американський ринки вони можуть швидко переміщувати кошти туди, де вони обіцяють найбільшу вигоду. Такі фонди можуть реалізувати переваги, які надає їм світова економіка, шляхом гри на змінах не лише у світовій ринковій кон'юнктурі, а й на падінні курсу долара |
Інвестиційні компанії здійснюють інвестиції у різні сфери економіки. Історично першою формою вкладень були великі пакети акцій залізничних компаній. У повоєнні роки збільшилися вкладення в обробну промисловість. Інвестиційні компанії поширюють свої інвестиції на нові корпорації та на ті потужні корпорації, які за їх допомоги можуть мобілізувати значний акціонерний капітал. Інвестиційні фонди також є основним джерелом фінансування для підтримки і розширення регіональної інфраструктури шляхом вкладення в цінні папери штатів і місцевих органів влади. Втім, підґрунтя вкладень інвестиційних компаній становлять прості акції. Нині інвестиційним компаніям належать акції нафтових компаній, автомобільних, електронних, хімічних, електротехнічних корпорацій, значні вкладення здійснюються в текстильну, літакобудівну галузі, компанії будівельних матеріалів і обладнання.
Володіння великими пакетами акцій корпорацій підсилює вплив інвестиційних компаній; подеколи вони справляють прямий вплив на діяльність корпорацій (консультації стосовно політики корпорацій, злиття, фінансування, виплати дивідендів тощо). Вкладаючи значні грошові кошти в прості акції, інвестиційні компанії практично перетворюються на холдинг стосовно окремих корпорацій. Як уже зазначалося, вкладення інвестиційних компаній не обмежуються національними кордонами, вони здійснюють інвестиції в іноземні корпорації. Крім того існують багатонаціональні компанії, створені за участі інвестиційних компаній різних країн, унаслідок чого виникають зустрічні перехресні потоки інвестицій. Таким чином, багатонаціональні інвестиційні компанії відіграють суттєву роль у контролі над економікою своєї та інших країн.
Створення інститутів спільного інвестування в Україні відбувалося паралельно з проведенням приватизації державного майна. Інвестиційні фонди працювали з приватизаційними майновими сертифікатами (ПМС), купували на них акції підприємств, що підлягали приватизації, і формували власний портфель активів. До участі в приватизаційному процесі були допущені лише закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній. Це спричинилося до того, що із загальної кількості інвестиційних фондів, створених в Україні, на долю закритих припадає близько 96 %. Детальніше стан і структуру діяльності інститутів спільного інвестування на 1 січня 2003 р. відображено в табл. 5.2 [27].
Діяльність інститутів спільного інвестування регулював Указ Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р., згідно з яким до інститутів спільного інвестування в Україні належали інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.
Інвестиційні компанії були визначені як торговці цінними паперами які, крім здійснення інших видів діяльності, можуть залучати кошти для спільного інвестування; для проведення діяльності в цьому напрямі вони зобов'язані заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів та оприлюднити інформацію щодо емісії. Інвестиційні фонди визначалися як юридичні особи, засновані у формі закритого акціонерного товариства, що здійснюють виняткову діяльність у сфері спільного інвестування.
Таблиця 5.2
ПОКАЗНИКИ ДІЯЛЬНОСТІ ІСІ
Показники діяльності ІСІ | Станом на 01.04.2001 | Станом на 01.07.2001 | Станом на 01.10.2001 | Станом на 01.01.2002 | Станом на 01.01.2003 |
Загальна вартість чистих активів (млн грн) | 351,83 | 355,66 | 361,57 | 352,43 | 329.01 |
Загальна балансова вартість фінансових вкладень (млн грн) | 300,06 | 316,95 | 321,05 | 314,79 | 296,59 |
Загальна балансова вартість ІС, розміщених серед учасників (млн грн) | 137,80 | 133,18 | 135,62 | 127,69 | 94,94 |
Загальна кількість ІС в обігу (млн шт.) | 410,78 | 431,76 | 433,24 | 400,04 | 221.06 |
На сьогодні, згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування» від 15 березня 2001 р., в цьому напрямі здійснюють діяльність корпоративні та пайові інвестиційні фонди. Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створенні до набрання чинності цього закону, зобов'язані ліквідуватися або увідповіднити свою діяльність до вимог закону впродовж двох років. Закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені до набуття чинності цього закону, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії упродовж терміну, на який вони були створені.
