5.6. Інститути спільного інвестування як суб'єкти портфельного інве­стування

Спеціалізовані організації, що управляють активами багатьох дрібних інвес­торів, існують у більшості країн у різних формах. Переважно вони презентовані інвестиційними компаніями й ін­вестиційними фондами.

Інвестиційні компанії (investment companies) — це тип фінан­сових посеред­ників, які залучають кошти інвесторів шляхом ви­пуску власних цінних паперів і розміщують їх у фінансові активи. Головна відмінність інвестиційних компаній від інших небанків-ських фінансово-кредитних інститутів полягає у розміщенні їхніх активів, зокрема майже 80 % активів інвестиційних компаній ста­новлять цінні папери корпорацій та уряду.

Головною метою створення інститутів спільного інвестування є ефективне використання нагромаджень населення шляхом за­лучення їх до інвестиційної діяльності. Це сприяє мобілізації значних коштів для капіталовкладень в еко­номіку, а також ство­рює ілюзію, що кожен може стати власником акцій. Та­ким чи­ном, інвестиційні компанії пропонують механізм, за допомогою якого індивідуальні інвестори об'єднуються, щоб мати переваги від великомасштаб­ного інвестування. Інвестиційні компанії справ­ляють суттєвий вплив на еконо­міку, який виявляється у впливі на ринок цінних паперів. Інвестиційні компанії, вкладаючи кошти в акції, сприяють зростанню їхніх цін, у такий спосіб забез­печується ліквідність цінних паперів і фондового ринку. Значні переваги набу­вають інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери інвести­ційних фондів:

* завдяки розміщенню вкладених коштів серед максимальної кількості галу­зей і компаній інвестиційні фонди досягають дивер­сифікації ризику вкладень;

• на постійних засадах в інвестиційних фондах працюють професійні мене­джери, тож індивідуальні вкладники позбавлені необхідності щодня сте­жити за рухом курсів і приймати поточні рішення;

• у більшості країн діяльність інвестиційних фондів підлягає жорсткому нагляду з боку регулювальних органів; до того ж ін­вестиційні фо­нди створюють спеціальні системи управління ри­зиком, що забезпечує висо­кий рівень захисту прав та інтересівінвесторів;

• нині інвестиційні фонди пропонують деякі додаткові послу­ги клієнтам, зок­рема автоматичне реінвестування дивідендів, зручні схеми вилучення вкла­дів, можливість обміну акцій одного фонду на акції іншого тощо.

Разом із тим у діяльності інвестиційних фондів закладено серйоз­ний недолік. Він полягає у тому, що фонди можуть дестабілізува­ти ринок цінних паперів, особливо біржовий, якщо одночасно вдадуться до купівлі-продажу цінних па­перів.

Загалом динаміка і масштаби ринку цінних паперів впливають на розвиток інститутів спільного інвестування-- чим вище рі­вень розвитку ринку цінних паперів, тим вище рівень розвитку інвестиційних компаній. Тому найбільшого розмаху вони набули у промислове розвинених країнах (США, Канаді, Японії, Великій Британії, Німеччині).

Інвестиційні компанії виникли у Бельгії у 1822р., у США вони з'явилися наприкінці XIX ст. Перші інвестиційні компанії були інвестиційними компа­ніями закритого типу. Після ство­рення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка виконувала функції центрального банку й впливала практи­чно на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумо­вою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бос­тоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого ти­пу (взаємний фонд) в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929—1933 р. Більшість компаній збанкру­тіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Зако­ну про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компа­нії (1940 р.) з'явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститу­тів спільного інве­стування.

Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесто­рам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити знач­ні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшува­вся. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сяг­нувши піку розвитку в 1960 р. [12]. На початку 1970-х ро­ків зростання відсот­кових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спри­чинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і мо­ральних втрат інвес­тиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інве­сти­ційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвести­ційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового рин­ку, фонди державних цінних паперів, спеціалі­зовані фонди. Ска­сування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло роз­ши­ренню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвести­ційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції аме­риканських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американ­ські та закордонні облігації, короткотермінові цінні папери з фік­сова­ним доходом, опціони, ф'ючерси і нерухомість. У 1980 р. ін­вестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., нато­мість у середині 1990-х років — майже 2 трлн дол. [21].

Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Розміри їхніх активів перевищують половину всіх активів фон­дів решти країн світу. Чимало аме­риканських фахівців вважають, що взаємні фонди перетвори­лися на своєрідну альтернативу банківської системи кра­їни. Далі ми детальніше розглянемо діяльність американських інве­стиційних компаній.

Згідно з Актом 1940 р. про інвестиційні компанії, існує така класифікація ін­вестиційних компаній:

1. об'єднані інвестиційні трасти;

2. керівні інвестиційні компанії;

а) інвестиційні компанії закритого типу;

б) інвестиційні компанії відкритого типу.

Об'єднаний інвестиційний траст (пайовий інвестиційний траст, трасто­вий інвестиційний фонд) (unit investment trust) — це інвестиційна компанія, яка впродовж усього періоду свого існу­вання володіє портфелем цінних паперів встановленого розміру і структури.

