logo
конспект лекцій-фінанси

1. Підприємництво, його суть і принципи. Суб’єкти підприємницької діяльності в Україні.

Фінанси підприємств призначені для забезпечення їх вироб­ничої діяльності. Стрижневою основою фінансів підприємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів з метою забезпечення відтворення виробництва. Вони виконують роль сполучної ланки між окремими циклами відтворювального процесу. Порушення в їх функціонуванні негативно впливає на виробництво. Брак ресурсів веде до падіння виробництва, а їх відсутність — до його припинення. Наявність достатніх доходів створює передумови для нормального ходу відтворювального процесу, але ще не гарантує його, оскільки все залежить від їх раціонального розподілу й ефективного використання. Саме це і є основним завданням фінансів підприємств.

Фінанси підприємств — це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємст­ві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.

Фінансові відносини підприємств відображаються в гро­шових потоках, які характеризують їх різноманітні й різ­нобічні взаємозв’язки.

До зовнішніх фінансових відносин підприємства входять:

а) відносини обміну:

— взаємовідносини між суб'єктами господарювання, у вигляді розрахунків з постачальниками і покупцями;

б) відносини розподілу:

— взаємовідносини з бюджетом: платежі та асигнування:

— взаємовідносини з фондами цільового призначення:

внески і надходження:

— взаємовідносини зі страховими компаніями:

— страхові платежі й страхове відшкодування;

— взаємовідносини з банками: відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і по­гашення кредитів, отримання і сплата процентів тощо;

— взаємовідносини з інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тим­часово вільних коштів;

— взаємовідносини з галузевими і корпоративними ор­ганами: внески у централізовані фонди і надходження з них.

Внутрішні фінансові відносини підприємства мають розподільний характер і включають:

— розподіл доходу і формування прибутку;

— розподіл чистого прибутку та його використання;

— формування та використання амортизаційних відра­хувань;

— утворення та використання фондів підприємств.

В основі фінансової діяльності підприємств лежить здійснення ви­трат і формування доходів. Витрати забезпечуються за рахунок фінан­сових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств. Підсу­мки фінансової діяльності відображаються у фінансових результа­тах — прибутках чи збитках. У такий спосіб формується ланцюг, що відображає механізм фінансової діяльності підприємств: фінансові ресурси —> витрати —> доходи —> фінансові результати —> збільшення (зменшення) фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси формуються за рахунок власних та зовніш­ніх джерел. Власні ресурси концентруються у статутному фонді. Джерела утворення статутного фонду залежать від форми власності:

- приватна акціонерна колективна (спільна) державна;

- власний капітал підприємця;

- акціонерний капітал;

- внески засновників;

- асигнування з бюджету та з централізованих фондів.

Зовнішніми джерелами фінансових ресурсів підприємств є кош­ти, що надходять з бюджету, цільових та централізованих корпора­тивних фондів, як правило, на безповоротній основі, а також кре­дити, що надаються банками за плату на поворотній основі. Фінансові ресурси підприємств спрямовуються на формуван­ня основних фондів і оборотних коштів. За рахунок фінансових ресурсів здійснюються витрати підприємств на виробництво та реалізацію товарів, робіт і послуг, а також інші витрати, пов'я­зані з діяльністю підприємства. У процесі здійснення витрат ви­никають вихідні грошові потоки — оплата рахунків постачаль­ників і підрядників за товари, роботи і послуги, страхові платежі.

  1. Методи організації фінансово – господарської діяльності підприємства.

Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:

— комерційний розрахунок;

— неприбуткова діяльність;

— кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі органі­зації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежно­сті між фінансовими ресурсами і джерелами їх формування, до­ходами, витратами і фінансовими результатами.

Основний метод фінансової діяльності — комерційний роз­рахунок. При ньому фінансова діяльність будується за такою схемою:

Фінансові ресурси

Витрати

Ф інансові результати

Доходи

Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів при цьо­му методі відіграють власні кошти, які покривають значну час­тину витрат, а також є забезпеченням отриманих кредитів. Бю­джетні асигнування і надходження з цільових та централізованих фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фі­нансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Метою діяльності є отримання прибутку.

Основою високоефективного функціонування підпри­ємств в умовах ринкової економіки є здійснення фінансової діяльності на засадах комерційного розрахунку.

Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці. Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:

— повна господарська і юридична відокремленість;

— самоокупність;

— прибутковість;

— самофінансування;

— фінансова відповідальність.

