Конспкт лекций Портфельное инвестирование

5.4. Діяльність професійних учасників ринку цінних паперів у процесі

портфельного інвестування

Ефективне функціонування ринку цінних паперів пов'язане з наявністю цілісної інфраструктури та професійних учасників фондового ринку. Професійні учасники здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів на підставі відповідної ліцензії. В українському законодавстві професійна діяльність на ринку цінних паперів визначається як підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, єдиним або переважним видом діяльності. До видів професійної діяльності на ринку цінних паперів належать:

торгівля цінними паперами (брокерська, дилерська діяльність);
депозитарна діяльність;

* розрахунково-клірингова діяльність;

* діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів; * діяльність з управління цінними паперами;

* діяльність з управління активами;

* діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Я. М. Міркін розподіляє види професійної діяльності на фондовому ринку на дві групи: 1) перерозподіл грошових ресурсів і фінансове посередництво (брокери, дилери, органи торгівлі цінними паперами); 2) організаційно-технічне обслуговування операцій з цінними паперами (депозитарії, реєстратори, клірингові установи) [18].

Професійними торговими агентами в інвестиційному процесі виступають фондові брокери та дилери. У класичному розумінні посередник в особі брокера або дилера виконує роль фахівця, який здійснює консультації і виконує доручення свого клієнта відповідно до його мети. Фондові брокери та дилери добре орієнтуються в певних сегментах фондового ринку і забезпечують зв'язок між споживачами капіталу й інвесторами, які мають кошти і бажають отримати за ними дохід.

Брокерська діяльність — здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів в обмін на поставку їх новому власникові на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів. Брокери надають послуги з укладання угод за рахунок клієнтів. Брокери завжди діють на фондовому ринку як агенти, тобто виражають волю та інтереси своїх клієнтів. За виконання доручених дій клієнти сплачують брокерам комісійну винагороду. Брокери можуть здійснювати посередницькі функції як на біржовому, так і на по-забіржовому ринках цінних паперів. Вони відкривають і ведуть власні рахунки та рахунки клієнтів у депозитаріях і розрахунково-клірингових установах. Розрізняють брокерів, які працюють в офісі брокерської фірми, та брокерів, які безпосередньо виконують замовлення клієнтів на біржових торгах.

Основним документом, що визначає відносини брокера і клієнта, є договір доручення чи договір комісії. Договір укладають у письмовій формі, він засвідчує права й обов'язки брокера стосовно його клієнта. За договором доручення брокер діє як повірений, тобто від імені клієнта і за його рахунок. У цьому разі головне завдання брокера— знайти для клієнта на ринку цінні папери, які б задовольняли його за ціною, або продати за дорученням клієнта цінні папери, які йому належать, за вказаною ціною. Брокер на підставі договору доручення про купівлю цінних паперів знаходить на ринку папери, потрібні клієнтові. Від імені клієнта брокер укладає договір із власником цінних паперів, а клієнт зі свого рахунка сплачує їхнє придбання. За свої послуги брокер

отримує комісійну винагороду. Якщо клієнт доручає продати пінні папери, угода здійснюється за аналогічною схемою, тільки клієнт надає цінні папери покупцеві, а той здійснює оплату їх.

Здійснюючи угоду за договором комісії, брокер діє як комісіонер і укладає угоди від власного імені, але за рахунок клієнта. В цьому разі клієнт, уклавши з брокером договір комісії, переказує йому грошові кошти на купівлю цінних паперів (поставляє брокерові цінні папери для продажу), які брокер обліковує на за-балансових рахунках «депо». Відповідно до договору комісії клієнт переказує брокерові грошові кошти на купівлю цінних паперів у повному обсязі або частково, згідно з умовами договору. Брокер зобов'язаний окремо вести облік власних ресурсів та залучених коштів. Якщо брокер діє за договором комісії, умовами договору може бути передбачено, що брокер має право зберігати грошові кошти клієнтів, які призначені для купівлі цінних паперів або отримані від продажу цінних паперів. Ці грошові кошти брокер може використовувати для отримання доходу, якщо це передбачено договором комісії. Частину доходу брокер зобов'язаний переказати клієнтові.

Під час виконання операцій із цінними паперами в процесі комісійної діяльності брокери зобов'язані:

* діяти в інтересах клієнтів;

попереджати клієнтів про ризики конкретної угоди з цінними паперами;
узгоджувати з клієнтом рівень можливого ризику щодо виконання операцій купівлі-продажу або обміну цінних паперів, зокрема й щодо ліквідності цінних паперів, що купуватимуться;
виконувати договори та замовлення клієнтів у порядку їх надходження, якщо інше не передбачене договором;

* у першу чергу виконувати операції із цінними паперами за договорами та замовленнями клієнтів, а потім — власні операції з такими самими цінними паперами;

* у разі зацікавленості брокера, яка заважає йому виконати замовлення клієнта на найвигідніших умовах, брокер зобов'язаний негайно повідомити про це клієнта.

Дилерська діяльність — здійснення цивільно-правових угод Щодо купівлі-продажу цінних паперів від свого імені й за власний рахунок шляхом публічного оголошення цін купівлі та/або продажу із зобов'язанням виконання угод за цими цінними паперами за оголошеними цінами. Дилер як інвестиційний посередник виступає у двох ролях: на первинному ринку він здійснює операції з випуску цінних паперів і стає їхнім власником для подальшого перепродажу; на вторинному — здійснює підтримку фондового ринку, покладаючи на себе зобов'язання з котирування цінних паперів, формує рівень цін на організованому ринку цінних паперів. Ці ціни підлягають публічному котируванню, тобто вони оголошуються на біржі або в системі позабіржової торгівлі і доступні не лише дилерам, а й широкому загалу інвесторів. Здійснюючи публічні котирування, дилер може оголосити інші суттєві умови, необхідні для укладання договору купівлі-продажу: кількість цінних паперів, термін дії оголошених цін тощо. Учасник ринку, якого задовольнять ці вимоги, укладає угоду з дилером, котрий зобов'язаний виконати її.