З метою створення об'єднаного інвестиційного трасту за­сновник (часто - - брокерська фірма) - - особа, яка вносить капітал для створення компанії, — купує певний пакет цінних паперів і передає їх довірчій особі (якою є банк). Після цього компанія випускає свої акції, відомі як сертифікати, що пога­шаються, які поширює серед інвесторів. Ці сертифікати за­безпечують їхнім власникам право власності на цінні папери, що перебувають у довірчої особи (пропорційно їхній частці участі). Усі доходи, які отримує довірча особа за цінними па­перами, а також номінальна вартість, згодом виплачу­ються власникам сертифікатів. Визначений під час створення ком­паній на­бір цінних паперів змінюється лише у виняткових випадках. Оскільки акти­вне управління об'єднаним інвести­ційним трастом відсутнє, щорічні комі­сійні засновника не­значні (вони можуть становити 15 % річних вартості чис­тих активів) [21].

Більшість інвестиційних трастів володіє паперами з фіксова­ним рівнем до­хідності і припиняє існування по завершенні тер­міну обігу цінних паперів. Те­рмін існування трасту коливається від 6 місяців (для об'єднаних інвестиційних трастів, які оперують інструментами грошового ринку) до 20 років (для трастів, що працюють з облігаціями). Об'єднані інвестиційні трасти здебіль­шого спеці­алізуються на певних видах паперів; у США перева­жають інвестиційні трасти облігацій.

Як правило, інвестор, який купує акції об'єднаного інвести­ційного трасту, не має тримати їх упродовж усього терміну існу­вання трасту. У більшості ви­падків акції можна продати трасту за ціною, яка дорівнює вартості чистих ак­тивів. Оскільки об'єднані інвестиційні трасти не мають боргових зобов'язань, для розрахун­ку вартості чистих активів на акцію загальну вартість чистих ак­тивів ділять на кількість акцій в обігу. Визначивши вартість акції, довірена особа може продати один чи кілька паперів, щоб отри­мати кошти для викупу.

Подеколи вторинний ринок підтримується засновником трасту. Тоді інвес­тори можуть продати акції засновникові, а потім інші інвестори можуть купити ці акції. Зазвичай ціна продажу на вто­ринному ринку дорівнює вартості чистих активів паперів у портфелі плюс додаткові комісійні, які дорівнюють комі­сійним, що стягуються під час створення трасту.

Якщо об'єднані інвестиційні трасти не мають ради директорів і керівника портфелем, керівні інвестиційні компанії (managed investment companies) ма­ють й те, й інше. Оскільки керівні інвес­тиційні компанії організовані у формі корпорацій або трасту, во­ни мають раду директорів або довірчих осіб, яких ви­бирають ак­ціонери. Своєю чергою, рада укладає угоду з фірмою -керівною компанією — для управління активами інвестиційної компанії, за що остання сплачує комісійну винагороду, яка здебі­льшого залежить від загальної ринкової вартості активів.

Керівною компанією можуть виступати незалежні фірми, інвестиційні консультанти, дочірні фірми, створені брокерами, а також страхові компанії. Нерідко керівна компанія - - це юридична особа, що засновує й управляє ін­вестиційною ком­панією. Керівна компанія може укладати угоди щодо управ­ління з кількома інвестиційними компаніями, кожна з яких є окремою організацією зі своєю радою директорів або довірчи­ми особами.

На відміну від об'єднаних інвестиційних трастів інвестиційні компанії за­критого типу (closed-end investmen) (закриті фонди) не викуповують свої акції у будь-який момент часу за бажанням їхнього власника. Замість цього акції за­критих фондів оберта­ються на біржах або позабіржовому ринку, тому інвестор, який бажає купити або продати акції закритих фондів, має надати за­мовлення своєму брокерові.

Більшість закритих фондів не обмежені у термінах існування. Дивіденди й відсотки, які отримує закритий фонд за цінними па­перами свого портфеля, а та­кож чистий прибуток від приросту капіталу розподіляється між акціонерами. Утім багато фондів до­зволяють реінвестування таких виплат. Фонд у такому разі не розподіляє кошти серед своїх акціонерів, а передає їм додаткові акції за ціною, нижчою за вартість чистих активів або ринкову вартість на той момент.

Оскільки закритий фонд є корпорацією, він може випускати акції не лише у зв'язку з реінвестуванням виплат, а й шляхом пуб­лічного розповсюдження. Од­наче таке трапляється зрідка, й пе­реважно капіталізація фонду є «закритою». Крім того, збільшення капіталу фонду може відбуватися за рахунок випуску бо­ргових купонних або безкупонних цінних паперів. Акт 1940 р. про інвес­тиційні компанії накладає певні обмеження на випуск боргових зобов'язань інвестицій­ними компаніями.

Курси акцій інвестиційних компаній закритого типу залежать від вартості чис­тих активів, а також від загального рівня попиту і пропозиції на ринку акцій. Тому фактично акції таких компаній продають із дисконтом або з премією до чистої вар­тості активів у розрахунку на одну акцію.

Інвестиційні компанії, які зобов'язані в будь-який момент викупати свої акції за ціною, що дорівнює або наближається до вартості їхніх чистих активів, нази­вають інвестиційними компаніями відкритого типу (open-end investment company). Переважна частина таких компаній відома, як взаємні фонди (mutual fund).

В інвестиційних компаній відкритого типу інвестори купують акції безпосере­дньо у взаємного фонду і йому ж продають їх. Якщо інвестор намагається купити акції у фонду відкритого типу, фонд здійснює випуск своїх цінних паперів. Кіль­кість акцій, які може випустити взаємний фонд, необмежена, єдине обмеження ви­пуску — обсяг попиту з боку інвесторів. Усі взаємні фонди за­безпечують свої цінні папери і викуповують їх, щойно інвестор вирішує їх продати.