Усі принципи між собою тісно взаємозв'язані й становлять єди­не ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нані­вець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визна­чальним принципом є господарська і юридична відокремленість.

Необхідність установлення повної господарської і юридичної відокремленості випливає з вимоги чіткої визначеності щодо прав власності на фінансові ресурси, повноважень у визначенні оптимальних напрямів їх розміщення та відповідальності за ви­користання залучених ресурсів. Господарська відокремленість дає змогу самостійно приймати рішення з питань виробничої і фінансової діяльності. Юридична відокремленість проявляється в наданні прав юридичної особи, яка має відповідну адресу, рахун­ки в банках та самостійний баланс, з допомогою якого визнача­ють фінансові результати. Установлення господарської і фінан­сової відособленості дає змогу встановити чітку залежність між зусиллями даного підприємства і його фінансовими результата­ми.

Самоокупність є другим за значенням принципом у системі комерційного розрахунку. Вона означає покриття витрат на про­сте відтворення виробництва за рахунок отриманих доходів. По­гашення залучених кредитів і сплата процентів здійснюється за рахунок отриманих доходів чи відповідного матеріального забез­печення позичок. Принцип самоокупності означає, що фінансова діяльність підприємства грунтується на такому вкладенні коштів, яке обов'язково має окупитись, тобто забезпечується стабільний кругообіг фінансових ресурсів.

У фінансовій практиці розрізняють повну і часткову самооку­пність. Повна самоокупність означає повне покриття витрат за рахунок отриманих доходів. При частковій самоокупності отри­мані доходи покривають лише частину здійснених витрат. Част­кова самоокупність може бути як непередбаченим наслідком змі­ни кон'юнктури ринку і зниження рівня цін на певну продукцію так і запланованим явищем, коли свідомо підтримується невисо­кий рівень цін на окрему продукцію.

Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу само­окупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток. Прибуток відіграє надзвичайно важливу роль. По-перше, це мета підприємницької діяльності, чистий дохід власників підприємства. По-друге, це критерій ефективності діяльності підприємства. У прибутку, як кінцевому результативному показнику, відображаються всі пози­тивні й негативні чинники, що характеризують роботу підприєм­ства. По-третє, прибуток є основним джерелом нарощування фі­нансових ресурсів і розширення виробництва. В умовах ринкової економіки виживають тільки ті підприємства, які постійно розви­ваються.

Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль для підприємст­ва, націлюючи його на максимізацію доходів і мінімізацію ви­трат. При цьому ринкові механізми сприяють установленню оп­тимального рівня рентабельності продукції (робіт, послуг). З одного боку, підприємство заінтересоване в максимальному роз­мірі прибутку, однак, з іншого, це спричинить зростання ціни, а відтак і зменшення обсягів продажу та суми отриманого прибут­ку.

Самофінансування передбачає покриття витрат на розвиток виробництва за рахунок отриманого прибутку та залучених кре­дитів, які, у свою чергу, також погашаються за рахунок прибутку. Це дуже важливий принцип комерційного розрахунку, оскільки підприємство має саме дбати про розвиток виробництва. Цей принцип установлює взаємозв'язок між розвитком підприємства і фінансовими результатами його діяльності. Він забезпечує раціональне використання зароблених і залучених фінансових ресурсів.

Фінансова відповідальність є підсумковим принципом комер­ційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відпові­дальність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збит­ки покриваються за рахунок власних коштів. Якщо розмір збит­ків настільки підриває фінансову базу підприємства, що воно не в змозі продовжувати діяльність, то тоді приймається рішення про банкрутство. У разі банкрутства встановлюється фінансова від­повідальність підприємства перед його кредиторами. Ліквідацій­на комісія відповідно до чинного законодавства встановлює чер­говість відшкодування боргів і збитків.

Термін «комерційний розрахунок» досить співзвучний з «гос­подарським розрахунком». Госпрозрахунок як метод організації фінансової діяльності застосовувався в умовах планової адмініс­тративної економіки. Установлені принципи госпрозрахунку пра­ктично ідентичні розглянутим принципам комерційного розрахунку.