Джерелом доходу дилера є різниця між ціною продажу певного цінного папера та ціною його придбання. Як правило, кожен дилер спеціалізується на проведенні операцій із цінними паперами певного виду. Відповідно, дилеру потрібна певна кількість грошових коштів та цінних паперів. Здебільшого дилерам видають ліцензію на проведення діяльності за наявності на банківському рахунку певної суми коштів та зобов'язання подальшої участі у спеціальних страхових фондах, які діють на фондовому ринку.

Дилери і брокери не мають права:

• розголошувати комерційну таємницю клієнтів, за винятком випадків надання такої інформації на вимогу уповноважених державних органів;

задовольняти вимоги кредиторів за рахунок цінних паперів і грошових коштів, що належать клієнтам;
передовіряти виконання замовлень третім особам, якщо це не передбачено договором із клієнтом;

• здійснювати брокерську й дилерську діяльність з цінними паперами, стосовно яких не зареєстровано інформацію про випуск та/або не здійснено реєстрацію випуску в порядку, визначеному чинним законодавством;

• здійснювати обмін одних цінних паперів на інші, якщо в обміні задіяні цінні папери, емітентом яких є торговець або його афільовані особи, тощо.

Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, що здійснюється від свого імені за винагороду впродовж визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

Для передання цінних паперів в управління- оформлюють договір довірчого управління, за яким засновник управління передає керівникові на певний термін цінні папери або грошові кошти, призначені для придбання цінних паперів. Керівник має забезпечити окремий облік власних і отриманих від клієнта цінних паперів та грошових коштів. Здійснюючи довірче управління, керівник має право здійснювати стосовно цінних паперів і грошових коштів, відповідно до умов договору, будь-які дії в інтересах клієнта. Отримавши активи в управління, керівник здійснює угоди купів-лі-продажу цінних паперів від власного імені, проте в договорах він має зазначити, що діє як керівник. Договір має передбачати, хто користуватиметься правами, що випливають із володіння цінними паперами: право голосу на зборах акціонерів, право на скликання позачергових зборів тощо. Зазвичай клієнти передають свої права керівникові, однак це слід передбачати в договорі.

Керівник має право управляти активами особи, котра уклала з ним договір, здійснювати експертизу угод із цінними паперами, юридичне консультування й забезпечення емісії цінних паперів, проведення операцій із цінними паперами з обов'язковим обґрунтуванням доцільності їх, прогнозувати позицію ринку з метою визначення доцільності інвестицій.

Діяльність з управління активами — діяльність, здійснювана за винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інвесторам на правах власності.

Компанією з управління активами може бути господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування (корпоративних та пайових інвестиційних фондів) на підставі відповідної ліцензії. Компанія з управління активами може одночасно здійснювати управління активами кількох інститутів спільного інвестування.

В Україні діяльність компаній з управління активами регулюється Законом «Про інститути спільного інвестування» від 15 березня 2001 р., який визначає порядок ліцензування, винагороду, відповідальність компанії, встановлює обмеження на діяльність компанії з управління активами.

Винагорода компанії з управління активами (крім компанії з управління активами венчурного фонду) встановлюється у співвідношенні до вартості чистих активів інституту спільного інвестування. Винагорода компанії з управління активами венчурного фонду встановлюється у співвідношенні до вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за її номінальною вартістю та різниці між виплатами на придбання активів фонду й доходами від реалізації їх.

Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, що були завдані інституту спільного інвестування її діями (бездіяльністю), згідно із законом та відповідно до умов договору. У разі залучення інститутом спільного інвестування коштів фізичних осіб-інвесторів компанія з управління активами формує резервний фонд. На діяльність компанії з управління активами інститутів спільного інвестування накладаються певні обмеження, вона не має права: здійснювати за власні кошти операцій із цінними паперами, які є активами інституту спільного інвестування; набувати за рахунок активів інституту спільного інвестування майно та цінні папери тих видів, які не передбачені проспектом емісії цінних паперів інституту спільного інвестування; надавати позики за рахунок активів інституту спільного інвестування; купувати векселі, похідні цінні папери, цінні папери інститутів спільного інвестування відкритого типу, якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами; розміщувати цінні папери інших емітентів, крім цінних паперів інститутів спільного інвестування, активами яких вона управляє; здійснювати функції номінального утримувача щодо цінних паперів інститутів спільного інвестування, активами яких вона керує, тощо.

Депозитарна діяльність — надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форм їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включно із клірингом та розрахунками за угодами щодо цінних паперів) і обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарієм цінних паперів може бути юридична особа, що здійснює суто депозитарну діяльність і може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Зберігачем цінних паперів може бути комерційний банк або торговець цінними паперами, який має дозвіл на зберігання та обслуговування обліку цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунка в цінних паперах; при цьому збе-рігач не має права вести реєстр власників цінних паперів, щодо яких він здійснює угоди. Зберігачі й депозитарії цінних паперів мають право на знерухомлення цінних паперів, випущених у документарній (паперовій) формі, у власних сховищах, та забезпечують подальший обіг їх у бездокументарній формі у вигляді облікових записів на рахунках у цінних паперах.

Діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних па-

перів - збирання, фіксація, оброблення, зберігання та надання

даних, що становлять систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їхніх емітентів і власників.

В Україні емітент цінних паперів, у разі, якщо кількість власників випущених ним іменних цінних паперів не перевищує п'ятисот осіб, має право самостійно вести систему реєстру цих власників, у противному разі емітент зобов'язаний доручити ведення реєстру реєстратору шляхом укладання договору на ведення реєстру власників іменних цінних паперів.

Розрахунково-клірингова діяльність-- діяльність із визначення взаємних зобов'язань щодо угод із цінними паперами та розрахунків за ними.

Клірингова діяльність передбачає: збирання та звіряння інформації щодо угод купівлі-продажу; перевірку наявності на рахунках відповідної кількості цінних паперів та грошових коштів відповідно у продавця і покупця; у разі збігу даних щодо виду, кількості та ціни цінних паперів — підтвердження угоди; повідомлення учасників угоди про її підтвердження.

Розрахункова функція полягає у проведенні в розрахунковий день списання грошових коштів з рахунка покупця та зарахування їх на рахунок продавця, здійснення переказу цінних паперів з рахунка продавця на рахунок покупця, надання виписок з рахунків.

Діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів — надання послуг, які безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод щодо цінних паперів на біржовому й організаційно оформленому позабіржовому ринку. Біржові торговельні майданчики виступають ціноутворювальним інструментом фондового ринку. Це зумовлено відкритістю й доступністю інформації про угоди, які виконуються на біржах. Біржові торговельні майданчики орієнтуються на обслуговування вторинного ринку цінних паперів, на якому цінні папери перерозподіляються від їхніх перших покупців наступним власникам. Позабіржові торговельні майданчики слугують або для виконання значних адресних угод (угод між певним продавцем і певним покупцем), або є формою взаємодії значної кількості приватних інвесторів з великими інвестиційними компаніями (фондові магазини). Адресні угоди характерні для первинного ринку цінних паперів, на якому здійснюється перша угода купівлі-продажу випущених цінних паперів між емітентом і першим інвестором.

5.5. Діяльність комерційних банків на фондовому ринку: світова й вітчизняна практика

Комерційний банк— невід'ємний і обов'язковий елемент будь-якої схеми фінансової трансакції за умов централізованого ринку цінних паперів. Банки як фінансові посередники акумулюють кошти вкладників і забезпечують спрямування заощаджених капіталів у інвестиції. У більшості країн на сьогодні доходи комерційних банків від операцій із цінними паперами відіграють дедалі більшу роль у формуванні прибутку. Проте в різних країнах роль і місце комерційних банків на фондовому ринку різні. Так, залежно від розмежування функцій фінансового посередництва (депозитно-позикової, емісійної й інвестиційної) між фінансово-кредитними установами, доволі чітко вирізняють три моделі: німецьку, англійську й американську.

Для британських фінансових інститутів притаманна чітка спеціалізація. Депозитно-позикова й емісійна функції закріплені за банківським сектором. Усередині банківського сектору теж існує очевидне розмежування, зокрема емісійна функція — це прерогатива торгових банків. Хоча їхня діяльність не зумовлена жодними законодавчими нормами, британські торгові банки завжди займалися операціями, відмінними від тих, що проводять комерційні. Вони надто компетентні стосовно випуску цінних паперів і з питань злиття та поглинання, їхні ресурси утворені переважно власними фондами, пропорційними позиковим капіталам, а віднедавна — й депозитами, які перевищують 2500 фунтів стерлінгів. Британським комерційним банкам законодавчо не заборонялося мати промислові акції, утім, вони дуже неохоче беруться за такі операції, бо вважають їх дуже ризиковими. Принципи організації британського ринку цінних паперів не надають певних переваг конкретним типам фінансових інститутів. Утім, саме небанківські фінансові інститути є провідними фігурантами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Головний принцип володіння акціями — формування дисперсного портфеля. Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації діяльності комерційних банків — вони почали проникати на ринки інвестиційних банків, скуповуючи або створюючи торгові банки.

У СІНА існує законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Під впливом кризових явищ за часів Великої депресії у країні виникла потреба захисту інтересів суспільства й окремих інвесторів від ризиків на фінансовому ринку. З огляду а це було ухвалено Закон Гласса-Стігала (1933 р.) та Закон про пінні папери (1933 р.). Закон Гласса-Стігала обмежував участь комерційних банків в операціях із цінними паперами. Федеральним банкам було заборонено гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком зобов'язань казначейства США і деяких урядових зобов'язань), а також здійснювати операції із цінними паперами за свій рахунок. Обмеження поширюються й на банки штатів, які входять до ФРС. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових зобов'язань, включно з паперами корпорацій, проте заборонено гарантувати розміщення їх. Саме тому 90 % інвестиційного портфеля банків становлять зобов'язання федерального уряду і федеральних агенцій, цінні папери штатів і муніципальні облігації. Банкам також дозволено виконувати деякі функції брокерів, купуючи й продаючи акції та облігації промислових компаній за рахунок клієнтів. Американські комерційні банки також здійснюють значний обсяг трастових послуг (операції з управління портфелем цінних паперів за дорученням клієнтів), фактично виступають власниками великих пакетів акцій промислових фірм.