Як угоди купівлі, так і угоди продажу акцій взаємних фон­дів укладають за курсом, розрахованим на основі поточної ва­ртості всіх цінних паперів, що пере­бувають у портфелі фонду. Одиницею відліку є так звана вартість чистих акти­вів фонду (net asset value, NАV). її обчислюють щонайменше раз на день, і вона слугує показником розрахункової вартості взаємного фонду. Вартість чистих активів на одну акцію обчислюють як суму ринкових курсів усіх цінних паперів у портфелі фонду мінус усі зобов'язання, поділену на кількість випущених фон­дом акцій.

Взаємні фонди використовують два способи продажу своїх акцій — безпосе­редньо на ринку і за допомогою посередників. За безпосереднього продажу на ри­нку взаємні фонди продають акції інвесторам без участі посередницьких організа­цій. У такому разі компанії відкритого типу, відомі під назвою «фонди без наван­таження», продають свої акції за ціною, що дорівнює вартості чистих активів. Інший спосіб продажу акцій передбачає звернен­ня до посередників, яким платять комісійні на підставі кількості проданих акцій. До таких посередників належать брокери, фінан­сові агенти та керівники страхових компаній. Компанії відкрито­го типу, які вдаються до цього способу розміщення акцій, нази­вають «фондами з на­вантаженням», бо оплата комісійних є «навантаженням» на вартість чистих ак­тивів.

Взаємні фонди, як уже зазначалося, з'явилися пізніше за за­криті інвести­ційні компанії, але швидко набули популярності, позаяк гарантували, що інвес­тори завжди зможуть погасити свої акції за ціною чистої поточної вартості. На­томість, інвестиційні фонди закритого типу не гарантували зворотного викупу, а рин­кові ціни на акції таких фондів могли суттєво відхилятися від значень NAV.

Останнім часом дуже поширилися взаємні фонди грошового ринку (Money Market Mutual Funds). Перший грошовий фонд був заснований у листопаді 1972 р. з активами всього 100 000 дол. фонди грошового ринку збирають капітали груп інвесторів і ви­користовують їх з метою придбання короткотермінових фі­нансо­вих інструментів грошового ринку, якими є сертифікати банків, коротко­термінові зобов'язання Казначейства США тощо. Фонди розвивалися напро­чуд активно, зростання їх сягло максимуму 1982 р., однак потім загальмува­лося через появу депозитних ра­хунків грошового ринку і позикозбережуваль­них асоціацій. Про­те на початку 1989 р. у цій галузі налічувалося 467 грошових фо­ндів, які в сукупності розпоряджалися активами на суму понад 315 млрд дол. [10].

На сучасному етапі існує кілька видів фондів грошового ринку:

* фонди грошового ринку загального призначення, які пра­цюють із будь-якими фінансовими інструментами грошово­го ринку, що можуть прино­сити високий короткотерміновий дохід;

• фонди грошового .ринку короткотермінових державних зо­бов'язань, створе­них відповідно до вимог інвесторів щодо надій­ного розміщення капі­талу. Усі їхні кошти спрямовані на прид­бання короткотермінових зобов'я­зань Казначейства США та ін­ших цінних паперів американського уряду і його агентів;

• фонди грошового ринку, зорієнтовані на цінні папери, захищені від подат­ків: вони працюють із найкороткотерміновішими (від 30 до 90 діб) муніципа­льними цінними паперами, дохід за якими не оподатковується.

Кожен інвестиційний фонд має конкретну інвестиційну мету. Зазвичай це приріст вартості активів, поточний дохід, неоподат­кований дохід, збереження капіталу чи будь-які комбінації цього. За вимогами Комісії із цінних паперів і бірж фонди мають декла­рувати свою мету, до того ж кожен з них зобов'язаний робити все можливе, щоб його політика втілювалася в життя й мету було до­сяг­нуто. У табл. 5.1 наведено найважливіші типи фондів, визна­чені інвестиційною політикою.

Таблиця 5.1

ВИДИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ФОНДІВ

Закінчення табл. 5.1

Інвестиційні компанії здійснюють інвестиції у різні сфери еко­номіки. Істо­рично першою формою вкладень були великі пакети акцій залізничних ком­паній. У повоєнні роки збільшилися вкла­дення в обробну промисловість. Ін­вестиційні компанії поширюють свої інвестиції на нові корпорації та на ті потужні корпорації, які за їх допомоги можуть мобілізувати значний акціоне­рний капітал. Інвестиційні фонди також є основним джерелом фінансування для підтримки і розширення регіональної інфраструктури шляхом вкладення в цінні папери штатів і місцевих органів влади. Втім, підґрунтя вкладень інве­стиційних компаній становлять прості ак­ції. Нині інвестиційним компаніям належать акції нафтових ком­паній, автомобільних, електронних, хімічних, електротехнічних корпорацій, значні вкладення здійснюються в текстильну, літако­будівну галузі, компанії будівельних матеріалів і обладнання.

