3. Інвестиційні операції банків із цінними паперами

Банки — активні інституційні учасники фондового рин­ку (ринку цінних паперів). Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, іпотечними, похідними і в різних сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Діяльність банків на фондовому ринку багатогранна. Вони ви­ступають у ролі емітентів, інвесторів, а також займаються профе­сійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ре­сурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестицій­ної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як прави­ло, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів. Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то в різних країнах вона різна, оскільки існують істотні розбіж­ності в законодавстві.

Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з етапів.

Етапи інвестиційної діяльності банків з цінними паперами:

- визначення цілей, горизонту і форми інвестицій;

- інвестиційний аналіз;

- формування й управління портфелем цінних паперів;

- оцінювання ефективності інвестиційної діяльності.

Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому рі­зні цілі:

- розширення дохідної бази за рахунок зростання вартості цінних паперів, одержання прибутку у формі процентів, дивіден­дів, дисконту, курсової різниці від перепродажу цінних паперів;

- підтримання ліквідності банку створенням вторинних резе­рвів у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів гро­шового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;

- забезпечення диверсифікації банківських операцій з метою мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;

- формування контрольного пакета цінних паперів і участь в управлінні діяльністю об'єкта інвестування;

- розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку на найдинамічніших ринках.

Процес формулювання інвестиційних цілей передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвесту­вання в цінні папери. Йому необхідно зібрати достатню інформа­цію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон'юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому са­мому етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, у межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати надалі. Величина часового горизонту визначається як цілями ін­вестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фі­нансових інструментів (цінних паперів). Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічно­го інвестора.

Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфель­ними. Стратегічні інвестиції — це вкладення коштів у цінні па­пери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — фо­рмування контрольного пакета цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладен­ня коштів у цінні папери різних видів, що належать різним еміте­нтам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартос­ті портфеля й одержання прибутку від створення цінними папе­рами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — перший етап інвестування.

Наступний етап — інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

- макроекономічний аналіз;

- галузевий аналіз;

- аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної компанії-емітента;

- прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі пока­зників, що характеризують динаміку виробництва, рівень еконо­мічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рі­вень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової ак­тивності і за стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різ­них джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, отриманої з Інтернету, результатів дослі­джень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан ком­панії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допо­могою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капі­талізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є ви­бір компанії, цінні папери котрої дають змогу якнайкраще реалі­зувати поставлені банком інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу — прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх пері­одів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструмен­ту, користуючись схемою дисконтування. Потім теперішня («дійс­на») вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція вважається «недооціненою» і згідно з Фундаментальним аналізом її варто купувати, і навпаки.

Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Пер­ша — це можливість оцінки «дійсної вартості» фінансового ін­струменту. Знання «дійсної» і ринкової ціни дає змогу виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга — це припу­щення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже, ринкова ціна має тенденцію до зближення з «дійсною».

Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогно­зування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою фор­мування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

- розкриття закономірностей у реальному русі цін;

- виявлення моментів перелому тенденцій у русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;

- прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбут­ньому.

Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми , графіки «крапок і цифр».

В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових ме­ханізмів об'єктивного оцінювання курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвестицій­ного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохід­ність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу — використання ймовірнісно-статистичних методів.

Наступний етап інвестиційного процесу — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем. Банки, як уже зазначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з погляду ліквідності, дохідності, схильності до ризику. З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів заведено умовно поділяти їх на дві гру­пи. Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцеп­ти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капі­талів, термін обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цін­ні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з'яви­лися нові фінансові інструменти — ф'ючерсні контракти, опціони за цінними паперами тощо.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвес­тиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування й управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по рі­зних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона ґрунтується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів дохо­ду (на рівні середньоринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й управління портфелем цін­них паперів ґрунтується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії щодо портфельних інвестицій у боргові зобов'язання передбачає вибір зобов'язань з максимальним значенням показників дохідності, а щодо портфельних інвестицій в акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стра­тегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлен­ня) портфеля цінних паперів.

Останній етап інвестиційного процесу — це оцінювання ефек­тивності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінюванням ефекти­вності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповіда­ють цілям політики, сформованої банком, і, отже, наскільки ефек­тивною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний промі­жок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.

Згідно з нормативними документами Національного банку України цінні папери, у які банки вкладають кошти, класифіку­ються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійс­нюється облік вкладень у цінні папери на балансі комерційних банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного па­пера, можливості їх оцінювання за справедливою вартістю і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:

- цінні папери в торговому портфелі;

- цінні папери в портфелі на продаж;

- цінні папери в портфелі до погашення;

- інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.

Цінні папери в торговому портфелі. У портфелі враховуються цінні папери, які банк придбав із наміром їх подальшого пере­продажу в найближчий час з метою отримання прибутку у ре­зультаті короткострокових коливань їх ціни (або дилерської мар­жі). Крім того, у торговому портфелі враховуються будь-які інші цінні папери, які банк має намір і змогу обліковувати за справед­ливою вартістю.

