4. Кредитний ризик: визначення і мінімізація витрат

Кредитний ризик — це ризик несплати у визначений строк основного боргу і процентів за позичками, що належать кредитору.

При визначенні кредитного ризику необхідно враховувати та­кі фактори, як репутація; можливість; капітал; умови; застава.

Репутація полягає у бажанні і рішучості позичальника пога­сити свої зобов'язання перед банком. Репутацію позичальника банкір може визначити тільки тоді, коли він достатньо добре через особисті стосунки вивчив клієнта.

Банкіру варто пам'ятати, що не є винятком такі ситуації, ко­ли потенційний позичальник свідомо не має наміру повертати позичку, одержану в банку. Тому тільки впевненість банкіра у чесності і порядності позичальника може бути підставою для довіри до нього.

Можливість — це здатність позичальника отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що бу­дуть прокредитовані, ефективно керувати грошовими потоками, з тим щоб забезпечити повне і своєчасне погашення кредитної заборгованості і процентів по ній.

Висока особиста репутація клієнта має бути підкріплена його менеджерськими здібностями. Якщо у підприємця справи загалом ідуть кепсько, то у банкіра не може бути впевненості, що заходи (проект), які він (підприємець) планує здійснити за рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Водночас не мо­жна вважати, що хороші справи на підприємстві в цілому зав­жди є надійною запорукою ефективного впровадження нового заходу, реалізація якого потребує кредиту. Тому фактор «мож­ливість» необхідно враховувати як при оцінюванні роботи клі­єнта в цілому, так і стосовно тієї справи, яку пропонується про-кредитувати.

Капітал. Цей фактор означає, що потенційний позичальник повинен мати певну суму власного капіталу, яка буде використа­на в проекті, що кредитуватиметься. Інакше кажучи, позичальник мусить розділити кредитний ризик з банком.

Для світової банківської практики характерно, що частка вла­сного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить близько 30 % його вартості, 70 % вартості проекту банк кредитує.

Умови. Згідно з цим фактором банкір мусить добре знати стан місцевої, регіональної і національної економіки, а також умови господарювання позичальника, здійснювати їх періодичний огляд і прогнозування.

Неоднакові економічні умови та прогнози для окремих галу­зей господарства свідчать про те, що критерії для надання пози­чок мають бути різними.

Застава. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слабкість інших параметрів кредитної угоди. Однак ба­нкіру необхідно звертати увагу на якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позички і як часто ця вартість змінюється.

Кредитний ризик розділяють на індивідуальний та портфельний.

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий кон­кретний контрагент банку — позичальник, боржник, емітент цін­них паперів. Оцінювання індивідуального кредитного ризику пе­редбачає оцінювання кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями.

Розрізняють такі складові індивідуального кредитного ризику:

- кредитний ризик щодо позичальника;

- кредитний ризик щодо способу забезпечення позики;

- кредитний ризик щодо кредитної угоди.

Кредитний ризик щодо позичальника — ймовірність того, що кредит буде переведений до розряду проблемних (пролонгований або винесений на прострочення). Отже, кредитний ризик щодо позичальника відображає ймовірність невиконання позичальни­ком своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згід­но з умовами кредитного договору з урахуванням впливу керова­них і некерованих чинників.

Кредитний ризик щодо способу забезпечення позички — того, що банку не вдасться за рахунок забезпечення позики покрити можливі втрати через невиконання позичальником своїх зобов'язань. Забезпеченням позики найчастіше є гарантія (порука), страхування та застава.

Кредитний ризик щодо кредитної угоди відображає імовір­ність невиконання позичальником своїх зобов'язань перед бан­ком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного догово­ру, при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позички для покриття можливих втрат від неї.

Портфельний кредитний ризик — імовірність ризиковості кредитного портфеля (сукупності всіх кредитних угод) комерцій­ного банку. Портфельний кредитний ризик проявляється у змен­шенні вартості активів банку (іншій, ніж у разі зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість перед банком за операціями, яким при­таманний кредитний ризик (кредитний портфель, портфель цін­них паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо).

