9. Кредитний моніторинг та його складові

Розділення ризиків має місце у тому разі, коли сума за планованим або укладеним кредитним договором ділиться на «од­норідні» частини між кількома кредиторами. Розділення ризиків використовується, як правило, при операціях надання дуже вели­ких кредитів, оскільки в цих випадках розмір окремого кредиту часто перевищує можливості банку-кредитора, а значить і його го­товність взяти на себе відповідний ризик. Крім того, існують певні обмеження на видачу великих кредитів, у яких допустима сума кредиту ставиться в залежність від власного капіталу банку, зму­шуючи цим банк до створення консорціуму для видачі кредиту.

Крім можливості зменшення наданої суми консорціальні (син­диковані) кредити дають змогу банкам проводити кредитування таких позичальників, з якими банки не змогли б працювати по­одинці (поєднання високої прибутковості зі значними ризиками).

Нарешті, ініціатором розділення ризиків може бути банк, як­що він у принципі міг би самостійно надати позичальникові не­обхідну суму, але із стратегічних міркувань керівництво банку вважає вигіднішим здійснити видачу синдикованого кредиту, сподіваючись у майбутньому бути запрошеним для участі в на­данні великих синдикованих кредитів.

Інтереси банківського консорціуму представляє головний кре-дитодавець, який отримує повноваження від інших учасників бан­ківського консорціуму згідно з умовами консорціумної угоди.

Надання кредиту банківським консорціумом здійснюється че­рез укладення кредитного договору з позичальником. Кредитний договір з позичальником від імені банківського консорціуму укладає головний кредитодавець після погодження умов цього договору з усіма учасниками консорціуму. Учасник банківського консорціуму, який не погодив кредитного договору з позичаль­ником, вибуває з консорціуму. Учасники банківського консорці­уму беруть на себе ризик за наданим кредитом пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Паралельні кредити надають два і більше банків. Відрізня­ються паралельні позички від синдикованих тим, що кожний банк окремо оформляє кредит клієнту на одних, завчасно пого­джених, умовах.

Одним із способів передавання банківських ризиків є укла­дення договорів гарантії та поруки.

За договором поруки поручитель поручається перед кредито­ром боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Відповідно до Цивільного кодек­су України поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого по­рукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено до­даткової (субсидіарної) відповідальності поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й борж­ник, зокрема за сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором по­руки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед креди­тором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова органі­зація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) вико­нання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гара­нтією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму від­повідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії висувається у письмовій формі. До вимоги додаються документи, зазначені в га­рантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах креди­тор мусить зазначити, у чому полягає порушення боржником осно­вного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може вису­нути вимогу до гаранта у межах строку, установленого в гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право ви­моги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

Аналіз наукової літератури засвідчує, що однозначного підхо­ду до визначення поняття «кредитний моніторинг» немає. В одному випадку під цим поняттям розуміють спостереження змін кредитоспроможності позичальника і визначення того, які дії не­обхідно вжити у разі виникнення проблем; у другому — періоди­чний аналіз кредитного досьє клієнта, перегляд кредитного портфеля банку, оцінювання стану позичок і проведення ауди­торських перевірок; у третьому — спостереження за життєвим циклом виданого кредиту, контроль за використанням кредиту, аналіз змін фінансового стану позичальника і те, у який спосіб вони позначаться на його спроможності вчасно погасити кредит і проценти за користування ним. Отже, учені досить широко трак­тують визначення «кредитний моніторинг», що дає змогу їм включити в це поняття оцінку і контроль якості кредитного портфеля і роботу з проблемними кредитами.

Найважливішим елементом кредитного моніторингу є збір до­стовірної інформації та її ретельний аналіз. Інформація, необхід­на для процесу кредитного моніторингу, має включати:

- абсолютну величину кредитного ризику;

- величину кредитного ризику з урахуванням забезпечення;

- початкові та переглянуті кредитні рейтинги;

- експрес-аналіз поточного фінансового стану найбільших позичальників;

- показники обслуговування заборгованості;

- звітність про резервування на випадок втрат за кредитами.

