1.4. Об'єкти та суб'єкти інвестиційної діяльності

Інвестиційний процес має всі ознаки системи: у ньому завжди наяв­ний суб'єкт (інвестор), об'єкт (об'єкт інвестування), зв'язок між ними (інве­стування з метою одержання інвестиційного доходу) та інвестиційний ри­нок, у якому вони існують. При цьому зв'язок є системоутворюючим фак­тором, оскільки поєднує всі інші елементи в єдине ціле.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути і будь-яке манно, в тому числі основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях та сферах на­родного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

14

Забороняється інвестування в об'єкти, створення та використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а та­кож порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняється законом.

(Детально об'єкти інвестиційної діяльності розглянуті автором у на­ступних темах підручника).

Суб'єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльно­сті можуть бути фізичні та юридичні особи України й іноземних держав, а також держави.

Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішен­ня про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуа­льних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців. А також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інсти-туційними та індивідуальними.

Корпоративні інвестори - це. переважно, акціонерні товариства, а також підприємства інших форм власності, що мають вільні грошові кошти.

Інституційні інвестори - це портфельні інвестори, які формують інвестиційний портфель на підставі фундаментального прогнозу поведінки у довготерміновому та ссрсдньостроковому періодах. Зазвичай цс фахівці, робота яких поля і ає в довірчому управлінні активами.

Інетитуційними інвесторами є банки, інститути спільного інвесту­вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, вза­ємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збере­ження реальної вартості фінансових активів.

Індивідуальні (приватні) інвестори - це фізичні особи, які викорис­товують свої нагромадження для інвестування. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли дохід, що стане джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родині.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвес­тицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Законодавством визначені основні права суб'єктів інвестиційної дія­льності. Зокрема, всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвести­ційної діяльності. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види та обся-

15

ги інвестицій- залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учас­ників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування та розпоря­дження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути пе­редані іниіим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому чинним законодавством. Взаємовідносини при такому передаванні прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів та позичок-

Інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, у т. ч. реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Крім того, він має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами та на умо­вах що визначаються за домовленістю сторін.

Суб'єкт інвестиційної діяльності повинні виконувати такі обов'язки:

* інвестор має:

* подати фінансовим органам декларацію про обсяги та джерела здійснюваних ним інвестицій;

*одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних держав­них органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

* одержати висновок експертизи інвестиційних проектів щодо до­тримання технологічних, санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних та архітектурних вимог.

* суб 'єкти інвестиційної діяльності зобов 'язані:

* дотримуватись державних норм та стандартів;

* виконувати вимоги державних органів та посадових осіб, що висуваються в межах їх компетенції;

* подавати в установленому порядку бухгалтерську та статисти­чну звітність;

* не допускати недобросовісної конкуренції та виконувати усі вимоги антимонопольного регулювання.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні особи, ви-робничо-господарські утворення, інституційні інвестори, держава через свої інституції, також інші функціональні учасники, див. рис. 1.3.

Активним учасником інвестиційної діяльності є держава. Вона бере участь в інвестиційному процесі як прямо - через державний сектор еконо­міки, гак і побічно, через свої інституції органи виконавчої влади та міс­цевого самоврядування.

Держава здійснює свої функції як суб'єкт інвестиційної діяльності через державну інвестиційну політику, завданням якої є розвиток інвес-

16

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки країни;

• визначення державних пріоритетів інвестиційного розвитку;

• формування иормагнвно-правової бази у сфері інвестиційної діяль­ності;

• створення умов для збереження, розвитку та використання вітчиз­няного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інвес­тиційної діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері:

• здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної проду­кції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інвестиційної діяльності;

• сприяння розвитку інвестиційної інфраструктури.

Єдину державну політику у сфері інвестиційної діяльності визначає Верховна Рада України, яка: створює законодавчу базу для сфери інвести­ційної діяльності: затверджує пріоритетні напрями інвестиційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм соціально-скономічного та науково-технічного потенціалу; в межах Державного бю­джету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інвес­тиційної діяльності.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради відповідно до їх компетенції затверджують регіональні інвестиційні про­грами, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів; визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональ­них інвестиційних програм.

