1. Загальна характеристика діяльності комерційних банків на фондовому ринку

Банки — активні інституційні учасники фондового рин­ку (ринку цінних паперів). Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, іпотечними, похідними і в різних сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Банківська модель характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють роз­міщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфра­структуру ринку. У найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь бан­ківського капіталу у формуванні капіталу нефінансового сектору. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів.

Небанківська модель (її ще називають американською модел­лю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (де­позитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса—Стігала (1933р.) банкам до не­давнього часу заборонялося займатися розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів, була обмежена інвестиційна діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів унаслідок високо­го ризику операцій з цими цінними паперами. У 1999 р. Конгрес США прийняв закон Гремма—Ліча—Блілея, згідно з яким бан­кам дозволено вкладати кошти в корпоративні цінні папери, але тільки в цінні папери компаній фінансового сектору. Крім того, знято обмеження щодо проведення банками андеррайтингу та гарантування розміщення цінних паперів. Проте, як і раніше, акти­вну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів у США проводять спеціальні інвестиційні інституції, зокрема інвести­ційні банки, компанії, фонди.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціаль­них інвестиційних інституцій.

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних папе­рів найефективніша для банків, є дискусійним. Як перевагу бан­ківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підви­щення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектору.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських й інвестиційних інституцій і праг­нення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також скасування або пом'якшення адмі­ністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), у яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фі­нансових посередників.

Як тенденцію можна також назвати поширення операцій з сек'юритизації банківських кредитів. Зміст цієї операції полягає у тому, що банк випускає цінні папери, використовуючи як за­ставу пакет заставних зобов'язань, що перебувають у його кре­дитному портфелі і є однорідними за характером і строками. Сек'юритизація активів дає змогу банку розв'язати низку зав­дань:

- зменшити розмір неліквідних активів;

- поліпшити показники своєї діяльності, і насамперед показник платоспроможності банку, який розраховується як співвідношення капіталу й активів, зважених з урахуванням ризику;

- перекласти кредитний ризик на власників цінних паперів;

- отримати додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування цінних паперів (наприклад, за виплату процентів власникам облігацій).

В Україні згідно з чинним законодавством формується зміша­на модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) Діяльністю з цінними паперами. Банки мають право здійснювати інвестиції за рахунок власних коштів у статутні фонди та акції інших юридичних осіб (прямі інвестиції) на підставі письмового дозволу НБУ (за деяким винятком). Для одержання письмового дозволу банк має дотримуватися таких вимог:

- строк діяльності банку не менше ніж три роки;

- розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 20 млн. євро.

Без письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати прямі інвестиції у фінансові установи за умови, що загальна сума таких інвестицій у кожну фінансову установу не перевищує 5 % регулятивного капіталу банку. При цьому розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 8 млн. євро.

Банкам забороняється інвестувати кошти у підприємства, ста­тутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Крім того, НБУ встановив для банків обмеження щодо прямих інвестицій у вигляді нормативів інвестування: норматив інвесту­вання в цінні папери окремо за кожною установою і норматив загальної суми інвестування. Участь банку у статутному фонді будь-якої установи не повинна перевищувати 15 % від регулятив­ного капіталу банку, а його сукупні прямі інвестиції, тобто нор­матив загальної суми інвестування — 60 %. Для спеціалізованих інвестиційних банків значення нормативу загальної суми інвестування встановлено на рівні 90 %.

До розрахунку нормативів інвестування не включаються акції та інші цінні папери (тобто на них не поширюються встановлені обмеження), якщо банки їх придбали у таких випадках:

- у зв'язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

- з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

- у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року);

- за рахунок та від імені своїх клієнтів.

НБУ застосовує і «вбудовані» обмеження на банківські інвести­ції. Так, норматив адекватності регулятивного капіталу банку ви­значає достатність капіталу для здійснення активних операцій з урахуванням ризиків, характерних для різних видів банківської дія­льності. Інвестиції банків у акції і корпоративні боргові зобов'язання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій коефіцієнт ризику (зважування) 100%, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу. Інвестиції банків у цінні папери відображаються в активних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків на фондовому ринку тісно пов'язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Значне місце в діяльності банків на ринку цінних паперів по­сідає посередницька діяльність, пов'язана з наданням послуг своїм клієнтам, тобто клієнтські операції. Банки за дорученням клієнтів купують та продають цінні папери, формують портфелі цінних паперів для клієнтів, управляють цими портфелями на підставі відповідного довірчого договору, займаються розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів на первинному ринку, на­дають консультаційні послуги. Цінні папери, які належать клієн­там, але перебувають у банку згідно з договором про довірче управління, а також цінні папери клієнтів, прийняті банком на зберігання, обліковуються за позабалансовими рахунками.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів, зокрема, вони здійснюють депозитарну ді­яльність зберігача цінних паперів, діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів тощо.

