1. Вексель та вексельний обіг

Невід'ємним елементом сучасного грошового обігу є ве­ксель. Як платіжний засіб він може використовуватися для пога­шення заборгованості між ринковими суб'єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги.

У буквальному перекладі слово «вексель» означає «розмін». Час появи першого векселя достеменно невідомий. Розвиток міжнародної торгівлі викликав потребу в обміні місцевих грошей на іноземні, а незручності та небезпека транспортування реальних грошей зумовили потребу у здійсненні обмінної операції за допомогою спеціального доку­мента: купець давав міняйлі (банкіру) певну суму в місцевій ва­люті, отримуючи письмове зобов'язання останнього в тому, що його кореспондент у місці призначення виплатить клієнту еквіва­лент зазначеної суми в іноземній валюті. Подібний прообраз су­часного векселя існував ще в античні часи, однак найперший та­кий документ, знайдений істориками, було виписано в Італії у 1207 р. Крім того, існує письмова згадка про ще більш давній до­кумент, виписаний у 1157 р. з таким текстом: «Отримано десять генуезьких лір із зобов'язанням сплатити їх у Тунісі».

Прообраз векселя функціонував у формі ордерів (наказів пла­тежу), позичкових листів, розписок про видані суми, різного роду зобов'язань. І хоча в сучасному розумінні ці документи ще не можна назвати векселями, оскільки вони мали не кредитний, а комісійний характер, поява письмової форми оформлення угоди була першим кроком до їх перетворення у вексель.

Однією з причин поширення векселів в епоху Середньовіччя стала наявність заборони канонічними статутами та цивільним законодавством стягнення процентів з наданих у користування коштів. Так, на Латеранському соборі в 1179 р. папа Олександр III засудив стягнення процентів і виголосив, що винні у цьому позбавляються причастя і християнського поховання. У Пізі по­становою міської общини у 1286 р. було заборонено особам, які здійснювали кредитні операції, проживати у місті, громадянам — надавати їм притулок, а суддям — заслуховувати їхні скарги¹. Це призвело до того, що кредитні операції маскувалися під тор­говельні угоди, кошти надавалися під заставу, які оформлялися векселями, що, по суті, мали фіктивний характер.

Водночас активізація товарно-грошових відносин, розвиток ярмаркової торгівлі розширили сферу застосування векселів. У XV—XVI ст. купці вже мали можливість не лише переказати кошти у місце проведення ярмарку, а й отримати кредит від банкіра за допомогою виписування ним векселя без внесення реальних коштів (у цьому разі вексель стає знаряддям кредиту), а також доручити банкіру отримати платіж за борговим зобов'язанням, наданим йому за продані товари (в даному разі вексель відіграє роль засобу інкасування грошової суми).

Удосконалюється і текст векселя: у ньому з'являються імена того, хто виписує (трасанта) вексель, того, кому адресовано на­каз про оплату, отримувача коштів (ремітента) і пред'явника векселя. Оскільки поширюється практика виставлення векселів на інших банкірів та на боржників, з'являється необхідність в ак­цепті векселя, який спершу здійснюється в усній формі при сві­дках. У разі відмови боржника від оплати вексель міг бути опротестований; за процедурою, що доволі схожа на сучасну. Отже, до початку XVII ст. було відпрацьовано схему функціонування векселя, сформовано вексельні звичаї, на основі яких створюються законодавчі акти, що регулювали обіг векселів.

Зокрема, перший із них — вексельний статут Болоньї ухвалено в 1569 р. Значним недоліком середньовічних векселів, що гальмував поширення вексельного обігу, була надмірна залежність векселя від конкретних осіб та матеріальних відносин між ними. Через це утруднювалося передання векселя, строк перебування векселя в обігу був нетривалим, а єдиними особами, що видавали векселі, були банкіри. Ситуація докорінно змінилась у XVII ст., після то­го як було законодавчо легалізовано передавальний напис — ін­досамент. Першою письмовою згадкою про індосамент є неапо­літанський закон 1607 р., яким заборонявся передавальний напис на векселі. Індосамент було законодавчо визнано Ордонансом Людовіка XIV у 1673 р. Подальші вдосконалення вексельного за­конодавства, які, зокрема, відбиті у Вексельному статуті Лейпци­га 1682 р., Загальнонімецькому вексельному статуті 1847 р., бри­танському Законі про вексель 1882 р., призвели до перетворення векселя у безспірне боргове зобов'язання, яке повністю відірване від свого матеріального підґрунтя, в інструмент, доступний прак­тично всім дієздатним особам.

У нашій країні вексельний обіг зародився у XVIII ст. у період петровських реформ. Особливого поширення він набув наприкі­нці XIX — початку XX ст., досягши в 1913 р. 71 % сукупного то­варообігу Російської імперії, причому вексельні кредити комер­ційних банків сягнули 71,1 % вексельного обігу. Після приходу до влади більшовиків вексельний обіг було ліквідовано і тимча­сово відновлено лише на період проведення так званої нової еко­номічної політики. У 20-х роках у СРСР вексель активно викори­стовувався в господарському обороті аж до кредитної реформи 1930—1932 рр., якою було ліквідовано комерційний кредит і об­межено сферу використання векселя в зовнішньоекономічній ді­яльності відповідних радянських установ.

Розвиток міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного права. З цією метою проводилось кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. На конференції було прийнято конвенцію № 358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим до­кументом установлювався Уніфікований закон про переказні век­селі і прості векселі, положення якого країни-учасниці зобов'яза­лися прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція № 359 про врегулювання колізій законів про переказні та прості векселі, а також Конвенція №360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та про­стих векселів.

У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство більшість європейських та ряд інших країн світу, які формують женевську систему вексельного права. Разом з тим у ряді країн вексельне законодавство ґрунтується на бри­танському законі про векселі 1882 р. До них належать Велика Британія, СІЛА, більшість членів Бри­танської співдружності націй. Ще ціла низка країн не приєднали­ся ні до женевської, ні до британської системи вексельного права.

СРСР як учасник женевської конференції у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було за­тверджено Положення про переказний і простий вексель, який, за винятком кількох пунктів, повністю збігався з Уніфікованим за­коном про переказні векселі і прості векселі. Проте прийняття цього документа не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті до­велося чекати аж до кінця 80-х років.

Необхідність упровадження вексельного обігу закономірно постала у зв'язку з переходом України від планово-розподільної до ринкової системи господарювання. У прийнятому в червні 1991 р. Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» век­сель було легалізовано як цінний папір, що «може випускатись і обертатись» у країні. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Поста­нови «Про застосування векселів у господарському обороті України» від 17 червня 1992 р., у якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р.

Загалом вексельне законодавство України складається з Же­невської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікаційний за­кон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та Женевсь­кої конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р., Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфіко­ваний закон про переказні векселі та прості веселі.

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лю­того 2006 р. визначає , що вексель - це цінний папір, який посвідчує безу­мовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму влас­никові векселя (векселедержателю). Також законом передбачено функціонування векселя виключно у документарній формі.