Реалізацію державної політики у сфері інвестиційної діяльності за­безпечує Кабінет Міністрів України, а саме:

* готує та подає до Верховної Ради України пропозиції щодо пріоритет­них напрямів інвестиційної діяльності;

* здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інвестиційної

діяльності;

* сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інвестиційної

діяльності;

* готує та подає до Верховної Ради України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інвестиційних проектів;

18

* затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних

проектів і ведення Державного реєстру інвестиційних проектів; => інформує. Верховну Раду України про виконання інвестиційних проек­тів, які кредитувалися за кошти Державного бюджету України, і про по­вернення до бюджету наданих раніше кредитів.

Центральні органа виконавчої влади: здійснюють підготовку пропо­зицій щодо реалізації інвестиційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-скономічні механізми підтримки її реалізації.

Зокрема, спеціально уповноваженим центральним органом виконав­чої влади в інвестиційній сфері с Державне агентство України з інвести­цій та інновацій (Держінвестииій України), робота якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України. Його основними завдання­ми є:

1. участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності:

2. створення національної інноваційної системи для забезпечення прове­дення ефективної державної інноваційної політики:

3. координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері ін­новаційної діяльності та ін.

Держінвестииій України відповідно до покладених на нього завдань:

• готує та подає пропозиції щодо формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

• визначає пріоритетні напрями інноваційної діяльності та розроблює державні інвестиційні та інноваційні програми:

♦•♦ визначає обсяг бюджетних коштів для надання фінансової підтримки суб'єктам інноваційної діяльності;

•♦♦ вживає заходів до залучення іноземних інвестиції"! в національну еко­номіку:

•♦• формує бази даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів, міжнародних інвестиційних та інноваційних програм і проектів;

♦ визначає порядок конкурсного відбору інноваційних проектів для їх фінансової підтримки.

До сфери управління Держінвестішій належать такі державні устано­ви:

1) Національна мережа регіональних центрів інноваційного розвитку.

2) Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм.

3. Державна інноваційна фінансово-кредитна установа.

4. Український центр сприяння іноземному інвестуванню.

Через свої інституції держава здійснює інвестування тих галузей і ви­робництв, продукція яких має загальнонаціональний характер, а при активі­зації інвестиційної діяльності вона може інвестувати кошти також у розви­ток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискоре­ного розвитку економіки.

19

Основними учасниками інвестиційного процесу є виробнпчо-господарські утворення, до яких належать:

Акціонерні товариства - це товариства, які мають статутний фонд, поділений на певну кількість акцій. Акціонерне товариство несе відповіда­льність за своїми зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть відповідальність пропорційно до кількості акцій, що їм належать. Товариство може бути відкритим або закритим. Своею чергою, закрите мо­же бути реорганізоване у відкрите шляхом перереєстрації акцій.

Товариства з обмеженою відповідальністю - це товариства, статут­ний фонд якого поділяється на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх внесків або пропорційно до них. Зміна вартості майна, а також додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді.

Товариства з додатковою відповідальністю — це товариства, статут­ний фонд яких поділяється на частки, ідо належать учасникам. Учасники відповідають за боргами товариства пропорційно до своїх внесків, а в разі нестачі коштів -додатковим майном, що належить всім учасникам товарис­тва. Граничний розмір відповідальності визначений установчими докумен­тами.

Повні товариства - це товариства, всі його учасники якого займа­ються спільною підприємницькою діяльністю та несуть колективну відпові­дальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, причому відпо­відальність учасники несуть незалежно від часу виникнення боргів.

Командитні товариства — це товариства, які мають поряд з одним або кількома членами, що несуть повну відповідальність, також одного або декількох учасників, відповідальність яких обмежується сумою внесків у майні товариства. Перші несуть солідарну відповідальність за боргами то­вариства та здійснюють управління справами командитного товариства. Сукупний розмір внесків інших учасників у майні товариства обмежується 50 % статутного фонду і в разі ліквідації товариства їхні внески повертають першочергову.

Активними учасниками інвестиційного процесу є інституційні інве­стори, до яких належать: холдингові компанії, промислово-фінансові групи та фінансові установи.

Усі інституційні інвестори здійснюють вкладення за певними напря­мами. Холдингова компанія - спрямовує інвестиції на розвиток тих підпри­ємств, контрольним пакетом яких володіє. Об'єктом інвестування для фі­нансово-промислових груп є ті підприємства, що входять до їх складу, а фінансові компанії надають інвестиційні ресурси лише тим підприємствам, які становлять для них фінансовий інтерес.

Холдингова компанія - це компанія, суть діяльності якої полягає в придбанні юридичними особами контрольних пакетів акцій різних компаній та здійсненні контролю над такими юридичними особами, як пов'язані особи.