Після обмеження діяльності універсальних банків у США, поряд із комерційними з'явилися інвестиційні банки (Investment Banks), які спеціалізуються переважно на довготермінових вкладеннях у фінансові активи та емісійних операціях (ролі класичних комерційних банків вони не виконують).

Останнім часом загострилися суперечності між комерційними та інвестиційними банками. За сучасних умов ізоляція будь-яких банківських інститутів від фондового ринку визнається недоречною, що зумовлює необхідність перегляду чинних законодавчих актів.

У Німеччині діють універсальні банки, в яких зосереджено всі три функції фінансового посередництва. Універсальні банки надають довготермінові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємства, що дає змогу банкам стежити за фінансовим станом підприємства, його виробничою діяльністю й підвищує конкурентоспроможність німецьких корпорацій на світовому ринку. Комерційні банки мають право здійснювати всі види операцій із цінними паперами. Оскільки в країні не існує посередницьких брокерських фірм, усі їхні функції перебрали на себе банки. Вони виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестиційних груп, здійснюють більшість операцій із цінними паперами, включно із розповсюдженням їх.

Загалом 67 % акцій, що перебувають у національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інститути не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5 %). Принцип володіння акціями у німецьких банках — формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25 % акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні) [26]. Банки є головними учасниками торгів, реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди лише за участі банківського посередництва. У Німеччині також існує перехресна система володіння акціями, яка посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у невеликій групі ключових компаній. Таким чином, універсальні банки посідають провідне місце у грошово-кредитній системі Німеччини.

Окрім Німеччини принцип універсалізму втілено в банківському законодавстві Франції, Швейцарії та інших країнах континентальної Європи — Бельгії, Італії, Австрії тощо. Банки в цих країнах мають статус прямого учасника фондового ринку і можливість відкривати власні брокерські та дилерські підрозділи, здійснювати відповідне зберігання цінних паперів і кліринг.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-III банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право виконувати такі операції із цінними паперами:

емісію власних цінних паперів;
організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

*операції на ринку цінних паперів від свого імені (включно з андеррайтингом);

*нвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

* операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

* довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

* депозитарну діяльність і діяльність із ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

* надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

Відповідно до «Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів», затвердженого Рішенням ДЮДПФР №104 від 18.05.1999р., до професійної діяльності на фондовому ринку, яку можуть здійснювати банки, належить діяльність щодо: торгівлі цінними паперами, депозитарної діяльності зберігана цінних паперів, ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, управління цінними паперами. Банк має організувати свою діяльність на ринку цінних паперів у складі організаційно відокремлених внутрішніх підрозділів або дочірніх структур.

Попри певні законодавчі обмеження в діяльності комерційних банків на фондовому ринку в різних країнах, нині банки у цьому сегменті фінансового ринку виконують емісійні й інвестиційні операції, а також здійснюють функції інфраструктурних учасників ринку цінних паперів. У процесі своєї діяльності на фондовому ринку банки дбають про такі основні цілі:

залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної й розрахункової діяльності на основі емісії цінних па перів;
отримання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок відсотків і дивідендів, які виплачуються банку, і збільшення курсової вартості цінних паперів;
отримання прибутку від надання клієнтам послуг з операцій із цінними паперами;

* конкурентне розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (шляхом участі у портфелі їхніх цінних паперів), установ підконтрольних фінансових структур;

підтримку необхідного запасу ліквідності при забезпеченні дохідності й вкладенні в ліквідні засоби банку;
отримання додаткових прибутків від помірної спекуляції цінними паперами і страхування фінансових ризиків клієнтів шляхом операцій з похідними цінними паперами.

Існують різні класифікації банківських операцій із цінними паперами залежно від об'єкта операцій, отриманого доходу або мети проведення операцій. Детальніше спинимося на основних операціях банків на фондовому ринку.

Емісійна діяльність комерційних банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Комерційні банки можуть емітувати акції, боргові зобов'язання (облігації, депозитні, ощадні сертифікати, векселі), похідні цінні папери. Принципова відмінність банківських цінних паперів від акцій і векселів, випущених небанківськими установами, полягає в тому, що банківські цінні папери емітуються установами, за якими встановлений жорсткий контроль з боку Центрального банку. У своїй роботі комерційний банк спирається на низку обов'язкових нормативів, які забороняють йому довільно знижувати ліквідність балансу і достатність капіталу. Також порядок ліцензування і контроль за комерційними банками істотно підвищує позиції банківських цінних паперів. Єдину серйозну конкуренцію банківським паперам можуть становити боргові зобов'язання або акції великих промислових підприємств.

Функції банку як емітента з обслуговування власних цінних паперів полягають у:

випуску цінних паперів;
організації розміщення цінних паперів на первинному ринку;
забезпеченні ліквідності;

• виплаті дивідендів акціонерам;

веденні реєстру за іменними цінними паперами;
купівлі-продажу акцій банку на вторинному ринку. Емітуючи власні цінні папери, банки спираються на закони й

положення регулювальних органів.

Банки можуть виступати інвесторами на фондовому ринку. В процесі інвестиційної діяльності банки формують власний портфель цінних паперів.

Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних банком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні банку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Наразі комерційні банки, окрім традиційних кредитних операцій, активно займаються портфельними інвестиціями. Це зумовлено передусім суттєвим розвитком ринку цінних паперів, можливостями отримати додаткові доходи від операцій із цінними паперами, постійною конкуренцією банків з іншими фінансово-кредитними установами. Разом із тим портфель цінних паперів виконує низку важливих функцій, які впливають на формування структури банківських активів. Виокремлюють такі основні функції банківського портфеля цінних паперів:

• компенсація кредитного ризику з портфеля банківських позик. Цінні папери високої якості можуть бути придбані і зберігатися з метою врівноваження ризику за банківськими позиками;

• генерування доходів банку незалежно від фаз ділового циклу: коли доходи за позиками знижуються, доходи від цінних паперів можуть зростати;

• забезпечення географічної диверсифікації. Цінні папери, як правило, пов'язані з іншими регіонами більше, ніж об'єкти банківського кредитування, що сприяє ефективнішій диверсифікації банківських доходів;

• підтримка ліквідності, оскільки цінні папери можуть бути продані для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава в разі залучення банком додаткових фондів;

• зниження податкових виплат банку;

забезпечення гнучкості портфеля активів, оскільки інвестиційні цінні папери, на відміну від більшості кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації активів банку відповідно до поточної ринкової кон'юнктури;
поліпшення фінансових показників банківського балансу за вдяки високій якості більшості цінних паперів, які зберігає банк.

Особливістю формування інвестиційного портфеля комерційних банків є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

* первинних резервів, призначених для отримання доходу;

* вторинних резервів, що можуть бути реалізовані з метою підтримки ліквідності.

Цінні папери вторинного резерву реалізують у разі спонтанного вилучення вкладів або різкого підвищення відсотка за позиками. Однак продаж активів вторинного резерву веде до зниження ліквідності комерційних банків, тому останні віддають перевагу залученню додаткових коштів або реалізації цінних паперів первинного резерву. Таким чином, активи первинного резерву слугують інструментом розв'язання проблем отримання доходу і підтримки ліквідності банку. Виконуючи роль амортизатора, інвестиційна політика банків спрямована на підтримку пропорцій між первинним і вторинним резервами. Інші операції банку спрямовані на зниження сукупного ризику придбаних цінних паперів, а саме — підтримку збалансованості портфеля за термінами погашення шляхом реінвестування частини вивільнених коштів в інші цінні папери.

Управління портфелем цінних паперів комерційними банками практично не відрізняється від управління портфелями іншими інвесторами. Воно передбачає планування, аналіз і регулювання структури портфеля, діяльність щодо його формування й підтримки з метою досягнення певних цілей. Вибір інвестиційної політики банки здійснюють за традиційними показниками: ліквідність, дохідність, ризиковість. Основними цілями є отримання відсотків, збереження капіталу і забезпечення приросту капіталу на підставі збільшення курсової вартості цінних паперів.

Регулювальні органи приписують банкам формувати свою інвестиційну політику в письмовому документі, виокремлюючи в ній такі аспекти:

• цілі, яких банк бажає досягти за допомогою свого інвестиційного портфеля;

• рівень ризику несвоєчасного погашення цінних паперів, який банк може прийняти (при цьому всі цінні папери мають бути інвестиційними, неспекулятивними);

• планові терміни обігу цінних паперів до погашення, а також рівень ліквідності всіх придбаних цінних паперів;

• рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, за допомогою якого банк намагається знизити ризик.

Українське законодавство передбачає таку класифікацію інвестиційного портфеля комерційних банків. Відповідно до ст. З «Інструкції з бухгалтерського обліку операцій із цінними паперами в банках України» від 20.08.2003 р. № 355 вкладення банку в цінні папери класифікуються таким чином:

операції з цінними паперами в торговому портфелі;
операції з цінними паперами в портфелі банку на продаж;
операції з цінними паперами в портфелі банку до погашення;
інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Торговий портфель цінних паперів — це цінні папери, придбані банком для перепродажу та переважно з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань їх ринкової ціни. До торгового портфеля цінних паперів можуть бути віднесені лише високоліквід-ні цінні папери.

Цінні папери в портфелі на продаж — це цінні папери, до яких не належать торгові цінні папери та цінні папери, що утримуються до погашення.

Цінні папери в портфелі до погашення — це боргові цінні папери, щодо яких є намір і здатність банку утримувати їх до строку погашення.

Усі цінні папери, придбані банком, мають обліковуватися на балансі залежно від того, до якого портфеля вони належать.

У разі зміни намірів та здатності банку утримувати базові цінні папери з метою отримання прибутку від короткотермінових коливань їх ціни, такі цінні папери можуть бути переведені з торгового портфеля до портфеля цінних паперів на продаж. І навпаки, цінні пери з портфеля на продаж переводяться до торгового портфеля, що банк приймає рішення про отримання прибутку від короткотермінових коливань ринкових цін або дилерської маржі.

У портфелі до погашення обліковуються придбані боргові цінні папери з фіксованим строком погашення, також з фіксованими пла-тежками або з платежками, що можна вилучити. Переведення цінних паперів з портфеля до погашення до портфеля на продаж можливе, якщо в банку виник сумнів щодо здатності утримувать цінні папери до строку погашення і це було пов'язано зокрема з: погіршенням кредитоспроможності емітента, зміною податкового законодавства, об'єднанням або ліквідацією банку, зміною законодавств та регулятивних вимог, зміною вимог до капіталу, збільшенням ризиків.

До інвестицій в асоційовані та дочірні компанії належать пайові цінні папери емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочірньої компанії банку, за винятком таких цінних паперів, що придбані та утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дат придбання (обліковуються у портфелі банку на продаж).