Поточна справедлива вартість цінних паперів визначається за даними оприлюднених котирувань цінних паперів на фондових біржах.

Якщо котирування ринкових цін на цінні папери є недоступ­ним, банки застосовують розрахункові методики визначення справедливої вартості цінних паперів. Але у цьому випадку банк повинен затвердити внутрішньобанківське положення про поря­док оцінювання справедливої вартості цінних паперів.

Первісне оцінювання цінних паперів провадиться за справе­дливою вартістю, і щомісячно (на звітну дату балансу) банк пере­глядає оцінку цінних паперів, знову оцінюючи їх за справедливою вартістю (поточною). У разі зміни справедливої вартості цінних паперів, вони підлягають переоцінці з відображенням ре­зультату цієї зміни у складі прибутків чи збитків. Переведення цінних паперів з торгового портфеля в інші портфелі банку або навпаки — з інших портфелів цінних паперів у торговий порт­фель не допускається.

Цінні папери у портфелі на продаж. У портфелі враховуються акції, інші цінні папери з нефіксованим прибутком та боргові цінні папери, а саме:

- боргові цінні папери, які банк не має наміру або змоги три мати до строку погашення;

- цінні папери, які банк готовий продати, наприклад, у зв'язку зі зміною ринкових процентних ставок;

- акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, за якими неможливо достовірно визначити справедливу вартість;

- інші цінні папери, придбані з метою утримання їх у порт­фелі на продаж.

Цінні папери в портфелі до погашення. У портфелі врахову­ються боргові цінні папери, які банк придбав з наміром утриму­вати їх до строку погашення з метою отримання процентного до­ходу.

Банки можуть приймати рішення про переведення боргових цінних паперів з портфеля на продаж у портфель до погашення, а також щодо переведення цінних паперів з портфеля банку до погашення у портфель на продаж.

Згідно з вимогами Національного банку банки щомісячно ви­значають корисність цінних паперів у портфелі на продаж і в портфелі до погашення. Під корисністю цінного папера розуміють його здатність приносити в майбутньому очікувані грошові потоки. Отже, зменшення корисності означає зниження ймовір­ності отримати очікувані грошові потоки. Банки визначають змен­шення корисності цінних паперів, ризик цінного папера, якщо є об'єктивні докази, які про це свідчать, наприклад відомості про:

- фінансові труднощі емітента;

- високу ймовірність банкрутства емітента;

- реорганізацію емітента;

- зникнення активного ринку для відповідних цінних паперів;

- значне і тривале зменшення справедливої вартості цінних паперів тощо.

Для відшкодування можливих втрат від зменшення корисності цінних паперів банки формують резерви під знецінення цінних паперів.

Інвестиції в асоційовані та дочірні компанії. До інвестицій належать акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітентів, які відповідають визначенням асоційованої або дочір­ньої компанії, за винятком цінних паперів цих компаній, що утримуються в портфелі на продаж.

Асоційована компанія (підприємство) — це компанія, у якій банк (інвестор) має суттєвий вплив і яка не є ні дочірньою ком­панією банку, ні його спільним підприємством. Суттєвий вплив означає, що:

1) банк прямо або через дочірні компанії володіє 20 % або бі­льше голосів об'єкта інвестування;

2) банк прямо або через дочірні компанії володіє менше ніж 20 % голосів об'єкта інвестування, але при цьому використовуються щонайменше дві з таких умов:

- банк має представників у керівному органі компанії;

- банк бере участь у визначенні стратегії та операцій компанії;

-з дійснюється обмін управлінським персоналом між банком та компанією;

- банк надає компанії суттєву технічну інформацію.

Дочірня компанія (підприємство) — це компанія, що контролюється іншою компанією (банком). Контроль означає, що:

1) банк (материнська компанія) прямо або через дочірні компанії володіє більше ніж 50 % голосів об'єкта інвестування;

2) банк (материнська компанія) прямо або через дочірні компанії володіє менше ніж 50 % голосів об'єкта інвестування, але при цьому має:

- частку управлінських голосів у компанії, що перевищує 50 % завдяки договорам з іншими інвесторами;

- право визначати фінансову та операційну політику компанії;

- право призначати або звільняти більшість членів керівного органу компанії;

- право визначального голосу в керівному органі компанії.

Діяльність банків на ринку цінних паперів пов'язана з безліч­чю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:

- фінансові, пов'язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;

- функціональні, пов'язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.

Розрізняють також системний ризик і несистемний.

Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов фун­кціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сег­ментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов'язань або затримки виконання урядом зобов'язань).

Несистемний — це ризик, пов'язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учас­ників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).

Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них такі:

- ринковий — пов'язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;

- ризик процентних ставок — пов'язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;

- кредитний, пов'язаний із можливістю невиконання боргових зобов'язань емітентом.

Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімі­зації рівня. У світовій банківській практиці застосовується систе­мний підхід до управління ризиками.

Стосовно інвести­ційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:

- диверсифікація інвестицій;

- установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвести­ційних операцій;

- хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фі­нансових інструментів;

- створення резервів під знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.