20

У світовій практиці існує два типи холдингів.

Чистий холдинг, при якому головна компанія виконує лише функції управління та контролю за діяльністю дочірніх підприємств. До них нале­жать банки, інвестиційні, страхові, будівельні або торгові компанії.

Змішаний холдинг., при якому головна компанія, крім функцій управ­ління та контролю, займається також спільно з дочірніми компаніями підп­риємницькою діяльністю. Змішані холдинги типові для материнських ком­паній сучасних промислових концернів - багатогалузевих об'єднань, орга­нізаційно пов'язаних між собою підприємств, а також конгломератів-концернів, які характеризуються значною диверсифікацією та ослабленням функціональних зв'язків між компаніями, що входять до нього.

Холдинги буваю її. галузеві, міжгалузеві, транснаціональні.

Промисіово-фіиансова група (ІІФГ) - це велике угруповання підп­риємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торго­вельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдингу, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, зазвичай, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвес­тиції у великі проекти.

В Україні цромислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів з єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму).

Специфіку і переваги ПФГ можна охарактеризувати таким чином. По-перше, усі учасники групи працюють як ланки єдиного фінансово-промислового механізму, їхні інтереси органічно пов'язані. По-друге, за­вдяки єдності фінансових, страхових та промислових можливостей най­більш ефективних галузевих видів виробництва, ФПГ створюють дуже стійкі системи, які мають свободу щодо мобільного міжгалузевого перероз­поділу матеріальних та фінансових ресурсів.

І. нарешті. ПФГ - саме ті організаційні структури, з якими охоче бу­дуть співпрацювати іноземні інвестори, тому що такі об'єднання володіють певною автономією у прийнятті та виконанні основних рішень, можуть са­мостійно будувати фінансовий, виробничий, технологічний, кадровий та інші мости на світові ринки, до міжнародних кооперацій зв'язків.

Об'єднання капіталів продиктоване інвестиційними потребами, які щорічно зростають, які вже не можуть задовольнятися за рахунок власних ресурсів компанії. Тому пронеси об'єднання фінансового та промислового капіталу активно здійснюються там і тоді, де і коли господарські суб'єкти починають зазнавати брак інвестиційних ресурсів, який, своєю чергою, мо­же бути викликаний різними причинами.

Світовий досвід показує, що найактивнішими учасниками промисло­во-фінансових угруповань є фінансові установи. Об'єктивно цьому сприяє

21

га ооставина. ідо саме в цих структурах сконцентровані ресурси, які можуть бути направлені на задоволення інвестиційних потреб.

До фінансових установ належать банки, кредитні установи, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридич­ні особи, виключним видом діяльності яких с надання фінансових іюслуг.

На інвестиційному ринку ці установи можуть викопувати такі функ­ції, як: випуск платіжних документів; довірче управління фінансовими ак­тивами; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо подальшого їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику; надання гарантій та поручительств; переказ грошей: послуги у сфері страхування та накопи­чувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факто­ринг та інші операції.

Активним учасником інвестиційного процесу с банки. З метою диве­рсифікації активних операцііі. розширення джерел отримання додаткового доходу та підтримки ліквідності балансу комерційні байки повинні займа­тися інвестиційною діяльністю. Відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності комерційних банків, регулюються Законом України «Про банки та банківську діяльність» [6] та «Інструкцією про порядок регу­лювання діяльності банків в Україні», затвердженою Постановою НБУ № 368 від 28.08.2001 р. За межами країни гака діяльність регулюється законо­давством іноземної держави, на території якої вона здійснюється, відповід­ними договорами України, а також спеціальним законодавством України.

В інвестиційному процесі комерційні банки можуть виступати як ін­вестори, так і учасники інвестиційної діяльності інших суб'єктів господа­рювання через інвестиційні послуги, див. рис. 1.4.

Під інвестиційною діяльністю банків розуміють ті операції, у яких банки виступають у ролі інвестора - ініціатора вкладення коштів як у реа­льні активи (матеріальні або нематеріальні) у розвиток власного банківсько­го бізнесу, або у розвиток іншого суб'єкта підприємницької діяльності, так і у фінансові інструменти через формування креднтпо-інвестиційного порт­феля банку.