Усі стандарти кредитного портфеля, особливо всі орієнтири формування кредитного портфеля, мають регулярно перегляда­тися не рідше одного-двох разів на рік. Це необхідно для того, щоб ліміти кредитного портфеля відповідали змінам ринкової си­туації, і для того, щоб виявити випадки відхилення від прийнятих стандартів і цілей кредитної політики банку. Також кредитні працівники і вищі службовці ретельно переглядають склад кре­дитного портфеля з метою виявлення надмірної концентрації кредитів та проблемних позичок. До перевірки складу кредитно­го портфеля часто застосовується диференційований підхід: най­більш надійні кредити підлягають перевірці один раз на рік, тоді як проблемні позички потребують постійного аналізу і контролю. Ще один варіант — постійний контроль за великими позичками і періодичний — за позичками нижче встановленої величини.

Для управління процесом моніторингу треба розробляти і впроваджувати систему класифікації ризиків для ранжування кредитів за їх якістю не менш як один раз на рік. Ранжуванням кредитів називається метод систематичної і об'єктивної класифі­кації кредитного портфеля відповідно до характеристик якості і ризику. Основною метою ранжування кредитів є поліпшення якості портфеля за рахунок:

- використання сигналів, що попереджають заздалегідь про можливу неплатоспроможність позичальника;

- оперативного структурування управлінської інформації;

- визначення стандартів для встановлення меж відповідаль­ності.

Однак найважливішими факторами, відповідно до яких здійс­нюється ранжування кредитів, є стан звітності, інформація про стан справ і рахунків клієнта, відносин з клієнтами, наявність забезпечення.

Аудиторська перевірка позичок проводиться аналогічно опи­саному вище контролю кредитного портфеля, але вона, як прави­ло, здійснюється негласно працівниками незалежних служб, не пов'язаних із кредитними відділами. Результати аудиторської пе­ревірки відображаються в спеціальному звіті, де робиться оцінка якості всього кредитного портфеля на момент перевірки і пода­ється характеристика ефективності роботи керівництва і персо­налу кредитних відділів. Крім того, аудитори дають свої рекоме­ндації щодо поліпшення роботи і зміни методів і форм кредитування в банку, що склалися.

Моніторинг окремо взятої позички, що входить до складу кредитного портфеля, включає аналіз кредитного досьє позича­льника. Кожний банк має свою систему ведення кредитного до­сьє. Як правило, документи, що входять до складу кредитного досьє, згруповані в такі розділи:

- документи за позичкою;

- фінансова й економічна інформація;

- запити і звіти про кредитоспроможність;

- матеріали щодо забезпечення позички;

- переписка і пам'ятні записки.

Повторна перевірка позички полягає в повторному аналізі фі­нансових звітів, відвіданні підприємства позичальника, перевірці документації, забезпечення тощо. При контрольній перевірці знову розглядається питання про відповідність даної позички ці­лям кредитної політики банку, аналізується кредитоспромож­ність і фінансовий стан клієнта.

Кредитний контроль включає цілий ряд заходів банку щодо зниження збитків на рівні кожного наданого кредиту та кредит­ного портфеля. Головна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень, оскільки згідно зі статистичними дослі­дженнями 80 % проблемних кредитів виникають саме через недостатній контроль за рівнем кредитного ризику.

Основні напрями кредитного контролю полягають у зниженні:

- втрат за кожною конкретною позичкою;

- втрат за позичками на рівні кредитного портфеля.

У першому випадку йдеться про контроль за наданням і вико­ристанням кредитів, у тому числі за безперервним процесом від-стежування фінансового стану клієнта, його кредитоспроможнос­ті, стану застави, напрямів використання коштів протягом усього періоду кредитування.

У другому — класифікація портфеля кредитів за якістю дає змогу диференціювати ступінь контролю за їх різними категоріями. Поря­док кредитного контролю для кожної категорії кредитів визначаєть­ся керівництвом, банку. Так, знаючи структуру кредитного портфеля за категоріями якості кредиту і визначивши статистичним шляхом середній процент проблемних, прострочених, безнадійних позичок за кожною категорією, банк дістає можливість здійснювати низку заходів, спрямованих на зниження втрат за кредитними операціями.

Загалом кредитний контроль вважається ефективним, якщо він має стратегічний характер, націлений на досягнення конкретних резуль­татів, своєчасний, гнучкий, простий у застосуванні та економічний.