6.2 Типи інфляційних процесів

В міжнародній практиці в залежності від середньорічного темпу приросту цін прийнято ділити інфляцію на три види:

• Повзуча – не більш 5 – 10 %;

• Галопуюча – від 10 до 50 % (інколи до 100 %);

• Гіперінфляція – більш 100 % (МВФ гіперінфляцією вважає середньомісячне зростання цін на 50 %).

Також інфляція може досягти особливого стану, який називається стагфляцією й характеризується одночасним проявом гіперінфляції та глибокої економічної кризи в результаті чого зростання обсягів виробництва припиняється.

Для економічно розвинутих країн характерна повзуча інфляція, тобто невелике, помірне знецінювання з року на рік.

В країнах, що розвиваються, переважно існує галопуюча та гіперінфляція. Фактори, форми і соціально-економічні наслідки інфляції, а також підходи до її подолання в різних країнах обумовлені особливостями їх економічного розвитку.

Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

Ринкова вартість фіксованого кошика

товарів у поточному періоді

ІСЦ = х 100%

Ринкова вартість фіксованого кошика

товарів у базовому періоді

Індекс споживчих цін характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари та послуги, що купуються населенням для невиробничого споживання. В цьому показнику інтегрально відбивається динаміка зміни цін на всіх попередніх стадіях суспільного виробництва (починаючи зі зміни цін на продукцію базових галузей економіки).

Залежно від зростання цін різних товарних груп прийнято виділяти збалансовану і незбалансовану інфляцію. Якщо інфляцію розглядати з позиції передбачення її розвитку, то розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію. Врахування просторових меж поширення інфляції дозволяє класифікувати локальну інфляцію, що діє у рамках окремих країн, і світову інфляцію, якщо вона охопила групу країн або цілі регіони. Відповідно до засобів виникнення існує інфляція:

• Адміністративна;

• Інфляція витрат;

• Інфляція попиту;

• Інфляція пропозиції;

• Кредитна інфляція;

• Імпортна інфляція;

• Структурна інфляція;

• Інфляція прибутку;

• Інфляція податків;

• Бюджетна інфляція.

За формами прояву інфляція буває:

• Відкритою;

• Прихованою.

Інфляція відображає не лише хворобливий стан економіки та соціальної сфери, а й тлумачиться як хвороба грошей. Важливо з’ясувати, як вона підриває роль грошей у функції загального еквівалента, ставить під сумнів їхню здатність виконувати роль супертовару, позбавляє гроші здатності виконувати притаманні їм функції.

Роблячи гроші перманентно знецінюваними, інфляція ставить під сумнів функцію грошей як міри вартості. Адже безперервно знецінювані гроші не можуть вимірювати товарну вартість, яка є стабільною.

Знецінені інфляцією гроші витісняються з функції грошей як засобу обігу. На їх місце приходять сталі іноземні валюти, якісні товари та бартерні операції, що загалом збільшує затрати обігу і провокує нееквівалентність обміну.

За умов інтенсивної гіперінфляції і перманентної втрати купівельної сили гроші не можуть виконувати функцію нагромадження. Хоч вони і високоліквідні, але постійно втрачають свою купівельну силу. Нагромадження грошей стає можливим лише на дуже короткий термін.

Проблемною стає і функція платежу. Інтенсивна інфляція руйнує стабільність купівельної сили грошей. Це приводить до різкого скорочення сфери кредитування та загибелі довгострокового кредиту, руйнування його інститутів та інфраструктури.

Розвиток інфляції має свої межі – зовнішні та внутрішні. Зовнішні межи інфляції встановлюються, як правило, законодавчо у вигляді розміру емісії готівкових грошей або планує мого індексу споживчих цін. Межі інфляції визначається рядом причин, серед яких на першому місті стоять прагнення емітенту отримати якнайбільш прибутку й влади. Тому, коли емісія грошей більше не дає емітенту ані прибутку, ані влади то виникає питання про заміну зразків грошових білетів та монет новими зразками, тобто питання про грошову реформу.

Оскільки емісія готівкових грошей здійснюється центральним банком, то здається, що внутрішні межі інфляції визначаються невигідністю для центрального банку як емітенту. Попри це в умовах дефіциту бюджету, центральний банк емітує готівкові гроші, передає їх уряду для покриття витрат бюджету. Однак, як свідчить досвід, ліквідувати дефіцит державного бюджету таким чином не вдається.

Внутрішні межі інфляції пов’язані зі здатністю комерційних банків створювати безготівкові гроші. Зростання пропозиції грошових капіталів призводить до розвитку виробництва і, як наслідок, до зростання попиту на сировину, що призводить до зростання цін на товари, прибутків підприємців, курсів цінних паперів та обсягів кредитів. Все це створює першу хвилю інфляції. Проте, скоро починає відчуватися нестача засобів виробництва, що виявляється у зростанні цін на сировину з якої виробляються ці засоби. Зростання цін на засоби виробництва прискорюється порівняно зі зростанням цін на предмети споживання. Внаслідок чого, відбувається зростання витрат виробництва в сфері виробництва споживчих товарів та послуг. В цій сфері практично зникає прибуток й створюється необхідність у додатковому грошовому капіталі, у зв’язку з чим починається новий випуск акцій, облігації, нових позик. Проте ці позики мають зовсім інший характер ніж раніше, оскільки отримані гроші спрямовуються не на розвиток виробництва, а на покриття витрат, що призводить до поступового виникнення фінансових труднощів у підприємств. При цьому банки вимушені зменшити обсяги кредитування, тобто звузити межі створення нових депозитних грошей. Свідоцтвом того, що наступив внутрішня межа банківського кредитування, тобто внутрішня межа інфляції, служить відношення нормативного й фактичного мультиплікаторів.