Під інвстіційними послугами банків розуміють діяльність з: пошуку для клієнтів банку найпривабливіших об'єктів інвестування; надання кон­сультативної допомоги у розробці та реалізації інвестиційної стратегії; фор­мування та управління інвестиційного портфеля; фінансового посередницт­ва на ринку цінних паперів; хеджування інвестиційного ризику тощо.

Усі інвестиційні послуги комерційного банку умовно поділяють на: послуги банку у фінансовому забезпеченні інноваціпно-інвсстіщіГніої діяль­ності підприємств, у т. ч. операції на ринку нерухомості, та інвестиційні послуги банку на ринку цінних паперів (торгівля цінними паперами: депо­зитарна діяльність зберігана цінних паперів: ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; управління цінними паперами тощо).

22

Банки мають право здійснювати інвестиції лише на підставі письмо­вого дозволу Національного банку України Без такого дозволу вони мають право здійснювати інвестицію у разі, якщо:

1. інвестиція у будь-яку юридичну особу становить не більше 5 % регулятивного капіталу банку;

2. юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність і наданням фінансових послуг;

3. регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для ін­вестицій, встановлених нормативно-правовими актами НБУ.

Банкам забороняється інвестувати кошти у піднригмство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність ного власників.

23

Пряма чи опосередкована участь банку будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 % капіталу банку, а сукупні інвести­ції банку не повинні перевищувати 60 % розміру капіталу банку.

Це обмеження не застосовується у разі, якщо:

> акції та інші цінні папери, придбанні банком у зв'язку з реалі­ зацією права заставодержателя і банк не утримує їх більше одного року;

г банком з метою створення фінансової холдингової групи прид­бані акції, емітентом яких є інший банк;

• цінні папери перебувають у власності банку не більше одного року, який одержав їх у результаті андеррайтингу;

• акції та інші цінні папери, придбанні банком за рахунок та від імені своїх клієнтів.

Лізингові компанії це суб'єкти інвестиційної діяльності у ринкових умовах, які виконують посередницькі функції у фінансуванні інвестиційних проектів. Сторонами лізингових угод, зазвичай, виступають три сторони; підприємство - виробник обладнання; лізингова компанія; підприємство, яке одержує та використовує матеріальні цінності (переважно обладнання) упродовж певного періоду. При цьому з позиції виробника лізинг є різнови­дом продажу, для лізингової компанії - формою кредиту, для орендаря -формою позичкового фінансування, що розглядається як альтернатива інве­стиціям.

Усім комплексом лізингових послуг, зазвичай, займаються спеціалі­зовані лізингові компанії, які мають доступ до коштів для інвестування. За характером діяльності лізингові компанії поділяються на;

* иузькоспеціалізовеші, що займаються орендою одного виду товару або групи однорідних товарів і підтримують їх технічний стан;

* універсальні, що передають в оренду різні види машин та обладнання і надають орендареві право вибору постачальника - виробника необхідного обладнання та прийняття об'єкта угоди.

Лізингові фірми дуже рідко бувають незалежними, частіше вони ви­ступають філіями (представниками) промислових та торговельних фірм, банків і страхових компаній. Проте переважно вони належать банкам, конт­ролюються або безпосередньо підпорядковуються ним.

Лізингові компанії, створені банками, орієнтуються на надання стан­дартних лізингових послуг широкому колу клієнтів, що не виключає пере­важного обслуговування клієнтів «власного» банку. Зазвичай банки не тіль­ки фінансують діяльність лізингових як дочірніх компаній, але й активно постачають їм клієнтів з числа тих, що звертаються безпосередньо до банку за отриманням кредиту на придбання основних засобів. Природньо, що компанії, які входять до структури великих банків, і самі є одними з найбі­льших на ринку, мають великий портфель замовлень, використовують су­часні методи роботи і кваліфікований персонал.

24

З пропозиціями на лізинговому ринку виступають також місцеві ор­гани влади та управління. Лізингові компанії, створені державними та муні­ципальними структурами, жорстко орієнтовані на здійснення лізингових угод з визначеними клієнтами. Умови лізингових угод, які пропонуються цими компаніями, а вони зазвичай використовують пільгове бюджетне фі­нансування, є більш привабливими для клієнтів, порівняно з умовами, які пропонують комерційні лізингові компанії, оскільки вони орієнтовані на державні підприємства. Нерідко перед такими компаніями питання ефекти­вності чи хоча б надійності лізингових проектів, що реалізуються, стоїть не так гостро, як перед комерційними лізинговими компаніями.