Володіння великими пакетами акцій корпорацій підсилює вплив інвестицій­них компаній; подеколи вони справляють прямий вплив на діяльність корпо­рацій (консультації стосовно політики корпора­цій, злиття, фінансування, ви­плати дивідендів тощо). Вкладаючи значні грошові кошти в прості акції, інве­стиційні компанії практич­но перетворюються на холдинг стосовно окремих корпорацій. Як уже зазначалося, вкладення інвестиційних компаній не обме­жують­ся національними кордонами, вони здійснюють інвестиції в інозем­ні ко­рпорації. Крім того існують багатонаціональні компанії, ство­рені за участі ін­вестиційних компаній різних країн, унаслідок чого виникають зустрічні пере­хресні потоки інвестицій. Таким чином, багатонаціональні інвестиційні ком­панії відіграють суттєву роль у контролі над економікою своєї та інших країн.

Створення інститутів спільного інвестування в Україні відбува­лося парале­льно з проведенням приватизації державного майна. Інвестиційні фонди працювали з приватизаційними майновими сертифікатами (ПМС), купували на них акції підприємств, що під­лягали приватизації, і формували власний портфель активів. До участі в приватизаційному процесі були допущені лише закриті ін­вестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній. Це спричинилося до того, що із загальної кількості інвестиційних фондів, створених в Україні, на долю закритих припадає близько 96 %. Детальніше стан і структуру діяльності інститутів спільного інвестування на 1 січня 2003 р. відображено в табл. 5.2 [27].

Діяльність інститутів спільного інвестування регулював Указ Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р., згі­дно з яким до інститутів спільного інвестуван­ня в Україні належали інвести­ційні фонди та інвестиційні компанії.

Інвестиційні компанії були визначені як торговці цінними папера­ми які, крім здійснення інших видів діяльності, можуть залучати кошти для спільного інвес­тування; для проведення діяльності в цьому напрямі вони зобов'язані заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів та опри­люднити інформацію щодо емісії. Інвестиційні фонди визначалися як юриди­чні особи, засновані у формі закритого акціонерного товариства, що здійснюють виня­ткову діяльність у сфері спільного інвестування.

Таблиця 5.2

ПОКАЗНИКИ ДІЯЛЬНОСТІ ІСІ

На сьогодні, згідно із Законом України «Про інститути спіль­ного інвесту­вання» від 15 березня 2001 р., в цьому напрямі здійс­нюють діяльність корпора­тивні та пайові інвестиційні фонди. Відкриті інвестиційні фонди та відкриті взаємні фонди інвести­ційних компаній, які були створенні до набрання чинно­сті цього закону, зобов'язані ліквідуватися або увідповіднити свою діяльність до вимог закону впродовж двох років. Закриті інвестиційні фонди та закриті взає­мні фонди інвестиційних компаній, які були ство­рені до набуття чинності цього закону, здійснюють свою діяль­ність відповідно до Положення про інвес­тиційні фонди та інвес­тиційні компанії упродовж терміну, на який вони були створені.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) залежно від порядку здійснення діяль­ності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснюва­ти у будь-який час на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів. ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або ком­панія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп власних цінних паперів упродовж зу­мовленого у проспекті емісії терміну, але не рідше разу на рік. ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або ком­панія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу емітованих ним цінних паперів.

ІСІ можуть бути строковими або безстроковими.

Строковий ІСІ створюється на певний термін, встановлений у проспекті емі­сії, по завершенні якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується. Безс­троковий ІСІ створюється на невизначе-ний термін. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

ІСІ може бути диверсифікованого і недиверсифікованого виду.

ІСІ вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відпо­відає таким ви­могам:

* кількість цінних паперів одного емітента в активах ІСІ не перевищує 10 % загального обсягу їх емісії;

• сумарна вартість цінних паперів, що становлять активи ІСІ в кількості, біль­шій, ніж 5 % загального обсягу їх емісії, на момент їх придбання не пере­вищує 40 % вартості чистих активів ІСІ;

• не менш як 80 % загальної вартості активів ІСІ становлять грошові ко­шти, ощадні сертифікати, облігації підприємств та об­лігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні па­пери, що допущені до торгів на фон­довій біржі або у торговель­но-інформаційній системі.

ІСІ, які не мають усіх ознак диверсифікованого ІСІ, є недивер-сифікованими.

У разі, якщо недиверсифікований ІСІ закритого типу здійснює винятково приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 % складаються з корпоративних прав та цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вва­жається венчур­ним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути лише юридичні особи.

ІСІ відкритого й інтервального типу можуть бути тільки дивер-сифіковані ІСІ. Дивіденди за цінними паперами ІСІ відкритого й інтервального типу не нарахо­вуються і не сплачуються.

На інвестиційну діяльність ІСІ накладаються певні обмежен­ня, зокрема їхні активи не можуть включати:

* цінні папери, випущені компанією з управління активами, зберігачем, ре­єстратором та аудитором (аудиторською фірмою) цього ІСІ та пов'язаними особами;

* цінні папери іноземних емітентів на суму, яка перевищує 20 % загальної вартості активів ІСІ;

* цінні папери іноземних держав та іноземних юридичних осіб, допущені до торгів менш ніж на двох провідних іноземних біржах або в торговельно-ін­формаційних системах, перелік яких визначається Комісією;

* цінні папери інших ІСІ;

* векселі та ощадні сертифікати на суму понад 10 % вартості активів ІСІ, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії;

* похідні цінні папери, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами Комісії.