З метою забезпечення контролю за прямими інвестиціями банку та обмеження інвестиційного ризику, пов'язаного зі здійсненням інвестиційної діяльності, НБУ встановлює вимоги до цієї діяльності банків. Банки мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди й акції інших юридичних осіб на підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції в юридичну особу не перевищують 5 % від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, статутом яких передбачено цілковиту відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства не має перевищувати 15 % від капіталу банку, а його сукупні інвестиції— 60 %. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

у зв'язку з реалізацією права заставодержателя та за умови, Що банк не утримує їх понад рік;
з метою створення фінансової холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);
у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше року).

Як уже зазначалося, комерційні банки в Україні можуть займатися торгівлею цінними паперами, тобто здійснювати функції брокерів і дилерів. Як фінансовий брокер на ринку цінних паперів банки виконують посередницькі (агентські) функції під час купів-лі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнта на підставі договору комісії або договору доручення. До сфери діяльності брокерів належить надання консультацій стосовно розміщення цінних паперів на вторинному ринку. В разі договору комісії угоду укладають від імені банку, в разі договору-дору-чення-- від імені клієнта. Банк як брокер приймає доручення свого клієнта на придбання цінних паперів і має право передба-'чати у договорі певні гарантії такої покупки. За гарантії можуть приймати депозит, заставу або вексель.

Як комісіонери комерційні банки зобов'язані докладати всіх зусиль для проведення угоди на умовах, максимально вигідних для клієнта, тобто під час купівлі намагатися укласти угоду за мінімально можливою ціною, а в разі продажу — за максимально можливою ціною; виконувати всі вказівки клієнта, зокрема й ті, що стосуються обмеження курсу, часу і місця проведення угоди.

Типова комісійна угода передбачає укладання двох договорів:

* комісійного договору між банком (комісіонером) і клієнтом (комітентом);

* договору купівлі-продажу між комісіонером і третім учасником угоди (договору контругоди).

Зазвичай, перш ніж укласти комісійний договір на придбання цінних паперів, комітент-покупець переказує у розпорядження банку-посередника на свій розрахунковий рахунок грошову суму, достатню для покупки необхідних цінних паперів. У разі укладання договору комісії на продаж цінних паперів комітент-продавець заздалегідь депонує у банку-посередника (комісіонера) ті цінні папери, які він бажає продати. В разі простої комісійної угоди банк зобов'язаний здійснювати операцію за допомогою контругоди з третьою особою. За комісійної угоди банк зобов'язаний надати комітенту вичерпний звіт про угоду з переліком усіх витрат і надходжень і точні дані стосовно доходів.

Комерційні банки, здійснюючи діяльність в ролі інвестиційних компаній можуть за домовленістю з емітентом виступати організаторами випуску цінних паперів. Власне, у цьому разі банки здійснюють опосередковану емісію цінних паперів, тобто виступають посередниками. Підприємства приватного й держав-ного секторів у разі емісії цінних паперів здебільшого звертаються о послуг третіх осіб. Як правило, посередниками у таких випадках виступають банки як інститути, що мають найбільший досвід і можливості для такої діяльності. З метою спільної організації випуску цінних паперів одного емітента банки й інші інвестиційні інститути можуть створювати тимчасові об'єднання — консорціуми або синдикати. Цілі діяльності консорціуму (синдикату) можуть передбачати не лише випуск і первинне розміщення цінних паперів, а й введення їх у біржовий обіг, підтримку їхнього курсу тощо.

Емісію цінних паперів за дорученням емітента здійснюють у три етапи:

етап — підготовка емісії;
етап — прийом і випуск цінних паперів у емітента;
етап — розміщення цінних паперів серед інвесторів.

Розміщення цінних паперів здійснюють у закритій і відкритій

формах. Закрите розміщення здійснюють без залучення посередників. За відкритої передплати інвестиційна компанія або консорціум публікує зареєстрований проспект емісії, в якому потенційним інвесторам пропонують надати банкам емісійного консорціуму в певні терміни заявки на придбання акцій або облігацій. По завершенні терміну підраховують кількість замовлених інвесторами цінних паперів і здійснюють розподіл їх. Якщо число перевищує обсяги емісій, передплатники отримують менше цінних паперів. Також можлива конкурсна передплата, за цього способу курс розміщення або ціну, за якою інвестори можуть придбати цінні папери, заздалегідь не фіксують. Інвесторам пропонують надати свої пропозиції щодо курсу, кінцевий курс обчислюють на підставі аналізу цих пропозицій.

Банки, які виступають у ролі інвестиційних компаній, можуть надавати гарантії з розміщення цінних паперів на користь третіх осіб. Це своєрідне страхування ризику інвестиційної компанії. Банки гарантують емісійному консорціуму або інвестиційній компанії, які проводять розміщення цінних паперів, що в разі не-розміщення акцій вони приймуть їх на себе за певним курсом. Якщо акції будуть розміщені, вони отримують комісію і винагороду за свій ризик.

Процеси становлення й розвитку ринку цінних паперів в Україні безпосередньо пов'язані з приватизацією й розвитком акціонерної справи, розширенням ринку державних боргових зобов'язань та з іншими процесами, що спричинюють значне зростання емісії цінних паперів, постійне збільшення кола суб'єктів господарської діяльності, котрі виступають у ролі емітентів, та активне формування вторинного ринку цінних паперів. Утім, вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без упровадження на фондовому ринку України системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих прав, зберігання цінних паперів та розрахунково-клірингової операції з ними. Проведення банками депозитарної діяльності й діяльності з ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснюється на загальних засадах організаційно-технічного обслуговування операцій із цінними паперами, розглянутих у темі 6.

