3. Резервний капітал, спеціальні фонди і резерви як компоненти власного капіталу банку

До складу власного капіталу банку входять резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви. Зауважимо, що чин­ним законодавством регулюється порядок створення та викори­стання лише статутного і резервного капіталів. Інші фонди, при­значені для розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банку, вирішення соціальних питань та матеріального стимулювання його працівників, банки мають право створю­вати самостійно з урахуванням вимог (якщо вони є) чинного за­конодавства.

Резервний капітал формується в процесі подальшої діяльності банку. Він призначений для покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансових зобов'язань. Наявність резервного капіталу забезпечує фінансову стійкість банку, що, у свою чергу, позитивно впливає на підвищення його платоспро­можності та зменшує вірогідність банкрутства банку.

Резервний капітал формується в порядку, установленому зага­льними зборами учасників (засновників, акціонерів). Однак роз­мір резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього не можуть бути меншими, ніж це встановлено законодавчо. Мова йде про те, що мінімальний розмір резервного капіталу має бути не меншим 25 % регулятивного капіталу (але не менше 25 % зареєстрованого статутного капіталу), а розмір відрахувань — не меншим 5 % чистого прибутку.

Якщо діяльність банку створює загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то НБУ має право вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього.

Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капі­талу зменшився до суми, що є меншою, ніж розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу банку мають становити 10 % чистого прибутку банку до досягнення ними розміру 35 % від статутного капіталу банку.

Коли резервний капітал досягає встановленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного капіталу відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються. Зауважимо, що використан­ня коштів резервного капіталу має бути цільовим, тобто відпові­дати його призначенню, а також належно оформленим.

Компонентом власного капіталу є загальні резерви, які ство­рюються для відшкодування можливих непередбачених ризиків. Мова йде про те, що до складу власного капіталу включаються резерви, створені для покриття не виявлених на даний час збит­ків. Ці резерви можуть вільно використовуватися для покриття збитків, що матеріалізуються з часом, у майбутньому. Резерви, створені під виявлене погіршення якості певних видів активів або визнаних зобов'язань, не повинні входити до складу власного ка­піталу банку. Загальні резерви формуються за рішенням і в по­рядку, визначеному вищим органом управління банку з ураху­ванням вимог чинного законодавства. Відрахування до таких резервів здійснюється з чистого прибутку банку.

До складу власного капіталу банку входять спеціальні фонди та резерви. Згідно з чинним законодавством банки мають право створювати спеціальні фонди, призначені для розширення і роз­витку банківської діяльності та її матеріально-технічної забезпе­ченості, вирішення питань матеріального стимулювання працівників та соціального розвитку колективу банку. Кількість, назва, порядок створення, формування та використання таких фондів установлюються загальними зборами учасників (засновників, ак­ціонерів) з урахуванням вимог чинного законодавства. Джерелом формування спеціальних фондів є чистий прибуток банку.

Власний балансовий капітал банку включає такий компонент, як результати переоцінки окремих активів, зокрема основних за­собів, нематеріальних активів, цінних паперів у портфелі банку на продаж, інвестицій в асоційовані та дочірні компанії. Резерви переоцінки виникають двома способами. По-перше, у деяких країнах банкам дозволяється час від часу зі зміною ринкової вар­тості проводити переоцінку своїх фіксованих активів. Такі пере­оцінки відображаються у балансі банку як резерв переоцінки. По-друге, нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки може входити до балансу в результаті довгострокового володіння деякими активами, відображеними у балансі за історичною варті­стю їх придбання.

Важливою складовою є нерозподілений прибуток, який може йти на збільшення власного капіталу банку.

4. Роль прибутку у формуванні власного капіталу

Важливим джерелом формування власного капіталу є прибуток банку за минулі роки та за поточний рік. У фінансовому обліку прибуток банку включає результат минулих років, результат минулого року, що очікує затвердження загальними зборами акціонерів (учасників), і результат поточного року. Прибуток минулих років відбиває нерозподілений прибуток — частину чистого прибутку, яка не розподілена як дивіденд власникам корпоративних прав, а залишена у банку, як правило, з метою реінвестування в його діяльність. Прибуток минулого року після його розподілу загальними зборами акціонерів (учасників) збільшує інші складові власного капіталу, зокрема нерозподілений прибуток і резервний капітал, і спрямовується на інші цілі відповідно до рішення загальних зборів. Однак слід мати на увазі, що результат поточного року може бути відкоригований у бік зменшення за результатами аудиторських перевірок і до цього моменту не може бути сплачений у вигляді дивідендів. Від’ємне значення результатів минулих років і поточного року означає, що банк у той чи інший період мав збитки, тобто «проїдав» свій власний капітал.