Діяльність кожного виду фондів (диверсифікованого, недивер-сифікованого та венчурного) також має певні обмеження. Диверсифікованим ІСІ забороня­ється:

• тримати в грошових коштах, на банківських депозитних ра­хунках, в ощад­них сертифікатах та облігаціях, емітентами яких є комерційні банки, по­над 30 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в цінні папери одного емітента понад 5 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в державні цінні папери, доходи за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України, понад 25 % загальної вартості активів ІСІ. При цьому забороняється інвес­тувати кошти ІСІ менш ніж у три види державних цінних паперів;

• купувати або додатково інвестувати в цінні папери органів мі­ сцевого самоврядування понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в облігації підприємств, емітентами яких є резиденти України (крім комерційних банків), понад 20 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в акції українських емітентів більш як 40 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гара­нтовано урядами іноземних держав, понад 20 % за­гальної вартості активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в акції та облігації інозе­мних інвесто­рів, які допущені до торгів на організованих фондо­вих ринках іноземних дер­жав, понад 20 % загальної вартості ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в інші активи, дозволені законодавством України, понад 5 % активів ІСІ;

• купувати або додатково інвестувати в цінні папери, доходи за якими гаран­товано урядом однієї іноземної держави, понад 10 % загальної вартості активів ІСІ;

• купувати або обмінювати цінні папери, емітентами яких є пов'язані особи, компанії з управління активами або зберігані.

Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у торго­вельно-інформаційній системі, не може переви­щувати 20 % загальної вартості ак­тивів диверсифікованого ІСІ.

Вартість цінних паперів, не допущених до торгів на фондовій біржі або у тор­говельно-інформаційній системі, та нерухомість не може становити більш як 50 % загальної вартості активів не-диверсифікованого ІСІ.

Активи венчурного фонду можуть цілком складатися з корпо­ративних прав і цінних паперів, не допущених до торгів на фон­довій біржі або у торговельно-ін­формаційній системі. До складу активів венчурного фонду можуть належати бор­гові зобов'язання емітентів, частка у корпоративних правах яких входить до складу активів цього фонду. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, обліга­ціями (зокрема й конвертованими) та договора­ми позики. Надання позик третім особам за рахунок грошових коштів венчурного фонду заборонене.

Корпоративний інвестиційний фонд — це інститут спільно­го інвестування, який створюється у формі відкритого акціонер­ного товариства і здійснює діяль­ність винятково із спільного ін­вестування.

Корпоративний інвестиційний фонд провадить свою діяль­ність, якщо 70 % або більше середньорічної вартості активів, що належать йому на праві власності, вкладено в цінні папери. Управління активами корпоративного інвестиційного фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління акти­вами.

Корпоративний інвестиційний фонд випускає винятково прос­ті іменні акції. Відкриту передплату на акції здійснюють після реєстрації фонду в реєстрі ІСІ. Корпоративні інвестиційні фонди відкритого або інтервального типу після реєст­рації у реєстрі ІСІ розміщують свої акції за ціною, що становить вартість чистих ак­тивів у розрахунку на одну акцію.

Корпоративний інвестиційний фонд не має права:

• емітувати й розміщувати цінні папери, крім акцій;

• залучати позики або кредит у розмірі, що перевищує 10% його активів;

• надавати активи під заставу в інтересах третіх осіб;

* розміщувати акції за ціною, нижчою від номінальної вартості;

* розміщувати акції за ціною, нижчою від вартості чистих ак­тивів фонду в роз­рахунку на одну акцію;

* розміщувати акції понад проголошену кількість;

* відмовитися від викупу власних акцій з підстав, не зазначе­них у законода­вчих актах.

Пайовий інвестиційний фонд — це активи, що належать ін­весторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управ­ління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господар­ської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою, він створюється за ініціативою компанії з управління активами шля­хом придбання інвесторами ви­пущених нею інвестиційних сертифі­катів. Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Частку учасника фонду засвідчує інвестиційний сертифікат. Учасниками пайового не­диверсифікованого інвестиційного фонду не можуть бути фі­зичні особи.

Інвестиційні сертифікати можуть розміщуватися шляхом від­критого про­дажу або приватного розміщення. Випуск компанією з управління активами похідних цінних паперів на підставі інвес­тиційних сертифікатів пайового інвес­тиційного фонду, активами якого ця компанія управляє, заборонений.

Компанія з управління активами може одночасно здійснювати управління активами кількох ІСІ.

Як уже наголошувалося, інститути спільного інвестування ві­діграють вагому роль на фондовому ринку розвинених країн, створюючи конкуренцію банківсь­ким установам, страховим ком­паніям і пенсійним фондам. Через інвестиційні фонди домогос-подарства можуть реалізовувати свої інвестиційні можливо­сті, а корпорації, уряд та органи місцевого самоврядування мобілізу­ють значний інвестиційний капітал. Таким чином, економічне зростання країни, збільшення капіталізації фондового ринку, роз­виток середнього класу сприятимуть форму­ванню активних портфельних інвесторів — інвестиційних фондів.

5.7. Діяльність страхових компаній і недержавних пенсійних фондів на ри­нку цінних паперів

Незважаючи на відносно стабільну економічну кон'юнктуру, суспільство постійно відчуває невпевненість у майбутньому через інфляцію, безробіття, спади економічних циклів тощо. Із цим пов'язане значне зростання обсягів і видів страхової діяльності в усіх країнах. Водночас серйозною проблемою в цій сфері залишається значна диверсифікація у доходах, що вповільнює залу­чення всіх верств населення до страхової системи.