Інститут спільного інвестування (ІСІ) залежно від порядку здійснення діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.
ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів. ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів упродовж зумовленого у проспекті емісії терміну, але не рідше разу на рік. ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу емітованих ним цінних паперів.
ІСІ можуть бути строковими або безстроковими.
Строковий ІСІ створюється на певний термін, встановлений у проспекті емісії, по завершенні якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. Безстроковий ІСІ створюється на невизначе-ний термін. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.
ІСІ може бути диверсифікованого і недиверсифікованого виду.
ІСІ вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:
* кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не перевищує 10 % загального обсягу їх емісії;
сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, більшій, ніж 5 % загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не перевищує 40 % вартості чистих активів ІСІ;
не менш як 80 % загальної вартості активів ІСІ становлять грошові кошти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.
ІСІ, які не мають усіх ознак диверсифікованого ІСІ, є недивер-сифікованими.
У разі, якщо недиверсифікований ІСІ закритого типу здійснює винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути лише юридичні особи.
ІСІ відкритого й інтервального типу можуть бути тільки дивер-сифіковані ІСІ. Дивіденди за цінними паперами ІСІ відкритого й інтервального типу не нараховуються і не сплачуються.
На інвестиційну діяльність ІСІ накладаються певні обмеження, зокрема їхні активи не можуть включати:
* цінні папери, випущені компанією з управління активами, зберігачем, реєстратором та аудитором (аудиторською фірмою) цього ІСІ та пов'язаними особами;
* цінні папери іноземних емітентів на суму, яка перевищує 20 % загальної вартості активів ІСІ;
* цінні папери іноземних держав та іноземних юридичних осіб, допущені до торгів менш ніж на двох провідних іноземних біржах або в торговельно-інформаційних системах, перелік яких визначається Комісією;
* цінні папери інших ІСІ;
* векселі та ощадні сертифікати на суму понад 10 % вартості активів ІСІ, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії;
* похідні цінні папери, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії.
Діяльність кожного виду фондів (диверсифікованого, недивер-сифікованого та венчурного) також має певні обмеження. Диверсифікованим ІСІ забороняється:
тримати в грошових коштах, на банківських депозитних рахунках, в ощадних сертифікатах та облігаціях, емітентами яких є комерційні банки, понад 30 % загальної вартості активів ІСІ;
купувати або додатково інвестувати в цінні папери одного емітента понад 5 % загальної вартості активів ІСІ;
• купувати або додатково інвестувати в державні цінні папери, доходи за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України, понад 25 % загальної вартості активів ІСІ. При цьому забороняється інвестувати кошти ІСІ менш ніж у три види державних цінних паперів;
купувати або додатково інвестувати в цінні папери органів мі сцевого самоврядування понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;
купувати або додатково інвестувати в облігації підприємств, емітентами яких є резиденти України (крім комерційних банків), понад 20 % загальної вартості активів ІСІ;
купувати або додатково інвестувати в акції українських емітентів більш як 40 % загальної вартості активів ІСІ;
• купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гарантовано урядами іноземних держав, понад 20 % загальної вартості активів ІСІ;
• купувати або додатково інвестувати в акції та облігації іноземних інвесторів, які допущені до торгів на організованих фондових ринках іноземних держав, понад 20 % загальної вартості ІСІ;
купувати або додатково інвестувати в інші активи, дозволені законодавством України, понад 5 % активів ІСІ;
купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гарантовано урядом однієї іноземної держави, понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;
купувати або обмінювати цінні папери, емітентами яких є пов'язані особи, компанії з управління активами або зберігані.
Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, не може перевищувати 20 % загальної вартості активів диверсифікованого ІСІ.
Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, та нерухомість не може становити більш як 50 % загальної вартості активів не-диверсифікованого ІСІ.
Активи венчурного фонду можуть цілком складатися з корпоративних прав і цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі. До складу активів венчурного фонду можуть належати боргові зобов'язання емітентів, частка у корпоративних правах яких входить до складу активів цього фонду. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, облігаціями (зокрема й конвертованими) та договорами позики. Надання позик третім особам за рахунок грошових коштів венчурного фонду заборонене.