Згідно з українським законодавством банки за умови отри­мання письмового дозволу НБУ мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

- емісію власних цінних паперів;

- організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

- операції на ринку цінних паперів від свого імені (у тому числі андеррайтинг);

- інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

- операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

- довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

- депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів вла­сників іменних цінних паперів.

Згідно з чинним законодавством України окремі види діяль­ності банків на фондовому ринку підпадають під визначення професійної діяльності. Для здійснення певного виду професійної діяльності банки повинні отримати відповідну ліцензію Дер­жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Багатогранна діяльність банків на фондовому ринку, а звідси і велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами, визна­чають необхідність організації окремого підрозділу банку (управ­ління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.

Функціональна спрямованість діяльності того чи іншого банку визначає доцільність організації в межах підрозділу для здійс­нення операцій з цінними паперами таких відділів:

- відділ, що аналізує і прогнозує кон'юнктуру ринку цінних паперів і розробляє відповідні рекомендації для банку (інформаційно-аналітичний відділ);

- відділ, що здійснює емісію власних цінних паперів;

- відділ, що управляє портфелем цінних паперів банку (інвестиційний відділ);

- відділ, що укладає угоди стосовно цінних паперів (торговий відділ або фронт-офіс);

- відділ, що оформляє угоди стосовно цінних паперів (бек-офіс).

Залежно від обсягів діяльності на фондовому ринку, її спря­мованості та фінансових можливостей банки можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними папера­ми чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема вводити в роботу окре­мих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.

Важливим моментом у діяльності банків на ринку цінних паперів є контроль (зовнішній і внутрішній) за використанням конфіденцій­ної інформації співробітниками банків, тому що виникає конфлікт інтересів між банком, який має власний портфель цінних паперів, і його клієнтами, яким він надає послуги на фондовому ринку, та між окремими підрозділами банку (наприклад, інвестиційним і кредит­ним). З метою гарантування безпеки банку і додержання інтересів клієнтів необхідно дотримуватися «концепції китайської стіни», суть якої полягає у розмежуванні потоків конфіденційної інформації все­редині банку, в організаційному відособленні окремих підрозділів, що забезпечують діяльність банків на фінансовому ринку.

Для здійснення окремих видів професійної діяльності на рин­ку цінних паперів банк повинен створити відповідні спеціалізо­вані структурні підрозділи, які організаційно відокремлені від інших підрозділів. Діяльність цих спеціалізованих підрозділів ре­гламентується внутрішніми положеннями банків, у яких, зокре­ма, зазначаються:

- мета та предмет діяльності підрозділу;

- наявність мінімальної кількості керівних посадових осіб та фахівців, які мають відповідний сертифікат Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

- наявність окремого приміщення, комп'ютерної техніки та відповідного програмного забезпечення, а також окремого техніч­ного та технологічного забезпечення підрозділу;

- обмеження на обмін інформацією з іншими підрозділами банку;

- система захисту від несанкціонованого доступу до інформації спеціалізованого структурного підрозділу.

Діяльність банків на фондовому ринку передбачає вироблення відповідної політики як важливої складової загальної політики банку з управління активами і пасивами. З метою узгодженості функціонування окремих підрозділів банки створюють коорди­наційний орган — Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП). Основні завдання Комітету:

- формування для управління активами і пасивами банку стратегії, яка спрямована на забезпечення стійкої ліквідності, мі­німізації ризиків і максимізації доходу;

- розроблення бюджету і стратегічного плану банку;

- координація оперативного інвестування надлишкових ре­сурсів і знаходження додаткових ресурсів для розширення кредит­но-інвестиційної діяльності і поповнення ліквідності у разі відпливу коштів з банку;

- визначення цінової політики банку як за депозитно-кредитними, так і за емісійно-інвестиційними та посередницькими операціями;

- аналіз ризиків, притаманних банківській діяльності, і хеджування цих ризиків.

Для розрахункового обслуговування угод, які укладені на фо­ндовому ринку, в Україні згідно з чинним законодавством мо­жуть створюватися спеціалізовані розрахункові (клірингові) бан­ки. Положення НБУ, яке регламентує діяльність цих банків, забороняє їм здійснювати такі операції:

- проведення ризикованих активних операцій з коштами клієнтів;

- залучення міжбанківських кредитів для проведення власних активних операцій;

- видачу гарантій та поручительств (за деякими винятками).

Крім того, НБУ встановлює для розрахункових банків спеціа­льні, вищі ніж для універсальних банків, граничні значення еко­номічних нормативів, що регламентують адекватність капіталу банку, миттєву ліквідність, великі кредитні ризики та загальну суму інвестування, а також установлює додаткові економічні нормативи, спрямовані на обмеження діяльності банків щодо залу­чення вкладів фізичних осіб і діяльності банків на міжбанківському кредитному ринку.