Оцінювання портфельного кредитного ризику передбачає урахування концентрації та диверсифікації активів банку. Для оцінювання портфельного кредитного ризику доцільним є використання системи кількісних показників економічного ризику з відповідними модифікаціями формул для їх розрахунку.

Методи уникнення кредитного ризику є найпростішими та найбільш рішучими методами управління банківськими ризика­ми, що передбачають ухилення від ризикованої кредитної діяльно­сті.

Методи зниження кредитного ризику (коли банк приймає ризик) поділяються на методи самостійного зниження та методи трансферу.

Методи самостійного зниження кредитного ризику дають можливість банку знизити або ймовірність збитків, або величину негативних наслідків за рахунок власних коштів та засобів, що є у розпорядженні банку. Отже, методи самостійного зниження кредитного ризику дають змогу банку покривати збитки, у разі їх виникнення, за рахунок власних коштів, покладаючись лише на свій досвід та свої можливості.

Основними методами зниження кредитного ризику на рівні кредитного портфеля є:

- авторизація;

- дотримання нормативів кредитного ризику;

- резервування;

- компенсація ризику за рахунок поточного прибутку;

- диверсифікація;

- лімітування;

- моніторинг та контроль.

Одним із методів управління кредитним ризиком є вирішення проблеми авторизації, тобто того, як і хто у банку приймає рі­шення про безпосереднє надання того чи іншого кредиту. Трьома класичними варіантами авторизації є:

1) індивідуальна авторизація — рішення про надання кредиту приймається одним працівником банку у межах його власних повноважень. Індивідуальна авторизація не є популярною у вітчиз­няних банках;

2) колективна авторизація — два чи більше працівників банку об'єднують свої індивідуальні повноваження для надання кредиту. Прикладом індивідуальної авторизації, може бути ситуація, коли два менеджери, кожний з яких має повноваження на автори­зацію кредиту на суму 25 000 грн., об'єднуються для надання кредиту в розмірі 50 000 грн.;

3) колегіальна авторизація — питання про надання кредиту розглядається спеціально утвореною з цією метою постійно дію­чою групою. Нині найпопулярнішим методом вирішення про­блеми авторизації є метод кредитної ради. За такого методу бан­ки встановлюють ліміт, за межею якого рішення про надання кредиту приймається виключно комітетом. Тобто авторизація кредитним комітетом застосовується разом з іншими формами авторизації; банк може створювати кілька кредитних комітетів з розподіленням сфери їхньої діяльності за географічним принципом, за сумою кредитів тощо. До кредитного комітету мають входити такі посадові особи: один із керівників банку, співробіт­ники служби безпеки і кредитного підрозділу, юрист, головний бухгалтер, окремі засновники та найбільші акціонери банку.

Диверсифікація кредитного портфеля є найдешевшим методом зменшення ризику неплатежу за позичкою. Сам метод диверси­фікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як харак­теристиками (розмір капіталу, форма власності), так і умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Тобто, як стверджує П. Роуз, відбувається диверсифікація джерел отри­мання і використання коштів банку.

Виділяють такі основні види диверсифікації, що застосову­ються комерційними банками: галузеву, географічну, портфель­ну, продуктів та послуг.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієн­тами, які здійснюють свою діяльність у різних галузях економіки. Для зниження кредитного ризику вирішальне значення має добір галузей для подальшого їх кредитування, який повинен ґрунтува­тися на результатах різноманітних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галу­зях із протилежними фазами коливань ділового циклу.

Входження на нові ринки може стати початком географічної диверсифікації, якщо вони мають економічні характеристики, відмінні від характеристик тих ринків, котрі банк уже обслуговує. Отже, географічна диверсифікація полягає в розподілі кре­дитів між позичальниками, які перебувають у різних населених пунктах, регіонах або країнах. Географічна диверсифікація доступна лише великим банкам, що мають розгалужену мережу фі­лій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на фінансовий стан позичальників.