Корпоративний інвестиційний фонд — це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і здійснює діяльність винятково із спільного інвестування.
Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяльність, якщо 70 % або більше середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкладено в цінні папери. Управління активами корпоративного інвестиційного фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління активами.
Корпоративний інвестиційний фонд випускає винятково прості іменні акції. Відкриту передплату на акції здійснюють після реєстрації фонду в реєстрі ІСІ. Корпоративні інвестиційні фонди відкритого або інтервального типу після реєстрації у реєстрі ІСІ розміщують свої акції за ціною, що становить вартість чистих активів у розрахунку на одну акцію.
Корпоративний інвестиційний фонд не має права:
емітувати й розміщувати цінні папери, крім акцій;
залучати позики або кредит у розмірі, що перевищує 10% його активів;
надавати активи під заставу в інтересах третіх осіб;
* розміщувати акції за ціною, нижчою від номінальної вартості;
* розміщувати акції за ціною, нижчою від вартості чистих активів фонду в розрахунку на одну акцію;
* розміщувати акції понад проголошену кількість;
* відмовитися від викупу власних акцій з підстав, не зазначених у законодавчих актах.
Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності.
Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою, він створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Частку учасника фонду засвідчує інвестиційний сертифікат. Учасниками пайового недиверсифікованого інвестиційного фонду не можуть бути фізичні особи.
Інвестиційні сертифікати можуть розміщуватися шляхом відкритого продажу або приватного розміщення. Випуск компанією з управління активами похідних цінних паперів на підставі інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду, активами якого ця компанія управляє, заборонений.
Компанія з управління активами може одночасно здійснювати управління активами кількох ІСІ.
Як уже наголошувалося, інститути спільного інвестування відіграють вагому роль на фондовому ринку розвинених країн, створюючи конкуренцію банківським установам, страховим компаніям і пенсійним фондам. Через інвестиційні фонди домогос-подарства можуть реалізовувати свої інвестиційні можливості, а корпорації, уряд та органи місцевого самоврядування мобілізують значний інвестиційний капітал. Таким чином, економічне зростання країни, збільшення капіталізації фондового ринку, розвиток середнього класу сприятимуть формуванню активних портфельних інвесторів — інвестиційних фондів.
5.7. Діяльність страхових компаній і недержавних пенсійних фондів на ринку цінних паперів
Незважаючи на відносно стабільну економічну кон'юнктуру, суспільство постійно відчуває невпевненість у майбутньому через інфляцію, безробіття, спади економічних циклів тощо. Із цим пов'язане значне зростання обсягів і видів страхової діяльності в усіх країнах. Водночас серйозною проблемою в цій сфері залишається значна диверсифікація у доходах, що вповільнює залучення всіх верств населення до страхової системи.
Важливою функцією страхового фонду є те, що він перетворився на фонд нагромадження грошового капіталу, який здебільшого складається із заощаджень населення. Накопичення заощаджень населенням здійснюється в двох основних формах: через цінні папери та фінансово-кредитні установи. У повоєнні роки в розвинених країнах ощадно-страхові установи перетворилися на важливий канал акумулювання заощаджень населення. Акумуляція страхового фонду переважно відбувається у сфері страхування життя, яка є довготеріміновою формою нагромадження заощаджень.
Надходження страхових внесків формують страховий резерв, який фактично становить тимчасовий фонд нагромадження і може бути використаний для проведення кредитних операцій, вкладень у цінні папери та нерухомість. Це пов'язано з тим, що момент надходження внесків за термінами не збігається з виплатою їх. Принцип створення позикового капіталу однаковий в усіх страхових компаніях, проте у компаній страхування життя накопичення мають триваліший і стійкіший характер, що надає їм переваги під час проведення інвестиційних операцій. Компанії страхування майна і від нещасних випадків використовують страховий резерв переважно на грошовому ринку.
Загальний фонд нагромадження страхової компанії складається з фонду нагромадження, який формується за рахунок страхових внесків, і фонду нагромадження — за рахунок доходу від інвестицій. Великі можливості страхових компаній, особливо страхування життя, в нагромадженні капіталу створюють передумови до підвищення їхньої ролі в ринковій економіці та посиленні конкуренції між фінансово-кредитними установами. Найбільших масштабів діяльності досягли страхові компанії у США, Англії, Японії.