Важливою функцією страхового фонду є те, що він перетво­рився на фонд на­громадження грошового капіталу, який здебіль­шого складається із заощаджень на­селення. Накопичення заоща­джень населенням здійснюється в двох основних фо­рмах: через цінні папери та фінансово-кредитні установи. У повоєнні роки в розви­нених країнах ощадно-страхові установи перетворилися на важливий канал акуму­лювання заощаджень населення. Акумуля­ція страхового фонду переважно відбу­вається у сфері страхуван­ня життя, яка є довготеріміновою формою нагрома­дження за­ощаджень.

Надходження страхових внесків формують страховий резерв, який фактично становить тимчасовий фонд нагромадження і може бути використаний для прове­дення кредитних операцій, вкладень у цінні папери та нерухомість. Це пов'язано з тим, що момент надходження внесків за термінами не збігається з виплатою їх. Принцип створення позикового капіталу однаковий в усіх стра­хових компаніях, проте у компаній страхування життя накопи­чення мають триваліший і стійкіший характер, що надає їм пере­ваги під час проведення інвестиційних операцій. Ком­панії страхування майна і від нещасних випадків використовують страховий ре­зерв переважно на грошовому ринку.

Загальний фонд нагромадження страхової компанії складається з фонду нагро­мадження, який формується за рахунок страхових внесків, і фонду нагромадження — за рахунок доходу від інвес­тицій. Великі можливості страхових компаній, осо­бливо страху­вання життя, в нагромадженні капіталу створюють передумови до підвищення їхньої ролі в ринковій економіці та посиленні конкуренції між фінан­сово-кредитними установами. Найбільших масштабів діяльності досягли страхові компанії у США, Англії, Японії.

За умов загострення економічних, соціальних і політичних відносин у суспіль­стві переважна частина населення намагається акумулювати свої нагромадження у страхових компаніях для отримання певних фінансових гарантій у майбутньому. У другій половині XX ст. відчутно посилюється роль небанківських фі­нансово-кредитних установ, проте це не зменшує ролі комерцій­них банків у фінансовій си­стемі. Можна навіть стверджувати, що вони залишаються монополістами в депо­зитно-позикових опера­ціях. Комерційні банки залучають кошти на депозитні ра­хунки, проте переважна частина їх має короткотерміновий характер, а вкла­дення їх у довготермінові зобов'язання пов'язане зі знач­ним ризиком. Компанії страхування життя, навпаки, мають най­більші можливості стосовно довготермі­нових інвестицій, бо вони концентрують значні довготермінові заощадження населення. Попри конкуренцію між фінансово-кредитними установами, вони мають спільні інтереси в системі фінансово-промислового капі­талу, які реалі­зуються шляхом спільного фінансування корпора­цій, розміщення цінних папе­рів, систему участі. Суттєве значен­ня для страхових компаній передусім має злиття із правліннями великих комерційних та інвестиційних банків. Це ство­рює сприя­тливі умови у сфері кредитування промислових компаній, збере­ження грошових коштів у банках, а також зумовлює спільні інте­реси в момент розмі­щення значних пакетів цінних паперів.

Значення страхових компаній у довготерміновому фінансу­ванні промисло­вості має певні відмінності в різних розвинених країнах. У довоєнний період страхові компанії спрямовували грошові фонди переважно в державні цінні папери, іпотечні по­зики, акції та облігації залізничних компаній. У повоєнні роки, завдяки структурним зрушенням у виробничій сфері, провідною сферою розміщення капіталу страховими компаніями стали акції та облігації промисло­вих корпорацій. У США й Канаді акції та облігації промислових компаній ста­новлять 30 % сукупних акти­вів компаній страхування життя, в Англії— 40 %. Разом із тим вкладення в акції в активах компаній страхування життя США й Канади не перевищують 6—7 %, у цих країнах вони здійснюють фінансування головним чином через облігації приватних корпо­рацій. У Франції та Англії пе­реважну частину грошових фондів страхові компанії розміщують в акції (пере­важно прості), а також займаються емісійно-засновницькою діяльністю. У Ні­меччині й Японії страхові компанії здійснюють фінансування промисловос­ті шляхом прямих позик, а також інвестування в цінні папери, здебільшого в акції. У Німеччині довготермінові кредити в акти­вах компаній перевищують 30 %, цінні папери — 25 %, в Японії позики становлять близько 60 %, акції — понад 23 %.

Галузева структура капіталовкладень страхових компаній та­кож відрізня­ється в різних країнах і зумовлена насамперед конк­ретними потребами еконо­міки країни. Так, у США облігації хіміч­ної, нафтової й нафтопереробної, елект­ронної й машинобудівної галузей становлять 25 % усього портфеля облігацій компаній страхування життя. У Німеччині, Англії, Франції й Італії основ­ний потік капіталу компаній спрямований в енергетичну, хімічну, електротехнічну і машинобудівну галузі. В Японії 30 % усіх позик компаній страхування життя використовують у базових галу­зях економіки-- електроенергетиці, вугільній промисловості, чорній металургії, морському транспорті. Крім того, значні капі­таловкладення компанії здійснюють у галузі, пов'язані з техніч­ним прогре­сом: хімічну та електротехнічну [11].

