8. Методи управління проблемними кредитами. Стягнення заборгованості за кредитним договором

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведено один чи кілька платежів, значно знизила­ся ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, котрі ви­кликають сумнів щодо повернення кредиту.

Управління проблемними кредитами потребує значної кілько­сті часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних по­слуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами поля­гає в їх уникненні з погляду як прибутковості, так і репутації банку, але в реальному житті досягти цього не вдається.

Проблемні кредити здебільшого не виникають раптово. Тому завдання працівника кредитного відділу полягає у виявленні сиг­налів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичаль­ника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. При­чому виявити такі сигнали необхідно якомога раніше до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими.

Також для виявлення причин виникнення проблемного креди­ту необхідно зібрати й проаналізувати релевантну стосовно проб­леми внутрішню і зовнішню інформацію.

Причини виникнення проблемної заборгованості можна по­ділити на зовнішні та внутрішні. На зовнішні чинники (фактори) комерційні банки безпосереднього впливу не мають, в основному вони можуть тільки до них адаптуватися. За даними Всесвітнього банку, на внутрішні чинники ризику комерційних банків Заходу припадає 67 %, а на зовнішні — 33 %. Опосередкований вплив банків на зовнішні фактори може проявлятися через лобіювання банківськими групами своїх інтересів на законодавчому та полі­тичному рівнях, за наявності і «сили» таких груп. Так, до основ­них зовнішніх проблемних чинників, що негативно впливають на кредитні портфелі банків України, слід віднести нормативно-правові, політичні та загальноекономічні. До загальноекономіч­них зовнішніх факторів виникнення проблемної заборгованості можна віднести:

- рівень захисту економічних інтересів кожного окремого банку та загалом банківської системи;

- загальний економічний стан регіону і країни, у якому банк проводить свою діяльність;

- рівень кредитоспроможності позичальників;

- стан діючої податкової системи.

Внутрішні причини виникнення проблемної заборгованості (ті чинники, на які банки мають безпосередній вплив) поділяються на чинники, пов'язані з діяльністю банку, та чинники, пов'язані з діяльністю позичальника.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов'язаними з ді­яльністю банку є:

- недостатня кваліфікація персоналу та система перепідгото­вки кадрів;

- неповна та недостовірна інформація про позичальника;

- недостатньо продумана та розроблена кредитна політика банку;

- неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника;

- помилки при структуруванні кредиту (щодо терміну, суми, процентів);

- недоврахування у кредитному договорі інтересів банку;

- помилки при оцінюванні забезпечення кредиту;

- недостатній рівень контролю за позичальником після вида­чі кредиту;

- перевищення службових повноважень працівниками банку та фінансові зловживання.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов'язаними з ді­яльністю позичальника є:

- недосвідченість, неефективні дії чи відсутність мотивації позичальника;

- припинення контактів з працівниками банку;

- невчасне подання фінансової звітності;

- погіршення якості продукції і роботи;

- помилки в оцінюванні ринків збуту;

- падіння цін на акції позичальника;

- негативні зміни показників ділової активності, ліквідності, співвідношення власних і залучених коштів;

- зростання невиробничих витрат та дебіторської заборгова­ності;

- обмеженість фінансових ресурсів позичальника;

- поява у позичальника чистих збитків.

Оцінюючи альтернативи, менеджер визначає переваги та не­доліки кожної із них і можливі наслідки. Так, управління про­блемними кредитами можна поділити на дві альтернативи для кредитуючого банку: реабілітацію і ліквідацію.

Метод реабілі­тації полягає в розробленні і реалізації спільного з позичальни­ком плану заходів задля повернення кредиту.

Метод ліквідації — це останній захід банку щодо повернення кредиту через реалізацію застави або проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника. Найприйнятнішим варіантом, звичайно, завжди вважається реабілітація, тому що ліквідація означає при­ховане визнання того факту, що банк припустився помилки, на­давши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів; усе це погіршує репутацію банку.

Рішення про те, який метод краще використати, приймається керівництвом банку залежно від конкретних обставин та резуль­татів попереднього аналізу проблеми. Результати попередньої перевірки, які включають ретельний і своєчасний фінансовий аналіз і обговорення ситуації з позичальником, допоможуть ме­неджеру вирішити, чи є база для реабілітації: адекватна міцність фінансового стану позичальника, існуюча чи потенційна, і готов­ність позичальника співпрацювати в екстремальних умовах.

Якщо приймається рішення про реабілітацію, то банку треба якомога скоріше розробити план заходів щодо поліпшення роботи позичальника. При підготовці плану увага має концентруватися на аналізі структури балансу та складі грошових потоків. План реабі­літації кредиту повинен включати ряд невідкладних дій. Банківсь­ким фахівцям необхідно також провести реструктуризацію боргу, установити нові строки платежів та повного повернення суми кре­диту, укласти нову тимчасову угоду. Протягом усього періоду ре­абілітації банк повинен ретельно контролювати дії боржника і бу­ти готовим до зміни попередньо прийнятих рішень і планів.