В Україні серед перспективних напрямів функціонування комерційних банків особливе місце може належати трастовим послугам, які передбачають управління цінними паперами та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. Взагалі термін «траст» охоплює довірче управління портфелем або частиною портфеля цінних паперів клієнта й пов'язаними з ним грошовими коштами. В разі здійснення трастових операцій банк на підставі укладеного договору набуває відповідних прав і виступає розпорядником певної кількості цінних паперів на користь довірителя чи третьої особи. Згідно зі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІП банки, отримавши відповідну ліцензію, здійснюють довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.

У розвинених країнах трастовим послугам уже давно належить чільне місце серед широкого набору операцій, які здійснюють комерційні банки. Розвиток цього виду послуг був зумовлений потребами підприємств і домашніх господарств стосовно правильного нагромадження багатств, передання їх іншим особам, оптимального управління ризиками під час здійснення різноманітних фінансових операцій, а також обставинами, що вимагають певного досвіду і професійних знань для раціонального управління власністю. І хоча надання трастових послуг можуть здійснювати професійні компанії та страхові фірми, комерційні банки, що мають серйозний досвід і широкі можливості у виконанні таких функцій, як облік операцій, зберігання цінностей у сейфах, депозитні операції, операції із цінними паперами, фінансовий аналіз діяльності підприємств тощо, безумовно посідають провідні позиції у цьому сегменті ринку.

Найінтенсивнішого розвитку й найбільшого поширення трастові операції набули у США. Від кінця XIX от. ці операції концентруються у комерційних банках. Банки використовують трасти для подолання обмежень, встановлених для них, на проведення операцій із цінними паперами. Вони займаються вкладенням довіреного їм капіталу в акції та облігації надійних корпорацій і компаній; трастові відділи банків справляють вагомий вплив на політику корпорацій через цінні папери, що передані їм на збереження й інвестування.

Трастові послуги можуть надаватися як фізичним, так і юридичним особам. Здійснення банками управління персональними трастами передбачає:

управління майном клієнта за дорученням. При цьому володіння і розпорядження капіталом після смерті в інтересах спадкоємців є найпоширенішим видом довірчих послуг. Банки здійснюють управління заповітними, прижиттєвими та страховими трастами для фізичних осіб. Заповітний траст засновують за розпорядженням покійного, яке викладено у заповіті. Банк керує ним на користь бенефіціара. Сутність прижиттєвого трасту полягає в тому, що особа передає кошти або цінності в управління банку і доручає йому здійснювати виплату доходів упродовж життя, а після смерті — його спадкоємцю. У цьому разі банк здійснює зберігання, інвестування, а також має право розпоряджатися доходами і основною сумою відповідно до угоди. Прижиттєвий траст становить особисту домовленість між довірителем і довіреною особою (банком). Фактично умови договору між трастовим відділом банку і фізичною особою є таємницею і не підлягають розголошенню. Страховий траст виникає у разі, коли фізична особа призначає траст-відділ банку довіреною особою зі страхового полісу і доручає йому виплачувати страхову суму після своєї смерті спадкоємцеві;
агентські послуги, до яких належить збереження цінних паперів, управління активами і юридичне обслуговування. Під час надання цих послуг банк діє від імені і за дорученням свого клієнта на підставі укладеної на певний строк угоди, тобто ви ступає як агент. Якщо у разі трасту банк як довірена особа набуває юридичного права на розпорядження власністю, то за агентських відносин право на власність залишається за власником майна. Основною формою агентських угод є збереження активів, серед яких переважають цінні папери. Банки, окрім збереження, отримують доходи та інформують клієнтів про всі надходження за цінними паперами. Ці послуги також передбачають погашення

траст-відділами різних видів облігацій, обмін цінних паперів, продаж, купівлю, отримання і доставку цінних паперів. Таким чином, особливістю надання траст-відділами банків агентських послуг є те, що всі послуги надають за дорученням клієнтів. Перелік їх може змінюватися за бажанням клієнтів; згідно із договором, траст-відділ набуває право розпоряджатися всім інвестиційним портфелем клієнта.

Важливе місце у трастовій діяльності комерційних банків розвинених країн належить обслуговуванню юридичних осіб (фірм, підприємств, корпорацій), для яких банки можуть:

розпоряджатися активами. Насамперед до цих послуг на лежать операції з управління різними цільовими фондами: пенсійними фондами корпорацій, преміальними фондами, фондами погашення заборгованості та інші, а також випуск облігацій, забезпечених цінними паперами, які зберігаються на умовах трасту. Виконуючи ці операції, траст-відділ комерційного банку акумулює кошти, призначені для формування певного цільового фонду, інвестує ці фонди і виплачує працівникам фірм та іншим отримувачам кошти відповідно до трастової угоди. Окрім при ватних корпорацій, траст-відділи комерційних банків здійснюють управління державними фондами. Подеколи трастові операції комерційних банків можуть поєднуватися з функціями з випуску облігацій, корпорацій, забезпечених цінними паперами. В цьому разі банк набуває право довірчої власності на активи, передані під заставу;
тимчасово керувати справами акціонерного товариства в разі його реорганізації, банкрутства, ліквідації та інших умов. Траст-відділи діють як довірчі особи з передання прав власності, з оплати боргів або з управління майном на користь кредиторів;
здійснювати агентські операції. Траст-відділи банків можуть виступати як агенти з передання прав власності на акції корпорацій. Це нагадує функцію операцій агента з обміну, коли банк отримує одні папери і видає інші згідно з договором. Як правило, обмін пов'язаний з конверсією, сплітом, консолідацією акцій, об'єднанням компаній або з розміщенням нових емісій цінних паперів для реорганізації компанії. Також траст-відділи надають реєстраторські послуги, проте вони не можуть одночасно за одними й тими самими акціями виступати як агент з передання прав власності та реєстратор. Банки також діють як агенти з виплати дивідендів. У цьому разі корпорація, при настанні виплат, переказує кошти траст-відділу, який безпосередньо здійснює виплату дивідендів. Крім того, за дорученням кліентів траст-відділи займаються викупом привілейованих акцій і передплатних сертифікатів.