На активний розвиток, концентрацію й централізацію страхо­вої діяльності суттєво впливає державне регулювання, важливе місце в цьому процесі нале­жить державній політиці у сфері капі­таловкладень та оподаткування. В Англії уряд фактично створив сприятливі умови для активних портфельних інвести­цій страхо­вих монополій. Зрештою вони мають великі можливості для розмі­щення своїх грошових фондів в акції корпорацій найприбуткові-ших галузей економіки. У країнах із високою часткою державної власності й порівняно ве­ликими масштабами державного втру­чання в економіку (Франції, Італії) зако­нодавчо визначається орі­єнтація страхових компаній на вкладення в державні цінні папе­ри. Водночас у більшості країн страхові монополії є кредиторами уряду. Як уже зазначалося, під час Другої світової війни страхові компанії мали значні вкладення в державні зобов'язання, у пово­єнні часи компанії змінили свою інвестиційну політику в напрямі корпоративних інвестицій, проте в євро­пейських країнах і Японії й досі мають велику частку в фінансуванні держав­них витрат.

Приватне пенсійне забезпечення виникло внаслідок недостат­нього рівня державних соціальних програм, а також намаганнями корпорацій залучити до своєї діяльності кваліфікованих праців­ників. Перший пенсійний фонд був ство­рений у 1875 р. у СІІІА. У повоєнний період у розвинених країнах відбувся ін­тенсивний розвиток приватних пенсійних фондів, які створювали промисло­ві, торговельні та транспортні корпорації. Пенсійні фонди є не­від'ємною складо­вою сучасної кредитної системи і виступають новою формою зв'язку між про­мисловими і банківськими моно­поліями. Зазвичай пенсійні фонди здійснюють вкладення своїх грошових коштів у ті корпорації, які їх створили. Юридичне пен­сійні фонди відокремлені від корпорацій, проте саме корпорації спрямову­ють політику і діяльність фондів.

Організаційна структура пенсійного фонду відрізняється від решти фінан­сово-кредитних установ і не передбачає акціонерної чи корпоративної форми власності. Як уже зазначалося, їх засно­вують приватні корпорації, які факти­чно є їхніми власниками. У разі, коли пенсійний фонд передають в управління до траст-відділів комерційних банків або страхових компаній, він має наз­ву не­застрахований. На практиці саме незастраховані фонди є найпотужнішими інвесторами. У разі, якщо корпорація укладає угоду зі страховою компанією, згідно з якою остання отримува­тиме пенсійні внески й забезпечуватиме в пода­льшому виплати пенсій, пенсійний фонд є застрахованим.

Пасиви пенсійних фондів формуються за рахунок відрахувань корпорацій, підприємств і внесків працівників. Робітники й служ­бовці здійснюють відраху­вання із заробітної плати і отримують пенсії при досягненні пенсійного віку. Таким чином, пенсійні фонди мають у своєму розпорядженні грошові ресурси довготер­мінового характеру і здійснюють фінансування економіки й дер­жави шляхом вкладень у державні й приватні цінні папери. Май­же 80 % активів пен­сійних фондів становлять акції та облігації приватних підприємств, при цьому майже 30,% активів - - це прості акції, що дає змогу пенсійним фондам акти­вно впливати на політику корпорацій.

Поряд із приватними інтенсивно розвиваються державні пен­сійні фонди, які створюються переважно на рівні центрального уряду й місцевих органів влади. Грошові ресурси цих фондів фор­муються за рахунок коштів бюджетів різних рі­внів і внесків пра­цівників. Активні операції цих фондів здебільшого спрямовані в державні цінні папери, що вможливлює фінансування державного боргу, та в невеликій кількості — в цінні папери корпорацій пенсійних фондів.

Найбільшого розвитку приватні пенсійні фонди набули у США. Так, у середині 1990-х років вони мали капітал у розмірі 3,5 трлн дол. Обсяг активів пенсійних фондів у 1994 р. збільшив­ся у 3000 разів стосовно рівня 1950 р. На­прикінці 1993 р. приват­ні пенсійні фонди США володіли 22 % усіх акцій і 16 % обліга­цій, вони контролювали 26 % фінансового ринку країни [11].

У країнах Західної Європи приватні пенсійні фонди також ви­ступають знач­ними інвесторами. Вони розміщують свої довготер­мінові ресурси в акції та не­рухомість як у країні, так і за її межа­ми, а також беруть активну участь у вен­чурному фінансуванні, коли кредити видають не під відсотки, а під частину приросту капіталу або під частку в акціонерному капіталі майбутньої акціо­нер­ної компанії. Так, на рахунках приватних пенсійних фондів Англії, Голландії й Швейцарії у 1993 р. був 1 трлн дол. [11]. У Росії розвиток приватних пенсійних фондів розпочався із прийняттям Закону РФ «Про недержавні пенсійні фонди» від 16 вересня 1992 р., але практично вони почали діяти від 1994 р.

Створення приватних пенсійних фондів в Україні є невід­ємною умовою формування ринкової економіки. Проте розвиток їх як фінансових посередників вимагає значних нагромаджень населення, розв'язання проблем інфляції, а також закладення підвалин для надійного функціонування цих установ і довіри до них широких верств населення. Це насамперед пов'язано зі стра­хуванням індивідуаль­них внесків і доходів кожного клієнта при­ватного пенсійного фонду.

Контрольні запитання і завдання

1. Хто належить до основних учасників ринку цінних паперів?

2. Визначіть найсуттєвіші ознаки класифікації емітентів.