Принципи комерційного розрахунку для підприємства є ре­альністю, тоді як принципи госпрозрахунку були лише деклара­тивними. Так, підприємства в умовах планової економіки ніколи не мали повної господарської відособленості і самостійності. Державні органи, у підпорядкуванні яких вони перебували, біль­шою чи меншою мірою визначали діяльність підприємства. Пос­тійно стояла проблема розширення господарської самостійності підприємств. Принцип самоокупності більш-менш дотримувався, однак досить часто збитки підприємств покривалися з бюджету. Аналогічно діяв принцип прибутковості. Отримані прибутки і рі­вень рентабельності визначались не стільки результатами діяль­ності підприємств, скільки рівнем установлених державою цін. Принцип фінансової відповідальності зовсім не діяв, навпаки, завжди підкреслювалось, що соціалістичне підприємство не мо­же збанкрутувати.

Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій са­мій основі, як і комерційний розрахунок.

Специфічною ознакою формування фінансових ресурсів є те, що досить часто воно здійснюється за рахунок спонсорських та інших надходжень, насамперед від засновників. Цей метод орга­нізації фінансової діяльності не передбачає принципу прибутко­вості. Головна мета функціонування неприбуткових підприємств, організацій та установ — забезпечення певних потреб суспільст­ва, а не отримання прибутку. Відсутність прибутку дає змогу зни­зити рівень цін і зробити відповідні товари та послуги більш до­ступними. На принципах неприбутковості можуть здійснювати свою діяльність установи соціальної сфери та підприємства му­ніципального господарства. Ви­користання цього методу дає змогу поєднати в умовах ринку як досягнення основної мети підприємницької діяльності — отри­мання прибутку на основі комерційного розрахунку в прибутко­вих галузях, так і забезпечення соціально значущих потреб суспі­льства. Водночас цей метод, забезпечуючи зіставлення витрат і доходів, сприяє раціональному веденню господарської діяльності.

Неприбуткова діяльність ґрунтується на таких принципах:

— господарська і юридична відособленість;

— самоокупність;

— фінансова відповідальність.

Стосовно господарської і юридичної відособленості слід за­значити, що в цілому вона достатня для самостійного ведення фінансової діяльності. Разом з тим є певні обмеження. По-перше, з боку засновників, які визначають характер і напрями діяльності. По-друге, з боку держави, яка може регламентувати рівень витрат. Рівень витрат повинен забезпе­чити доступність товарів і послуг.

Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:

Фінансування

Витрат

Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома на­прямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об'єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособ­лені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціально­го призначення.

Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:

— плановість;

— цільовий характер виділених коштів;

— виділення коштів залежно від фактичних показників діяль­ності установи;

— підзвітність.

Плановість означає, що фінансування здійснюється на під­ставі й у межах установленого плану. Плановим документом є кошторис (звідси і назва методу). Кошторис — це документ, у якому розраховані й затверджені планові витрати на відповід­ний плановий період (місяць, квартал, рік) чи відповідні захо­ди. Розрахунки планових витрат здійснюються, як правило, на основі нормативного методу. Складання кошторису ґрунтується на оперативно-сітьових показниках, які характеризують об­сяги діяльності установи, та нормативах витрат за окремими статтями. Крім того, витрати можуть установлюватись на під­ставі статистичних розрахунків, виходячи з динаміки розвитку установи.

Сутність цільового характеру кошторисного фінансування полягає в тому, що виділені кошти можуть бути спрямовані тіль­ки на цілі, передбачені кошторисом. При цьому в окремих випад­ках може надаватися право певного перерозподілу коштів між окремими статтями. Цільове призначення асигнувань дає змогу фінансуючій організації здійснювати контроль за їх раціональ­ним і ефективним використанням.

Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльно­сті установи означає, що фінансування здійснюється за кошто­рисом, однак виходячи не з планових, а з фактичних значень оперативно-сітьових показників.

Підзвітність передбачає звітність організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючи­ми організаціями. При цьому встановлена відповідальність за по­рушення принципів і правил кошторисного фінансування. Необ­хідність контролю випливає з того, що цей метод фінансової діяльності не передбачає реальних стимулів і фінансової відповідальності за результати діяльності. Тому потрібен жорсткий і постійний фінансовий контроль за діяльністю таких організацій та установ.

Кошторисне фінансування як метод організації фінансової ді­яльності не включає достатніх стимулів до раціонального й ефек­тивного господарювання. Тому він застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. Насамперед це установи соціальної сфери, які надають так звані безплатні послуги, тобто оплата здійснюється не утримувачем послуг, а державою чи за рахунок централізованих фондів.