План реабілітації кредиту може включати такі заходи:

- повну чи часткову зміну керівництва позичальника та при­ значення керівників від банку;

- реструктуризацію заборгованості (перегляд строків кредиту, отримання пільгових строків, обмін заборгованості на акціонерний капітал, у результаті чого банк стає співвласником компанії);

- рефінансування заборгованості (надання нового кредиту для погашення заборгованості за чинним кредитним договором);

- перевідступлення права вимоги (продаж кредиту, сек'юритизацію кредиту);

- збільшення власного капіталу за рахунок власників або залучення нових партнерів;

- викуп банком активів позичальника для власного користування;

- злиття підприємства-позичальника з фінансово стабільною фірмою;

- стягнення дебіторської заборгованості та відстрочення пла­тежів за кредиторською заборгованістю;

- скорочення надмірних запасів сировини, готової продукції;

- зміна структури й асортименту вироблюваної продукції та пошук нових ринків збуту;

- продаж виробничих ліній та застарілого обладнання, які не приносять прибутку.

Якщо жоден з розглянутих заходів не дає можливості повер­нути кредит, банк може використати процедуру ліквідації кампанії-боржника Альтернативами при ліквідації є продаж фірми як діючого підприємства або розділення фірми і продаж по части­нах. Основним фактором у визначенні якогось одного з варіантів є різниця між виручкою від двох операцій. Не рідко процес лікві­дації триває довго, тому що потребує судового рішення, створен­ня ліквідаційної комісії, детального розгляду претензій усіх кре­диторів боржника та організації продажу активів підприємства.

Стягнення заборгованості за кредитним договором роз­глянемо виходячи з законопроекту «Про банківський кредит», де використано досвід банківського законодавства Європи щодо створення гарантій та юридичних умов захисту банків як кре­диторів.

За непогашення кредиту позичальник несе відповідаль­ність усім своїм майном, на яке відповідно до чинного законо­давства може бути звернене стягнення, та відшкодовує завдані кредитедавцю збитки. У разі непогашення позичальником креди­ту у визначені кредитним договором строки, несплачена ним ос­новна сума кредиту і процентів за кредитом становить простро­чену заборгованість позичальника, на суму якої можуть нарахо­вуватися проценти за користування кредитом та застосовуватися штрафні санкції відповідно до умов кредитного договору, а та­кож відшкодовуються збитки понад суму штрафних санкцій.

Кредитодавець безпосередньо з моменту встановлення факту непогашення позичальником кредиту набуває права реалі­зувати забезпечення кредиту згідно з умовами кредитного договору. Реалізація забезпечення за кредитним договором здійсню­ється відповідно до вимог чинного законодавства України.

Якщо сума коштів, отримана від реалізації забезпечення, є ме­ншою за розмір заборгованості позичальника, боржник несе май­нову відповідальність за погашення кредитодавцю різниці між сумою заборгованості і фактичною сумою надходжень кредито­давця від реалізації забезпечення.

У разі порушення справи про банкрутство позичальника, ви­моги кредитодавця, що забезпечені заставою, мають бути задово­лені у першочерговому порядку.

У разі виникнення простроченої заборгованості позича­льника кредитодавець і позичальник мають право укласти угоду про врегулювання заборгованості. Угода про врегулювання заборгованості може містити:

1) положення про визнання позичальником заборгованості за кредитним договором;

2) зобов'язання боржника щодо здійснення заходів, спрямова­них на погашення заборгованості, у тому числі у результаті яких третя особа (особи) зобов'язується виконати його боргові зо­бов'язання за кредитним договором;

3) додаткове забезпечення майном позичальника, на яке може бути звернене стягнення відповідно до чинного законодавства України;

4) зобов'язання боржника повідомляти кредитодавця про передання або відчуження будь-яких основних засобів, цінних па­перів або майнових прав.

Заходи щодо погашення заборгованості мають бути здійснені протягом трьох календарних місяців з моменту їх затвердження кредитодавцем і позичальником. Вони можуть бути розраховані на більший період за наявності обґрунтування позичальником можливості отримання коштів, необхідних для погашення своєї заборгованості, за період, що перевищує три календарні місяці.

У разі невиконання боржником умов угоди про врегулювання заборгованості кредитодавець має право звернутися в суд з позо­вом про звернення стягнення на майно боржника або з заявою про порушення справи про банкрутство й оголосити мораторій на відчуження майна боржника.

Кредитодавець має право на стягнення простроченої заборго­ваності у судовому порядку без здійснення процедури доарбітражного врегулювання спору и оголосити мораторій на відчуження майна боржника.

Мораторій на відчуження майна боржника є офіційним повідомленням кредитодавця про виникнення заборгованості у позичальника і має на меті інформування заінтересованих третіх осіб про неспроможність боржника виконати зобов'язання за кредитним договором та про звернення кредитодавця до суду.

Кредитодавець має право оголосити мораторій на відчуження майна боржника. Мораторій на відчуження майна боржника ого­лошується кредитодавцем одночасно з поданням до суду позову до позичальника через опублікування повідомлення про виник­нення заборгованості в офіційному друкованому виданні Кабіне­ту Міністрів України або Верховної Ради України і діє до при­йняття судом рішення про забезпечення позову. Кредитодавець зобов'язаний повідомити боржника про оголошення мораторію не пізніше наступного дня після його опублікування.

Угоди боржника, укладені після оголошення мораторію, що при­звели до погіршення його майнового або фінансового стану, можуть бути визнані недійсними судом, якщо внаслідок їх виконання бор­жник не здатний задовольнити належно вимоги кредитодавця.