За умов загострення економічних, соціальних і політичних відносин у суспільстві переважна частина населення намагається акумулювати свої нагромадження у страхових компаніях для отримання певних фінансових гарантій у майбутньому. У другій половині XX ст. відчутно посилюється роль небанківських фінансово-кредитних установ, проте це не зменшує ролі комерційних банків у фінансовій системі. Можна навіть стверджувати, що вони залишаються монополістами в депозитно-позикових операціях. Комерційні банки залучають кошти на депозитні рахунки, проте переважна частина їх має короткотерміновий характер, а вкладення їх у довготермінові зобов'язання пов'язане зі значним ризиком. Компанії страхування життя, навпаки, мають найбільші можливості стосовно довготермінових інвестицій, бо вони концентрують значні довготермінові заощадження населення. Попри конкуренцію між фінансово-кредитними установами, вони мають спільні інтереси в системі фінансово-промислового капіталу, які реалізуються шляхом спільного фінансування корпорацій, розміщення цінних паперів, систему участі. Суттєве значення для страхових компаній передусім має злиття із правліннями великих комерційних та інвестиційних банків. Це створює сприятливі умови у сфері кредитування промислових компаній, збереження грошових коштів у банках, а також зумовлює спільні інтереси в момент розміщення значних пакетів цінних паперів.
Значення страхових компаній у довготерміновому фінансуванні промисловості має певні відмінності в різних розвинених країнах. У довоєнний період страхові компанії спрямовували грошові фонди переважно в державні цінні папери, іпотечні позики, акції та облігації залізничних компаній. У повоєнні роки, завдяки структурним зрушенням у виробничій сфері, провідною сферою розміщення капіталу страховими компаніями стали акції та облігації промислових корпорацій. У США й Канаді акції та облігації промислових компаній становлять 30 % сукупних активів компаній страхування життя, в Англії— 40 %. Разом із тим вкладення в акції в активах компаній страхування життя США й Канади не перевищують 6—7 %, у цих країнах вони здійснюють фінансування головним чином через облігації приватних корпорацій. У Франції та Англії переважну частину грошових фондів страхові компанії розміщують в акції (переважно прості), а також займаються емісійно-засновницькою діяльністю. У Німеччині й Японії страхові компанії здійснюють фінансування промисловості шляхом прямих позик, а також інвестування в цінні папери, здебільшого в акції. У Німеччині довготермінові кредити в активах компаній перевищують 30 %, цінні папери — 25 %, в Японії позики становлять близько 60 %, акції — понад 23 %.
Галузева структура капіталовкладень страхових компаній також відрізняється в різних країнах і зумовлена насамперед конкретними потребами економіки країни. Так, у США облігації хімічної, нафтової й нафтопереробної, електронної й машинобудівної галузей становлять 25 % усього портфеля облігацій компаній страхування життя. У Німеччині, Англії, Франції й Італії основний потік капіталу компаній спрямований в енергетичну, хімічну, електротехнічну і машинобудівну галузі. В Японії 30 % усіх позик компаній страхування життя використовують у базових галузях економіки-- електроенергетиці, вугільній промисловості, чорній металургії, морському транспорті. Крім того, значні капіталовкладення компанії здійснюють у галузі, пов'язані з технічним прогресом: хімічну та електротехнічну [11].
На активний розвиток, концентрацію й централізацію страхової діяльності суттєво впливає державне регулювання, важливе місце в цьому процесі належить державній політиці у сфері капіталовкладень та оподаткування. В Англії уряд фактично створив сприятливі умови для активних портфельних інвестицій страхових монополій. Зрештою вони мають великі можливості для розміщення своїх грошових фондів в акції корпорацій найприбуткові-ших галузей економіки. У країнах із високою часткою державної власності й порівняно великими масштабами державного втручання в економіку (Франції, Італії) законодавчо визначається орієнтація страхових компаній на вкладення в державні цінні папери. Водночас у більшості країн страхові монополії є кредиторами уряду. Як уже зазначалося, під час Другої світової війни страхові компанії мали значні вкладення в державні зобов'язання, у повоєнні часи компанії змінили свою інвестиційну політику в напрямі корпоративних інвестицій, проте в європейських країнах і Японії й досі мають велику частку в фінансуванні державних витрат.