3. Яка класифікація інвесторів існує залежно від стратегії й так­тики діяльно­сті на ринку цінних паперів?

4. У чому полягає сутність поняття інституційні інвестори?

5. У чому полягає діяльність індивідуальних інвесторів у процесі портфель­ного інвестування, якими є шляхи її активізації в Україні?

6. Визначіть економічну сутність фінансового посередництва.

7. Які види професійної діяльності на ринку цінних паперів визначені вітчизня­ним законодавством?

8. У чому полягає сутність та відмінності між брокерською та дилерською діяльністю?

9. Які моделі вирізняють залежно від розмежування функцій фінан­сового посере­дництва між фінансово-кредитними установами, у чому полягає їхня сут­ність?

10. Назвіть основні операції, які мають право здійснювати банки на ринку цінних паперів.

11. Якими є цілі діяльності комерційних банків на фондовому ринку?

12. Яку структуру має інвестиційний портфель комерційного банку?

13. Назвіть основні обмеження в інвестиційній діяльності вітчизня­них комерцій­них банків.

14. Які трастові послуги можуть надавати комерційні банки фізич­ним і юридич­ним особам?

15. У чому полягають відмінності в механізмах функціонування об'єд­наних інвес­тиційних трастів і керівних інвестиційних компаній у США?

16. За якими ознаками класифікують інститути спільного інвесту­вання згі­дно з українським законодавством?

17. Якими є головні напрями діяльності інститутів спільного інвес­тування?

18. Які цінні папери можуть емітувати інвестиційні фонди?

19. У чому полягають особливості організації й діяльності корпора­тивних інвес­тиційних фондів?

20. У чому полягає специфіка функціонування пайових інвестиційних фондів?

21. Що таке венчурний фонд?

22 Назвіть основні обмеження на розміщення коштів інститутів спіль­ного інвестування.

23. У чому полягають особливості формування й використання загаль-ого фонду нагромадження страхової компанії?

24. Якими є провідні напрями інвестиційної діяльності приватних пенсій­них фондів?

Рекомендована література

1. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних папе­рів» від ЗО жо­втня 1996 р. № 448/96-ВР (Зі змінами, внесеними згідно із Законом № 3047-ІП від 07.02.2002).

2. Закон України «Про Національну депозитарну систему та особли­вості елект­ронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997р. №710/97-ВР.

3. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000р. №2121-111.

4. Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-111.

5. «Основні напрямки розвитку фондового ринку на 2001—2005 ро­ки». Схва­лено Указом Президента України від 26 березня 2001 р. № 198/2001.

6. «Програма розвитку фондового ринку України 2001—2005 років» від 13 грудня 2000 р. // Цінні папери України. — 2000. — № 52. — 28 груд.

7. Берзон Н. И., БуяноваЕ.А., Кожевников М. А. Фондовый рынок: Учеб. пособ. для высш. учеб. заведений экон. профиля. — М.: Вира- Пресс, 1998.

8. БродскийМ. Н., БродскийГ.М. Право и экономика: Инвестици- онное консультирование. — СПб., 1999.

9. Буреним А. Н. Рынок ценных бумаг и производных финансовых инструментов: Учеб. пособие. — М.: 1 Федеративная Книготорговая Компания, 1998.

10. Гитман Л. Дж.. Джонк М.Д. Основы инвестирования. — М.: Де-ло, 1997.

ІІ.ЖуковЕ. Ф. Инвестиционные институты.— М.: Банки и биржи: ЮНИТИ, 1998.

12. КидуэллД. С., Петерсон Р.Л., Блэкуэл Д. У. Финансовые инсти- туты, рынки и деньги. — СПб.: Пионер, 2000.

13. Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. — К.: ВИРА-Р, 2002.

14. КураковЛ. П., Тимирясов В. Г., КураковВ.Л. Современные банковские сис­темы: Учеб. пособие. — М.: Гелиос АРВ, 2000.

15. Лысенков Ю., Рымарчук О., Музыченко О. Фондовый рынок: Тер- минологический словарь-справочник. — К.: Диалог-прес, 1997.

16. Лялин В. А., Воробьев П. В. Ценные бумаги и фондовая биржа. — М.: Филинь, 1998,

11. Мельник В. А. Ринок цінних паперів: Довідник керівника підпри­ємства. — К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998.

18. Миркин Я. М. Ценные бумаги и фондовый рынок. — М.: Перспек­тива, 1995.

19. Мозговий О. М. Фондовий ринок: Навч. посібник.— К.: КНЕУ, 1999.

20. Роуз П. С. Банковский менеджмент. — М., 1997.

21. Шарп У., Александер Г., Бейті Дж. Инвестиции. — М. Инфра-М, 1997.

22. Шелудько В. М. Фінансовий ринок: Навч. посібник. — К.: Знання- Прес, 2002.

23. Банківські операції: Підручник / За ред. А. М. Мороза. — - К.: КНЕУ, 2002.

24. Гроші та кредит: Підручник. — 3-тє вид. / За ред. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2002.

25. Рынок ценных бумаг и его финансовые институты: Учеб. пособие для студ. экон. вузов и коммерческих школ / Под ред. В. С. Торка- новского. — СПб.: Комплект, 1994.

26. Шамова І. В. Моделі взаємозв'язку банків із промисловістю // Віс­ник НБУ. — 1997. — Вересень. — С. 44-47.

27. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2002 рік // Ринок цінних паперів України. — 2003. — № 5—6.