Галузеві лізингові компанії орієнтуються на обслуговування підпри­ємств певної галузі. Багато в чому вони користуються підтримкою держави. Лізингові компанії - дочірні підприємства різних торгових домів, підпри-сметв-виробників, а також створені приватними особами, не маючії доступу до достатніх фінансових ресурсів, укладають обмежену кількість лізингових угод. Ряд іноземних підприємств-виробннків (переважно це стосується ве­ликих вантажних автомобілів) використовують лізинг як інструмент збуту продукції. Укладені ними лізингові угоди зазвичай передбачають участь українського банку, що задовольняє іноземну компанію та дає гарантію що­до свого клієнта - кінцевого лізингоодержувача.

Важливим інструментом щодо захисту інвестицій є їх страхування. Інвестиційні проекти, особливо довгострокові, зазнають різного роду ризи­ків, причому з багатьма невідомими небезпеками, які чекають на інвестора. Природньо, що вкладення капіталу на тривалий строк завжди повинно здій­снюватися за участю страхових компаній.

Останніми роками страхування інвестицій дедалі більше стає не тіль­ки засобом охорони вкладень від руйнівних стихійних лих, але й засобом захисту від несприятливих змін економічної кон'юнктури. За цих умов інве­стор зобов'язаний відволікати частину власних коштів па укладення дого­ворів страхування з самого початку інвестиційного процесу з мстою захисту себе у майбутньому від ризику втрати більшої частки коштів або всього капіталу.

Типові програми зі страхування інвестиційних проектів підприємств представлені у таблиці 1.2.

25

26

Активними суб'єктами інвестиційної діяльності є також інститути спільного інвестування (1СІ), до яких належить корпоративний інвестицій­ний фонд або пайовий інвестиційний фонд, які провадять діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні напери інших емітентів, кор­поративні права та нерухомість.

Інститути спільного інвестування залежно від порядку здійснення їх діяльності можуть бути:

• відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його акти­вами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу ін-

весторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управ­ління його активами)'.

• інтервальпого типу, якщо він (або компанія 'з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів ви­куп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік;

• закритого munу, якщо він (або компанія з управління його акти­вами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реор­ганізації або ліквідації.

Інститут спільного інвестування може бути також строковим або безстроковим.

Строковий створюється на певний строк, встановлений у проспекті емі­сії, після закінчення якого зазначений ІСІ ліквідується або реорганізується.

Безстроковий 1С! створюється на невизначений строк. ІСІ закритого типу може бути лише строковим.

Одними із найперспективніших форм інститутів спільного інвесту­вання - взаємних фондів на фондовому ринку - є індексні фонди як різно­види фондів колективних інвестицій.

Відповідно до найбільш поширеного визначення індексним нази­вається взаємний інвестиційний фонд, інвестиційний портфель якого стосу­ється певного фондового індексу. В економічно розвинених країнах за від­носно короткий час індексні фонди набули широкої популярності серед приватних та інституційних інвесторів, насамперед пенсійних фондів. За деякими оцінками, за останні десять років активи індексних фондів переви­щили $100 млрд. Слід зауважити, що зростання їхніх активів про­довжувалось навіть у періоди падіння ключових фондових індексів, на ос­нові яких формувались портфелі окремих фондів. Теоретики та практики фондового ринку пояснюють таку популярність використанням цими фон­дами в процесі формування свого портфеля теорії ефективного ринку, принципів трендових стратегій та пасивного інвестування.

Оскільки індексні фонди є однією з форм здійснення колективних ін­вестицій, вони мають для інвесторів ті самі основні переваги, що й інші вза­ємні фонди, а саме:

• високий рівень диверсифікації інвестиційного портфеля, що до­зволяє знизити ризики для інвесторів;

• розміщення, обіг та викуп цінних паперів, виходячи з потенціалу інфраструктури фондового ринку;

• орієнтацію менеджерів на постійну підтримку високого рівня лік­відності цінних паперів фонду;

• високу міру захищеності прав та інтересів інвесторів, обумовлену підвищеними вимогами законодавства, існуванням спеціальної системи

28

управління ризиками інвесторів та створенням механізму нагляду з боку контролюючих органів.

Однією з найбільш вагомих переваг індексних фондів, що привертає увагу до них інвесторів, с невисокий рівень трансакцішіих витрат і витрат на управління фондом, порівняно з іншими видами взаємних фондів.