Приватне пенсійне забезпечення виникло внаслідок недостатнього рівня державних соціальних програм, а також намаганнями корпорацій залучити до своєї діяльності кваліфікованих працівників. Перший пенсійний фонд був створений у 1875 р. у СІІІА. У повоєнний період у розвинених країнах відбувся інтенсивний розвиток приватних пенсійних фондів, які створювали промислові, торговельні та транспортні корпорації. Пенсійні фонди є невід'ємною складовою сучасної кредитної системи і виступають новою формою зв'язку між промисловими і банківськими монополіями. Зазвичай пенсійні фонди здійснюють вкладення своїх грошових коштів у ті корпорації, які їх створили. Юридичне пенсійні фонди відокремлені від корпорацій, проте саме корпорації спрямовують політику і діяльність фондів.
Організаційна структура пенсійного фонду відрізняється від решти фінансово-кредитних установ і не передбачає акціонерної чи корпоративної форми власності. Як уже зазначалося, їх засновують приватні корпорації, які фактично є їхніми власниками. У разі, коли пенсійний фонд передають в управління до траст-відділів комерційних банків або страхових компаній, він має назву незастрахований. На практиці саме незастраховані фонди є найпотужнішими інвесторами. У разі, якщо корпорація укладає угоду зі страховою компанією, згідно з якою остання отримуватиме пенсійні внески й забезпечуватиме в подальшому виплати пенсій, пенсійний фонд є застрахованим.
Пасиви пенсійних фондів формуються за рахунок відрахувань корпорацій, підприємств і внесків працівників. Робітники й службовці здійснюють відрахування із заробітної плати і отримують пенсії при досягненні пенсійного віку. Таким чином, пенсійні фонди мають у своєму розпорядженні грошові ресурси довготермінового характеру і здійснюють фінансування економіки й держави шляхом вкладень у державні й приватні цінні папери. Майже 80 % активів пенсійних фондів становлять акції та облігації приватних підприємств, при цьому майже 30,% активів - - це прості акції, що дає змогу пенсійним фондам активно впливати на політику корпорацій.
Поряд із приватними інтенсивно розвиваються державні пенсійні фонди, які створюються переважно на рівні центрального уряду й місцевих органів влади. Грошові ресурси цих фондів формуються за рахунок коштів бюджетів різних рівнів і внесків працівників. Активні операції цих фондів здебільшого спрямовані в державні цінні папери, що вможливлює фінансування державного боргу, та в невеликій кількості — в цінні папери корпорацій пенсійних фондів.
Найбільшого розвитку приватні пенсійні фонди набули у США. Так, у середині 1990-х років вони мали капітал у розмірі 3,5 трлн дол. Обсяг активів пенсійних фондів у 1994 р. збільшився у 3000 разів стосовно рівня 1950 р. Наприкінці 1993 р. приватні пенсійні фонди США володіли 22 % усіх акцій і 16 % облігацій, вони контролювали 26 % фінансового ринку країни [11].
У країнах Західної Європи приватні пенсійні фонди також виступають значними інвесторами. Вони розміщують свої довготермінові ресурси в акції та нерухомість як у країні, так і за її межами, а також беруть активну участь у венчурному фінансуванні, коли кредити видають не під відсотки, а під частину приросту капіталу або під частку в акціонерному капіталі майбутньої акціонерної компанії. Так, на рахунках приватних пенсійних фондів Англії, Голландії й Швейцарії у 1993 р. був 1 трлн дол. [11]. У Росії розвиток приватних пенсійних фондів розпочався із прийняттям Закону РФ «Про недержавні пенсійні фонди» від 16 вересня 1992 р., але практично вони почали діяти від 1994 р.
Створення приватних пенсійних фондів в Україні є невідємною умовою формування ринкової економіки. Проте розвиток їх як фінансових посередників вимагає значних нагромаджень населення, розв'язання проблем інфляції, а також закладення підвалин для надійного функціонування цих установ і довіри до них широких верств населення. Це насамперед пов'язано зі страхуванням індивідуальних внесків і доходів кожного клієнта приватного пенсійного фонду.
Контрольні запитання і завдання
Хто належить до основних учасників ринку цінних паперів?
Визначіть найсуттєвіші ознаки класифікації емітентів.
Яка класифікація інвесторів існує залежно від стратегії й тактики діяльності на ринку цінних паперів?