Портфельна диверсифікація означає розподілення кредитів банку між широким колом клієнтів, у тому числі великими і ма­лими компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо з різноманітними джерелами доходу і за­ставою.

Диверсифікація продуктів та послуг являє собою пропозицію широкого кола фінансових послуг з метою зменшення ризику зниження доходів за окремою послугою або невеликим числом послуг, що пропонуються банком. Важливішою причиною розвитку нових послуг є диверсифікація ризику, пов'язаного з пакетом існуючих банківських послуг. Такий перерозподіл ризику через продаж нових послуг може знизити ризик для окремого банку.

Метод диверсифікації треба застосовувати зважено та обере­жно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, урахо­вуючи можливості самого банку і рівень підготовки кадрів. Ди­версифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Основною причиною цього є недостатня кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями клієнтів.

Лімітування, близький до диверсифікації метод зниження кредитного ризику, полягає у встановленні максимально допус­тимих розмірів (граничних меж) щодо кредитних операцій банку, певних галузей, клієнтів, регіонів, країн. Завдяки встановленню лімітів за кредитними операціями банкам вдається уникнути критичних втрат унаслідок необдуманої концентрації будь-якого ви­ду ризику, а також диверсифікувати свої портфелі та забезпечити стабільні прибутки.

При лімітуванні кредитних операцій виділяють такі групи лімітів:

-ліміти країни;

- ліміти галузі;

- ліміти позичальників;

- ліміти на обсяг і структуру кредитного портфеля.

Ризик країни взагалі складається з двох елементів: кредитного ризику зарубіжного позичальника (ризик того, що зарубіжний позичальник не зможе виконати своїх зобов'язань) та трансфер­ного ризику (ризик того, що зарубіжний партнер не зможе вико­нати кредитних зобов'язань через проблеми з обміном валют).

Добре відомо, що в деяких галузях періоди надвисокої прибу­тковості чергуються з періодами, коли підприємства не можуть досягти навіть середнього рівня прибутковості. Є багато прикла­дів того, коли банки зазнають значних втрат, концентруючи кре­дити в таких галузях, як сільське господарство, паливно-енергетичний комплекс тощо.

Щодо ліміту позичальника, то банк, крім простого обмеження суми, яка може бути надана одному підприємству, може встанов­лювати ще кілька додаткових показників, що стосуються розміру власного капіталу підприємства, його основних та обігових кош­тів, прибутковості, рентабельності тощо.

Що стосується лімітів на обсяг і структуру кредитного портфеля, то вони повинні встановлюватися виходячи з таких міркувань: достатності капіталу, диверсифікації застави і підтри­мки необхідного рівня ліквідності банку. Важливо зазначити, що ліміти на обсяг і структуру кредитного портфеля відображають, по суті, реальні фінансові можливості банку. Тому такі ліміти обов'язково повинні враховуватися при розгляді питань щодо укладання кредитних угод на будь-якому рівні прийняття рішень.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір по­зички чи напряму кредитування і обчислюються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому виразі), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники.

Формування резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні кредитного портфеля, що служить для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними опе­раціями підвищують надійність і стабільність банківської систе­ми в цілому.

Резерв на можливі втрати за кредитами повинен створюватися відповідно до принципів міжнародних стандартів бухгалтерсько­го обліку та звітності. Такими є принцип обережності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операці­ями, і принцип регулювання активів. їх застосування є важливим для того щоб:

- впливати і поліпшувати якість активів банку;

- зменшити ризик можливої незбалансованості ліквідності в результаті слабкого управління активами;

- уникнути розподілу частини валового прибутку банку, яка може бути необхідна для покриття майбутніх втрат за кредитами і підтримки ліквідності банку та якості його активів.

Основними методами зниження кредитного ризику на рівні окремого кредиту є:

- кредитний ризик щодо позичальника;

- кредитний ризик щодо способу забезпечення позички;

- кредитний ризик щодо кредитної угоди.