Зрозуміло, що інвестиційні фонди не можуть пропонувати свої пос­луги безкоштовно, їх витрати в кінцевому результаті зменшують дохід інве­стора. 1 чим вищий рівень витрат фонду, тим дорожче він обходиться інвес­тору. Практика функціонування індексних фондів доводить, що їх опера­ційні витрати є набагато меншими, ніж витрати інших фондів колективних інвестицій.

Ще однією перевагою індексного фонду, б порівнянно з традиційним взаємним фондом, с доступність його цінних паперів для пересічних інвес­торів, що пояснюється намаганням індексних фондів найповніше викорис­товувати переваги організованих біржових ринків та комп'ютерних техно­логій. Це дозволяє інвесторам вкладати свої кошти в акції чи паї індексних фондів безпосередньо на фондових біржах, оминаючи таким чином спеціа­лізовані дистриб'юторські мережі, послугами яких користуються традиційні фонди. Звідси випливає йде одна перевага індексних фондів - вища ліквід­ність випущених ними цінних паперів. Завдяки біржовим технологіям акції, паї чи депозитарні розписки індексних фондів вільно обертаються на торго­вельних майданчиках протягом дня за цінами, що формуються під впливом попиту та пропозиції. При цьому інвестори можуть безпосередньо оцінити доцільність інвестицій в індексні фонди, отримавши на біржі інформацію про динаміку індексу, на базі якого сформований портфель фонду. Для оці­нки вартості цінних паперів індексні фонди не використовують традиційні методи форвардного чи історичного ціноутворення, що характерно для ін­ших взаємних фондів. Інформація про вартість інвестиційного портфеля такого фонду та поточне котирування його цінних паперів доступна інвес­торам у режимі реального часу завдяки сучасним комп'ютерним біржовим технологіям та мережі Інтернет.

Як і будь-який інший інструмент фондового ринку, інвестиції а інде­ксні фонди не позбавлені окремих недоліків. Однак, знаючи ці недоліки та можливості їх прояву, інвесторі можуть уникнути негативного впливу та фінансових втрат, які можуть бути ними зумовлені.

По-перше слід зазначити, що інвестиції в конкретний індекс ставлять майбутні доходи інвестора в пряму залежність від того сегмента ринку, який відображає базовий індекс фонду. Так, деякі індекси, що приймаються за основу формування інвестиційного портфеля окремими індексними фон­дами у США, мають високу залежність від сектора hi-tech-компанііі. Аналі­тики вказують на те, що за останні роки акції цих компаній демонстрували найбільшу схильність до падіння, тому в складі індексів вони є основним джерелом ризику для інвесторів.

29

Ще однією фінансовою установою суб'єкта інвестиційної діяльності є довірчі товариства або траста (від англ. «trust» - довіра) - це товариства з додатковою п'ятикратною відповідальністю, що здійснюють представни­цьку діяльність із довіреним майном щодо реалізації прав власності довіри­телів.

В українській законодавчій базі немає терміна «траст», хоч він широ­ко використовується вітчизняними фірмами. Сам термін виник у середньо­вічному англійському праві для визначення сутності інституту довірчої вла­сності. Сьогодні від 30 % до 40 % американського національного багатства перебуває в руках трастових компаній або керується ними.

Відносини довірчої власності можливі у випадку, коли власник май­на, засновуючи траст, передає своє майно іншій особі у довірчу власність для використання його з визначеною метою і в інтересах відповідної особи - бенефіціарія. Довірчий власник щодо третіх осіб виступає як власник, який несе відповідальність перед засновником трасту і бенефіцінаріем за на­лежне використання майна та його зберігання. Таким чином, процес форму­вання та існування трасту передбачає наявність трьох осіб: засновника трас­ту, довірчого власника і бенефіціарія.

У сучасній практиці трастові операції - це трансформація цінних па­перів у грошові кошти, і навпаки. Трастові операції здійснюють комерційні банки, трастові та інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, довірчі това­риства.

Довірчі товариства створюються для надання різноманітних довірчих послуг, так. зокрема, у процесі організації фінансування інвестиційних про­ектів, вони розпоряджаються та керують активами учасників проекту: здій­снюють агентські послуги; ведуть рахунки для власників цінних паперів; беруть участь у роботі загальних зборів акціонерного товариства тощо.

На розвинених фінансових ринках до числа провідних інституцій по­середників належать і пенсійні фонди. Акумулюючи значні кошти у формі пенсійних внесків, названі структури розміщують їх на фінансових ринках, даючії таким чином необхідні ресурси для реалізації великих промислових інвестиційних проектів.