Серед найприйнятніших видів трастових послуг банків із цінними паперами доцільно визначити такі:

інвестиції у цінні папери та продаж їх за дорученням, від імені й за рахунок коштів клієнтів, котрі є власниками відповідних портфелів. При цьому комерційний банк, залежно від умов укладеного договору, може виступати або як агент свого клієнта, виконуючи його інструкції з купівлі-продажу цінних паперів, або як самостійний розпорядник інвестиційного портфеля, здійснюючи операції на власний розсуд, але в інтересах клієнта;
забезпечення посередництва в організації випуску та первинному розміщенні цінних паперів, здійснювати реєстрацію емісії у державних органах, організовувати рекламні компанії, добирати інвесторів, створювати групи передплати з числа інших фінансових установ;
виконання агентських послуг із платежів за цінними паперами клієнта. Банк може, з одного боку, виплачувати дивіденди за акціями, відсотки за облігаціями, погашати боргові цінні папери при настанні термінів їх погашення, а з іншого — здійснювати інкасацію платежів, належних за цінними паперами клієнта;
реінвестування дивідендів, відсотків та інших доходів, отриманих за цінними паперами;
зберігання, охорону, перевезення й пересилання цінних паперів за дорученням клієнта;
реалізацію повноважень з голосування на щорічних зборах акціонерів у разі, якщо власник акцій, передаючи їх у довірче управління банку, одночасно доручає йому відповідне право голосу;
створення різних резервних фондів для страхування фінансових ризиків за операціями з цінними паперами клієнта.

Комерційні банки також виконують функції керуючого інвестиційними фондами. У цьому разі траст-відділ здійснює управління всім портфелем цінних паперів фонду, включно з проведенням інвестиційної політики. Банки можуть виступати як депозитарії інвестиційних фондів, у цьому разі вони здійснюють збереження грошових коштів і цінних паперів фонду, провадять усі розрахунки та операції із цінними паперами, ведуть облік руху й збереження майна, тобто здійснюють агентські послуги. До цих операцій належать ведення реєстру акціонерів, виплата дивідендів. Банк не може водночас виступати як керівник і депозитарій одного й того самого інвестиційного фонду. Перспективною є співпраця банків з приватними пенсійними фондами по лінії трастових послуг; траст-відділи можуть надавати професійні посередницькі послуги з управління їхніми портфелями цінних паперів.

Послуги з цінними паперами за дорученням клієнтів можуть слугувати надійним підґрунтям подальшого розвитку інших типів трастових послуг по мірі становлення ринкових відносин і створення належної правової бази для здійснення операцій з управління майном за дорученням.

Надання комерційними банками трастових послуг і всебічний розвиток їх у провідних країнах світу спричинено:

зниженням дохідності у сфері суто банківських операцій, а також постійною проблемою банківської ліквідності;
виникненням завдяки трастовим послугам значних можливостей для залучення довготермінових фінансових ресурсів, а отже, й джерел доходів;
зацікавленістю фізичних і юридичних осіб у розширенні мережі банківських послуг;
диверсифікацією джерел банківського прибутку та захисту від різких коливань прибутковості й фінансового ризику завдяки отриманню комісійних;

* відсутністю значних витрат під час проведення трастових операцій;

* додатковим розширенням кореспондентських відносин, поліпшенням стану на міжбанківському ринку і підвищенням іміджу та репутації.

Комерційні банки надають консультаційні послуги стосовно випуску й обігу цінних паперів. У цьому плані поширені такі види робіт: аналіз ринку цінних паперів, правові консультації, професійне навчання, оцінювання цінних паперів, інформаційне обслуговування. Об'єктивна потреба в наданні послуг у цій сфері зумовлена складністю індустрії цінних паперів, численністю продуктів ринку цінних паперів, швидкою зміною обставин на ньому, наявністю ризику.

Перш за все консультантові слід якомога повніше визначити мету, якої клієнт намагається досягти завдяки інвестиціям; мотиви, що спонукають його досягти цієї мети, а також рівень ризику, на який вкладник може погодитися.

Головними інвестиційними цілями є: забезпечення найбільш надійного захисту заощаджень від знецінення, отримання високого поточного доходу, прагнення вигідно розмістити кошти з розрахунком на тривалу перспективу, досягнення у стислий термін максимального приросту вкладених коштів.

Банківські консультаційні послуги стосуються таких питань, як прибутковість розташування капіталів у фінансові активи (акції, облігації), оптимальне управління ліквідними ресурсами підприємства, фінансове планування й прогнозування. Таке обслуговування спирається на внутрішню інформаційну систему банку, використання матеріалів якої надає уявлення про ризиковані або прибуткові вкладення банківських активів. На підставі даних цього відділу банк, за проханням клієнта, складає «сценарій» купівлі цінних паперів з урахуванням динаміки їхньої дохідності, що вможливлює проведення клієнтом детальнішого аналізу співвідношення між доходами й ризиками і гарантує зменшення останніх.

Содержание