Методи передавання кредитного ризику передбачають розпо­діл (трансфер) ризиків між іншими учасниками ринку: банками, підприємствами, будівельними, страховими, інвестиційними, фа­кторинговими та лізинговими компаніями, іншими фінансовими організаціями. Серед причин, через які передання ризику вигідне як для сторони, що передає (трансфера), так і для сторони, що приймає (трансфері), основними є такі:

- збитки, великі для трансфера, можуть бути незначними для трансфері;

- трансфері може мати кращі можливості і знати кращі спо­соби для зниження можливих збитків, ніж трансфер;

- трансфері може перебувати в кращій позиції для скорочен­ня збитків чи контролю за ризиком.

Трансфер ризику не є найбезпечнішим і найефективнішим способом мінімізації кредитного ризику. Тому рекомендується при передаванні кредитного ризику враховувати таке:

- трансфері повинен мати значні повноваження для скоро­чення і контролю ризику і найкраще використовувати ці повно­важення;

- трансфері повинен мати можливість швидко виконати всі взяті на себе зобов'язання;

- розподіл ризиків між трансфером і трансфері має бути чітко визначеним і недвозначним;

- ризик має передаватися за ціною, однаково привабливою для обох учасників;

- рішення про трансфер має прийматися на основі критерію ефективності (як недорогий чи більш прибутковий метод) порів­няно з аналогічними за надійністю методами мінімізації банківського ризику.

Існують такі методи передавання кредитного ризику:

- страхування;

- продаж кредитів та сек'юритизація;

- консорціумні та паралельні кредити;

- договори гарантії та поруки;

- факторинг та лізинг.

У науковій літературі страхування кредитних ризиків розгля­дають як вид страхування, суть якого полягає у зменшенні або усуненні кредитного ризику. Зокрема, кредитне страхування визначається як господарський механізм, мета якого — «задоволь­нити випадкові оцінювані майнові потреби, які виникають з ри­зику неповернення кредиту, перерозподіливши втрати між суб'єктами кредитно-страхових відносин».

До страхування кредитів (кредитних ризиків) відносять такі два його варіанти:

- добровільне страхування ризиків непогашення кредитів;

- добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів.

Об'єктом, що підлягає страхуванню за першим варіантом, є відповідальність усіх або окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредитів і процентів за користуван­ня кредитами протягом строку, встановленого у договорі страху­вання. Страхувальник (банк) стоїть перед вибором: застрахувати суму наданого кредиту з процентами або ж тільки суму основно­го боргу; страхувати відповідальність усіх позичальників, котрим раніше було надано кредити чи відповідальність кожного окремо. Як правило, у нестабільній економічній ситуації доцільно стра­хувати суму кредиту з процентами по кожному позичальникові окремо. Однак варто враховувати, що при страхуванні всіх кре­дитів досягається автоматизм відповідальності страхової органі­зації, і, крім того, за такими договорами встановлюється пільгова тарифна ставка.

Відповідальність страховика (страхової компанії) при страху­ванні ризику непогашення кредитів виникає, якщо страхувальник не отримав обумовленої кредитним договором суми протягом ви­значеного часу після настання строку платежу, передбаченого кредитним договором, або строку, установленого банком при не­виконанні позичальником умов кредитного договору.

Проте у вітчизняній страховій практиці описаний варіант страхування поки що не має поширення на страховому ринку. Це можна пояснити кількома обставинами:

- комерційні банки не можуть сьогодні широко використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності, оскільки мають цілком обґрунтовані сумніви щодо надійності та платоспроможності страхових компаній, тим більше, що відсутнє широке висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів таких компаній, майже нема страхо­вого аудиту;

- високі страхові премії, яких вимагають страхові компанії, призводять до збільшення витрат виробництва за рахунок стра­хових платежів, що, у свою чергу, спричиняє необґрунтоване підвищення цін на товари й послуги;

- надто складною є процедура оформлення страхового договору.