У чому полягає сутність поняття інституційні інвестори?
У чому полягає діяльність індивідуальних інвесторів у процесі портфельного інвестування, якими є шляхи її активізації в Україні?
Визначіть економічну сутність фінансового посередництва.
Які види професійної діяльності на ринку цінних паперів визначені вітчизняним законодавством?
У чому полягає сутність та відмінності між брокерською та дилерською діяльністю?
Які моделі вирізняють залежно від розмежування функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, у чому полягає їхня сутність?
Назвіть основні операції, які мають право здійснювати банки на ринку цінних паперів.
Якими є цілі діяльності комерційних банків на фондовому ринку?
Яку структуру має інвестиційний портфель комерційного банку?
Назвіть основні обмеження в інвестиційній діяльності вітчизняних комерційних банків.
Які трастові послуги можуть надавати комерційні банки фізичним і юридичним особам?
У чому полягають відмінності в механізмах функціонування об'єднаних інвестиційних трастів і керівних інвестиційних компаній у США?
За якими ознаками класифікують інститути спільного інвестування згідно з українським законодавством?
Якими є головні напрями діяльності інститутів спільного інвестування?
Які цінні папери можуть емітувати інвестиційні фонди?
У чому полягають особливості організації й діяльності корпоративних інвестиційних фондів?
У чому полягає специфіка функціонування пайових інвестиційних фондів?
Що таке венчурний фонд?
22 Назвіть основні обмеження на розміщення коштів інститутів спільного інвестування.
23. У чому полягають особливості формування й використання загаль-ого фонду нагромадження страхової компанії?
24. Якими є провідні напрями інвестиційної діяльності приватних пенсійних фондів?
Рекомендована література
Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» від ЗО жовтня 1996 р. № 448/96-ВР (Зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3047-ІП від 07.02.2002).
Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997р. №710/97-ВР.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000р. №2121-111.
Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-111.
«Основні напрямки розвитку фондового ринку на 2001—2005 роки». Схвалено Указом Президента України від 26 березня 2001 р. № 198/2001.
«Програма розвитку фондового ринку України 2001—2005 років» від 13 грудня 2000 р. // Цінні папери України. — 2000. — № 52. — 28 груд.
Берзон Н. И., БуяноваЕ.А., Кожевников М. А. Фондовый рынок: Учеб. пособ. для высш. учеб. заведений экон. профиля. — М.: Вира- Пресс, 1998.
БродскийМ. Н., БродскийГ.М. Право и экономика: Инвестици- онное консультирование. — СПб., 1999.
Буреним А. Н. Рынок ценных бумаг и производных финансовых инструментов: Учеб. пособие. — М.: 1 Федеративная Книготорговая Компания, 1998.
10. Гитман Л. Дж.. Джонк М.Д. Основы инвестирования. — М.: Де-ло, 1997.
ІІ.ЖуковЕ. Ф. Инвестиционные институты.— М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1998.
КидуэллД. С., Петерсон Р.Л., Блэкуэл Д. У. Финансовые инсти- туты, рынки и деньги. — СПб.: Пионер, 2000.
Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. — К.: ВИРА-Р, 2002.
КураковЛ. П., Тимирясов В. Г., КураковВ.Л. Современные банковские системы: Учеб. пособие. — М.: Гелиос АРВ, 2000.
Лысенков Ю., Рымарчук О., Музыченко О. Фондовый рынок: Тер- минологический словарь-справочник. — К.: Диалог-прес, 1997.
16. Лялин В. А., Воробьев П. В. Ценные бумаги и фондовая биржа. — М.: Филинь, 1998,
11. Мельник В. А. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підприємства. — К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998.
Миркин Я. М. Ценные бумаги и фондовый рынок. — М.: Перспектива, 1995.
Мозговий О. М. Фондовий ринок: Навч. посібник.— К.: КНЕУ, 1999.
Роуз П. С. Банковский менеджмент. — М., 1997.
Шарп У., Александер Г., Бейті Дж. Инвестиции. — М. Инфра-М, 1997.
Шелудько В. М. Фінансовий ринок: Навч. посібник. — К.: Знання- Прес, 2002.
Банківські операції: Підручник / За ред. А. М. Мороза. — - К.: КНЕУ, 2002.
Гроші та кредит: Підручник. — 3-тє вид. / За ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002.
