2. Принципи та види фінансової політики, характеристика її складових

З погляду основних напрямів впливу фінансів на економі­ку країни до складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошово-кредитна, інвестиційна, валют­на, страхова, амортизаційна, митна політика, політика з управління фінансами та фінансовий контроль.

Бюджетна політика – це комплекс юридичних, економіч­них, організаційних заходів під час складання бюджетів, ре­гулювання бюджетного процесу, управління бюджетним де­фіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляєть­ся у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачання на різні потреби держави.

Найтісніше з бюджетною пов'язано податкову політику, яка становить систему заходів держави у галузі опо­даткування.

Бюджетно-податкова (або фіскальна) політика має ство­рювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяль­ності суб'єктів господарювання. Отже, бюджетно-податкова політика є скла­довою фінансо­вої політики держави. Зауважимо, що у розвинутих країнах через державний бюджет перерозподіляють від 30 % до 50 % ВВП. Найчастіше її ототожнюють із фіскальною політикою.

Цілями бюджетно-податковою політики в Україні з по­зицій здійснюваних нині економічних перетворень є:

• подолання спаду виробництва та стабілізація економіки;

• стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності та струк­турних перетворень;

• досягнення різкого структурного зрушення економічних пропорцій на користь тих виробників, які працюють безпосе­редньо на задо­во­лення потреб населення;

• стримування інфляційних процесів;

• забезпечення достатніх надходжень до бюджету для фінансу­вання невідкладних соціальних програм;

• створення найсприятливіших умов для стимулювання ділової інвестиційної активності, розвитку підприємства тощо.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це су­купність заходів, що здійснюються шляхом маніпулювання державним бюджетом: державними видатками та оподатку­ванням для досягнення повної зайнятості, зростання вироб­ництва, зниження інфляції.

Податки і державні видатки є основними інструментами фіскальної політики. Основні цілі фіскальної політики відображено на рис. 4. 2.

Шляхом зміни податків та державних витрат держава здій­снює регу­лювання економіки. Фіскальна політика має дві основні форми, або типи.

Рис. 4.2. Цілі фіскальної політики

1. Дискреційна (або активна) фіскальна політика – це свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією, прискорення темпів економічного зростання. Буває двох видів:

а) стимулююча фіскальна політика:

• збільшення державних видатків;

• зниження податків;

• одночасне поєднання першого та другого.

Ця політика проводиться в період економічного спаду та без­робіття, але внаслідок її проведення може збільшитися дефі­цит бюджету, що може, у свою чергу, призвести до інфляції;

б) стримуюча фіскальна політика:

• зниження державних видатків;

• збільшення податків;

• одночасне поєднання першого та другого.

Ця політика проводиться в період високої інфляції та спря­мована на скорочення дефіциту державного бюджету.

2. Автоматична (або пасивна) фіскальна політика здій­снюється за допомогою «вбудованих стабілізаторів» (податків та державних витрат, трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видат­ків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична, або вбудована стабільність.

Вбудовані стабілізатори – це будь-який захід, що зумов­лює тенденцію до збільшення дефіциту державного бюджету в період економічного спаду або скорочення дефіциту бюджету в період економічного зростання та інфляції, без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади.

Недоліками фіскальної політики вважають: часовий лаг (термін) між прийняттям рішення та його впливом на еконо­міку; адміністративні затримки (бюджетний процес, зміни податкового законодавства вимагають визначеного терміну і можуть мати довгостроковий характер).

Державний бюджет завдяки фіскальній політиці у період економічного зростання та інфляції повинен мати рестриктивний (стримуючий) вплив; а у період економічного спаду та безробіття – експансивний (стимулюючий) вплив.

За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується еко­номічний спад та обмежується зростання.

Наступною складовою фінансової політики є грошово-кре­дитна політика.

Грошово-кредитна (монетарна) політика становить ком­плекс дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а та­кож сукупність економічних методів, спрямованих на управ­ління рухом кредитного капіталу. Дії грошово-кредитної полі­тики, які здійснює держава через центральний банк, спрямовано на регулювання грошового обороту. Вони охоплюють ринок грошей, ринок капіталів, ринок цінних паперів. Національний банк України здійс­нює грошово-кредитну політику з метою впливу на гро­шову масу в обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу.

Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку:

• пропозиція (маса) грошей;

• ставка процента;

• валютний курс;

• швидкість обігу грошей та ін.

Основними інструментами грошово-кредитної політики є такі.

1. Облікова, або дисконтна, політика, механізм якої поля­гає у регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування;

2. Регулювання норми обов'язкових резервів для комерцій­них банків та інших депозитних установ, які повинні зберіга­ти частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і виплати процентів за ними;

3. Операції на відкритому ринку, що пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах з розвинутими ринковими відноси­нами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитно­го регулювання.

Валютна політика – це сукупність економічних, юридич­них та орга­нізаційних форм і методів у галузі валютних відно­син, що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Регулювання курсу національної валюти відбувається за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, які впливають на попит і пропозицію національної валюти та іноземних валютних цінностей у країні.

Інвестиційна політика – це політика, яку пов'язано з дер­жавними та приватними інвестиціями на розвиток галу­зей та окремих підприємств, що мають найважливіше значен­ня і визначають науково-технічний прогрес. Держава має заохочувати вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та інших).

Фінансова політика підприємства – це система форм та мето­дів, які використовуються для фінансового забезпечен­ня його функціо­нування і досягнення визначеної мети.

Основні завдання фінансової діяльності підприємства:

• фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності;

• пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підви­щення рента­бельності і платоспроможності;

• виконання фінансових зобов'язань перед господарсь­кими суб'єк­тами, бюджетом, банками;

• мобілізація фінансових ресурсів у розмірах, необхід­них для фінан­сування розвитку, збільшення власного капіталу тощо;

• контроль за ефективним, цільовим розподілом і ви­користанням фінансових ресурсів.

Фінансова політика включає стратегію і тактику управління.

Фінансова стратегія включає дії держави щодо стратегі­чного розвитку її фінансової системи. Вона розуміється як загальний напрям і методи досягнення поставленої мети та спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких необхідні час і великі фінансові ресурси. Це політика, яку роз­раховано на довготермінову перспективу і вирішення глобаль­них завдань соціально-економічного розвитку країни.

Фінансова тактика – це поточна політика, яку спрямовано на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що надають змогу зосередити зусилля на ва­ріантах рішення, які не суперечать прий­нятій стратегії.

Політика щодо управління фінансами та фінансового контролю становить систему заходів управління фінансами, фінансовим механіз­мом, здійснення фінансового контролю у державі.