До основних напрямів впливу пенсійних фондів на розвиток фінансо­вих ринків загалом та інвестиційної сфери зокрема належать такі: стимулю­вання конкуренції; сприяння фінансовим інноваціям та появі цінних папе­рів, забезпечених активами, структурованих продуктів, похідних фінансо­вих інструментів; сприяння цілісності ринку; сприяння захисту прав інвес­торів; вирішенню конфліктів інтересів та агентських проблем. Разом із тим, діяльність пенсійних фондів позитивно впливатиме на модернізацію ринко­вої торгівлі, зокрема процедур клірингу та розрахунків, розвиток системи корпоративного управління та системи регулювання діяльності фінансових установ.

30

Сьогодні в Україні за рахунок таких інетнтуційних інвесторів, як не­державні пенсійні фонди, передбачається суттєво активізувати розвиток вітчизняного інвестиційного ринку. На ці цілі має бути спрямовано до 70 % пенсійних активів, тож проблеми інвестування для НПФ с надзвичайно ак­туальними, зважаючи на тс, що законодавча база щодо їх функціонування потребує значного вдосконалення.

Відповідно до Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», що бу­ли прийняті у 2003 році, пенсійна система України складається з трьох рів­нів.

Перший рівень - цс система солідарних виплат, внески до якої спла­чують усі працівники та їх роботодавці (25 % фонду зарплати). За рахунок цих коштів виплачуватимуться страхові пенсії, розмір яких залежатиме від заробітної плати, з якої сплачуватимуться внески, та тривалості страхового стажу.

Другий рівень передбачає запровадження системи загальноо­бов'язкового накопичуваного пенсійного страхування. її суть полягає у то­му, що частка обов'язкових внесків громадян накопичуватиметься у єдино­му накопичуваному фонді, куди планується зараховувати 7 % фонду зар­плати, й обліковуватиметься на їхніх індивідуальних накопичуваних пен­сійних рахунках.

Третій рівень передбачається створювати у вигляді недержавного пенсійного забезпечення (НИЗ), яке здійснюється:

1. недержавними пенсійними фондами шляхом укладання пенсійних контрактів між адміністраторами та вкладниками цих фондів;

2. страховими організаціями шляхом укладання договорів страхуван­ня довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;

3. банківськими установами шляхом укладання договорів про відк-риїтя пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заоща­джень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гаран­тування вкладів фізичних осіб.

Недержавний пенсійний фонд (НПФ) - це юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функці­онує та провадить діяльність виключно з мстою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазна­ченого фонду.

НПФ створюється у вигляді рахунку, на якому накопичуються кош­ти, тобто він необхідний для їх залучення, а безпосереднє управління цими активами здійснює компанія з управління активами (КУА), яка аналізує ри­нок фінансових інструментів, розміщує активи відповідно до інвестиційної декларації фонду, забезпечує дохідність НПФ. До функцій компанії-

31

адміністратора входить обслуговування фонду і від його імені укладання пенсійних контрактів, ведення індивідуальних пенсійних рахунків, облік пенсійних внесків, розрахунки пенсійних виплат, пенсійні виплати на бан­ківські рахунки. Допускається тільки поєднання функцій компанії-адміиістратора і КУА, але для того, щоб управляти активами, такій компанії обов'язково потрібно виконувати вимоги щодо розміру статутного фонду, обсягу власного капіталу, який необхідно підтримувати, і відповідні додат­кові вимоги. Функцію зберігання активів фонду виконує банк-зберігач, який зараховує пенсійні внески, виконує розпорядження адміністратора і КУЛ на списання коштів з рахунків НПФ, веде облік цінних паперів на рахунку ДЕПО.

Оскільки НПФ мають справу з грошима, що надаються їм у довго­строкове користування, то робота з такими активами припускає довгостро­ковий період накопичення коштів, консервативну політику інвестування активів, необхідність захиету'прав та інтересів учасників фонду (майбутніх пенсіонерів) і забезпечення надійності вкладень у НПФ. Без цього дискре­дитується власне ідея недержавного пенсійного забезпечення.