Рынок ценных бумаг и его финансовые институты: Учеб. пособие для студ. экон. вузов и коммерческих школ / Под ред. В. С. Торка- новского. — СПб.: Комплект, 1994.
Шамова І. В. Моделі взаємозв'язку банків із промисловістю // Вісник НБУ. — 1997. — Вересень. — С. 44-47.
Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2002 рік // Ринок цінних паперів України. — 2003. — № 5—6.
- Тема 1. Портфельне інвестування як вид інвестиційної діяльності
- 1.1. Фінансові інвестиції та їх класифікація.
- 1. За формами власності на інвестиційні ресурси:
- 2. За характером участі в інвестуванні:
- 3. За періодом інвестування:
- 4. За регіональною ознакою:
- 5. За джерелами фінансування:
- 1.2. Поняття та сутність портфельного інвестування.
- 1.3. Процес формування портфеля цінних паперів.
- Тема 2. Цінні папери як об'єкти портфельного інвестування
- 2.1. Цінні папери: поняття та види. Класифікація цінних паперів за різними ознаками. Інвестиційні якості цінних паперів
- 2.3. Види вартісної оцінки цінних паперів. Оцінювання якості цінних паперів міжнародними рейтинговими агенціями. Спліт і консолідація акцій як методи штучного регулювання їхньої курсової ціни
- Тема 3. Правове регулювання
- 3.1. Правове регулювання процесу портфельного інвестування: типи, цілі, форми та моделі
- 3.3. Саморегулівні об'єднання ринку цінних паперів. Поняття та види саморегулівних організацій.
- Тема 4. Організація й функціонування ринку цінних паперів
- 4.1. Ринок цінних паперів у складі фінансового ринку.
- 4.2. Первинний і вторинний ринки цінних паперів.
- 4.3. Індекси стану ринку цінних паперів
- 4.4. Сучасні тенденції у розвитку ринку цінних паперів
- Тема 5. Суб'єкти портфельного інвестування
- 5.1. Склад суб'єктів портфельного інвестування
- 5.3. Інвестори на фондовому ринку: поняття і класифікація
- 5.4. Діяльність професійних учасників ринку цінних паперів у процесі
- 5.6. Інститути спільного інвестування як суб'єкти портфельного інвестування
- Тема 6. Система оформлення прав власності на цінні папери
- 6.1. Реєстратори цінних паперів, їхня роль і функції
- 6.2. Правила й техніка ведення депозитарної діяльності з цінними паперами. Операції зберігачів і депозитаріїв
- 6.3. Розрахунково-клірингові інститути ринку цінних паперів
- Тема 7. Засадові теорії портфельного інвестування
- 7.1. Теорії ціноутворення на ринку цінних паперів (технократична, фундаменталістська, «ходіння навмання»). Гіпотеза ефективних ринків. Інформаційна ефективність. Арбітраж
- 7.3. Теорія часової вартості грошей
- 7.4. Теорія очікувань. Теорія переваги ліквідності. Теорія сегментування ринків
- Тема 8. Аналіз у процесі прийняття інвестиційних рішень
- 8.1. Передінвестиційні дослідження. Мотивація інвестиційних рішень.
- 8.2. Фундаментальний аналіз фінансових інвестицій.
- 8.3. Технічний аналіз ринку цінних паперів. Поняття і методи. Традиційний графічний метод.
- 8.4. Аналіз ризиків. Оцінювання ризику. Систематичний і несистематичний ризики. Β-коефіцієнт як міра систематичного ризику
- Тема 9. Стратегія портфельного інвестування
- 9.1. Управління портфелем цінних паперів. Стратегія і тактика управління. Активна й пасивна стратегії управління портфелем цінних паперів. Моніторинг у портфельному інвестуванні
- 9.2. Диверсифікація як основа портфельного інвестування.
- 9.3. Ліквідність у портфельному інвестуванні. Критерії ліквідності. Визначення оптимального трансферу готівки у цінні папери на підставі моделі Баумоля. Операції репо
- Тема 10. Похідні інструменти (деривативи) в процесі портфельного інвестування
- 10.1. Похідні інструменти: поняття, види та значення. Ф'ючерсні контракти. Опціонні контракти
- 10.2. Похідні інструменти і ризики. Страхування ризиків (хеджування) за допомогою похідних інструментів