На відміну від розглянутого вище варіанта, договір страху­вання відповідальності позичальників за непогашення кредиту укладається між страховою компанією (страховик) та підприємс­твами й організаціями (страхувальники). Об'єктом страхування є відповідальність позичальника перед банком, котрий видав пози­чку, за своєчасне і повне її погашення або за погашення кредитів, у тому числі процентів за користування ними. Основні правила й умови цього виду страхування кредитів загалом аналогічні пра­вилам і умовам страхування ризику непогашення кредиту.

Проте страхування відповідальності позичальників за непога­шення кредиту можна розглядати як форму забезпечення повер­нення кредиту і сплати процентів лише тоді, коли страхова фірма спроможна здійснити виплату страхової винагороди. Недоліком такої форми страхування також є те, що страховик не вступає в прямі правові відносини з банком-кредитором, а отже, банк як третя особа втрачає можливість безпосереднього захисту своїх інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що український страховий ринок іще не розробив жодних загальних умов страху­вання кредитів, які мали б охоплювати найбільш суттєві норми кожного виду страхування.

У сучасній банківській практиці поширений такий спосіб пе­редавання кредитного ризику, як продаж кредитів. Банк, вихо­дячи з проведеного ним оцінювання кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повернути кошти, що були спрямовані у кредитні вкладення. Ефект від здійснення таких операцій різнобічний. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж кредитів уповіль­нює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов'язаним із кредитуванням; по-третє, змен­шуються відповідні статті балансу банку (ті, що характеризують його діяльність не з кращого боку). Сьогодні комерційні банки України змушені вдаватися до продажу частини своїх кредитів або намагаються повернути хоч якусь частину безнадійних бор­гів, через повну відсутність інших шляхів для повернення коштів.

Близьким до продажу кредитів є метод сек'юритизації активів.

Сек'юритизація (активів) — перерозподіл ризиків за допомогою трансформації активів банку (позик та інших активів) у цінні па­пери для продажу інвесторам. Отже, сек'юритизація банківських активів, як один із видів банківської діяльності, означає продаж кредитів, оформлених як цінні папери і проданих інвесторам. Та­кі цінні папери привабливі як для продавців, так і для інвесторів, оскільки вони, як правило, передбачають деномінацію, а також річний прибуток, ліквідність і ризик на кращих умовах, ніж ті, які може мати звичайний власник особистих активів.

Отже, у процесі сек'юритизації банки продають частину своїх майбутніх грошових потоків в обмін на можливість інвестувати нові кошти в будь-які прибуткові проекти, тим самим нейтралізуючи небезпеку недоінвестування в банківській справі. По суті, «сек'юритизація — це процес перетворення неліквідних позичок у ліквідні активи». У процесі сек'юритизації банк може отримати додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування па­кетів активів. Звичайно, сек'юритизація означає контроль за ви­платою позичальниками своїх боргів, збір мита і створення до­статнього запасу коштів для захисту держателів цінних паперів. Банк також може отримувати додаткові доходи від різниці між процентними ставками при сек'юритизації активів і виплатами акціонерів. При цьому можуть бути понижені податки внаслідок відрахування витрат при сек'юритизації.

Отже, сек'юритизація відчутно впливає на зниження кредитного ризику і на рівень банківських ризиків. Зокрема, сек'юритизація:

1) підвищує рівень конкуренції між банками й іншими креди­тними установами у сфері надання першокласних кредитів. Такі кредити мають дві переваги — вони сплачуються згідно з планом і більш придатні для сек'юритизації, що відкриває для банку нове джерело формування коштів;

2) підвищує рівень конкуренції між банками за депозити, оскільки досвідчені депозитори виявляють, що вони можуть отримати більший дохід, купуючи цінні папери, забезпечені кредитами від дилерів цінних паперів, ніж при купівлі банківських депозитів;

3) дає можливість багатьом корпораціям обходити свої банки в отриманні кредитів і знаходити їх на відкритому ринку за допомогою продажу цінних паперів, тим самим знижуючи зростання кредитів. Банки, однак, можуть отримати прибуток, продаючи ці цінні папери на відкритому ринку і виступаючи гарантом за деякими видами цінних паперів, що випускаються.