Чинним законодавством України встановлені гарантії надійності НПФ, а також повернення та приросту пенсійних накопичень. Цс, насампе­ред, жорсткий контроль з боку держави за виконанням фінансовими устано-вами-учасниками НИЗ законодавчо встановлених «правил гри»: розмежу­вання та відокремлення активів НПФ від активів його засновників і робото-давців-платників фонду, адміністратора. КУА, страхових організацій з ме­тою унсможливлсння банкрутства НПФ; цільове та ефективне використання пенсійних коштів: державне регулювання розміру тарифів на послуги, що надаються у системі НПЗ; відповідальність суб'єктів системи НПЗ за пору­шення норм, передбачених законодавством; державне регулювання діяльно­сті з НПЗ та нагляду за його здійсненням.

Сьогодні у багатьох країнах НПФ є провідними інституційними інве­сторами, які здійснюють інвестиції не тільки у національну економіку, але і на міжнародних фінансових ринках. Переваги інвестування через НПФ по­лягають у такому:

1. НПФ має можливість приймати та розміщувати щомісячні суми внесків учасника, розміри яких істотно не впливають на зниження його до­ ходів. Законом надано право встановлювати мінімальний розмір пенсійних внесків - 10 % мінімальної зарплати із розрахунку за один місяць. При цьо­ му максимальний розмір пенсійних внесків не обмежується.

2. З точки зору гарантій по збереженню і виплатам майбутніх пенсій пра­цівник має більше довіри до свого роботодавця як особи, яка зацікавлена в стабі­льному соціальному кліматі в колективі і яка вже мас у своєму розпорядженні реальні активи підприємства для виконання зобов'язань по НПЗ персоналу.

3. Пенсійні внески не підлягають обкладанню податком на прибуток і належать до валових витрат роботодавців-вкладників, які перераховують ці

32

кошти на ім'я нрацівника-учасника НПФ. Від ПДВ звільнені послуги по управлінню та інвестуванню пенсійних активів. Передбачені й інші подат­кові пільги, які вже діють або плануються до введення.

4. НПФ надає можливість для засновників і вкладників брати участь у перерозподілі корпоративної власності шляхом викупу цінних паперів підприємства за рахунок коштів фонду.

5. Разове вилучення накопичених зобов'язань можливе лише згідно з договором, підписаним обома сторонами, причому, зазвичай, накопичені зобов'язання разом із накопиченим доходом передаються ідентичному за організаційно-правовим статусом інституту. Учасник, який переходить до іншого НПФ, має право перевести туди всі накопичені кошти, у тому числі виплачені пенсійні внески та інвестиційний дохід.

6. Гарантоване виконання своїх фінансових зобов'язань передбачає постійне ведення фондами всього світу актуарних (балансуючих прогнозо­ваних розмірів фінансових надходжень і зобов'язань) розрахунків, щоб ви­падково не потрапити у стан неплатоспроможності. А держава, гарантуючії надійність заощаджень населення, регламентує і контролює припустимі для НПФ фінансові ризики та необхідні страхові резерви.

7. Пенсійні кошти розміщуються, передусім, у реальні і ліквідні акти­ви, представлені фінансовими інструментами, дохід за якими гарантований державою та відомими компаніями, а також у валютні цінності і нерухо­мість, що є передумовою не тільки рентабельності, але і надійності та шви­дкого повернення вкладень.

В Україні НПФ належить роль фінансового інституту, спроможного забезпечити виплату своїм учасникам додаткову пенсію на рівні 20-30 % від середньої зарплати.

Вітчизняне законодавство встановлює обмеження щодо інвестування активів пенсійних фондів у різні фінансові інструменти, див. табл. 1.З. Од­нак при цьому залишається значне право вибору напрямів інвестування ак­тивів. З урахуванням цього структура інвестиційного портфеля в різних фо­ндах може бути відмінною. Основними елементами структури портфеля недержавного пенсійного фонду можуть бути боргові зобов'язання уряду та місцевих органів влади, корпоративні облігації, іпотечні цінні папери, акції, нерухомість, закордонні інвестиції тощо.

Основними джерелами коштів на будівництво житла в Україні є кош­ти фізичних та юридичних осіб, які залучаються не безпосередньо, а опосе­редковано через створення фонду фінансування будівництва та фонду опе­рацій із нерухомістю.

Фонд фінансування будівництва (ФФБ) - це грошові кошти, пере­дані управителю ФФБ в управління, які використані чи будуть використані управителем у майбутньому на умовах правил фонду та договорів про участь у ФФБ. Метою створення ФФБ є отримання довірителями фонду у власність житла.

33

Таблиця 1.3. Загальні обмеження інвестиційної діяльності з пенсійними активами