Що стосується результату поточного року, то відомо, що доходи і витрати банку впродовж року обліковуються за методом нагромадження, тобто у фінансовому обліку показуються підсумком, що наростає, з початку року. Для цілей складання звітності, відображення результату поточного року у складі балансового власного капіталу слугує технічний рахунок № 5999, за яким наприкінці кожного звітного періоду доходи цього періоду порівнюються з витратами. Зрозуміло, що коригуючі проведення в разі необхідності уточнити записи, які стосуються поточного звітного періоду, зводяться до відображення реального поточного фінансового результату діяльності банку за цим технічним рахунком.

Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним чином від розміру дивідендів, які мають сплачуватися акціонерам (учасникам). З метою додержання встановленого НБУ співвідношення між «власним капіталом і активами» банки часто змушені вибирати між збільшенням розміру нерозподіленого прибутку та емісією нових акцій. Однак акціонери банку — його власники — неохоче йдуть на розширення кола акціонерів через нову емісію акцій. Частина прибутку, яка залишається у розпорядженні банку, замість того щоб бути розподіленою на дивіденди, дає підставу власникам банку вважати, що ці утримані кошти в майбутньому дадуть необхідну ринкову дохідність звичайних акцій. Збільшення власного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку вигідне також тому, що з ним не пов’язані значні витрати. Однак тривале стримування виплати дивідендів може призвести до зниження ринкової вартості акцій.

Характеризуючи нерозподілений прибуток як джерело власного капіталу, необхідно враховувати фінансові результати діяльності банку і методи визначення дивідендів, які використовує банк, здійснюючи дивідендну політику, а також форми виплати дивідендів та існуючі обмеження на їх виплату.

Виплачуючи дивіденди, банки виходять з дивідендної політики, яку проводить банк і його власники: консервативної, помірної чи агресивної. Певному типу дивідендної політики відповідають конкретні методи визначення

Консервативному типу відповідають залишковий метод і метод постійного розміру дивідендних виплат. Суть першого методу полягає в тому, що розмір прибутку для виплати дивідендів визначається як залишок після задоволення інвестиційних можливостей банку. Перевагою методу є те, що забезпечуються високі темпи розвитку банку, підвищується його фінансова стійкість. Вада методу — нестабільність розмірів дивідендних виплат, що негативно впливає на формування ринкової вартості акцій та імідж банку.

Суть методу постійного розміру дивідендних виплат полягає в збереженні стабільної суми дивідендних виплат протягом тривалого проміжку часу, що викликає у власників відчуття впевненості в стабільності розміру поточного прибутку незалежно від різних факторів, визначає стабільність котирування акцій на ринку цінних паперів. Вадою методу є слабкий взаємозв’язок між дивідендами та фінансовими результатами діяльності банку. Для зменшення її впливу стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється, як правило, на відносно низькому рівні.

Помірному типу дивідендної політики відповідає метод по­стійної та змінної частини дивіденду. Основна суть методу — регулярність виплат стабільних, невеликих за розміром дивідендів у тісному взаємозв’язку з результатами фінансової діяльності банку, що дає змогу збільшувати розмір виплачуваних дивідендів у періоди його ефективної роботи. Вади методу — зниження рин­кової вартості акцій у разі тривалої виплати дивідендів мінімальних розмірів, а також те, що ефективно він може застосовуватися банками з розмірами прибутку, нестабільними в динаміці.

Агресивний тип дивідендної політики включає метод стабільного приросту дивідендів і метод постійного коефіцієнта виплат.

Перший метод передбачає стабільне зростання рівня дивіденд­них виплат у розрахунку на одну акцію. Для цього встановлюється, як правило, фіксований розмір процента приросту дивідендів до їх розміру в попередньому періоді. Перевага цього методу полягає у забезпеченні високої ринкової вартості акцій банку та у формуванні його позитивного іміджу серед потенційних інвесторів у разі додаткових емісій, вада — у відсутності еластичності в його застосуванні, скороченні інвестиційної діяльності та погіршанні фінансового стану банку за умови збільшення темпу зростання коефіцієнта дивідендних виплат.

Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат передбачає додержання встановлених пропорцій розподілу одержаного прибутку між акціонерами (учасниками) та банком, тобто встановлення співвідношення між прибутком, який споживається та який капіталізується. Перевага цього методу — простота формування фонду дивідендів і тісний взаємозв’язок з розміром одержаного банком прибутку. Основна вада — нестабільність дивідендних виплат на одну акцію, що пов’язано з нестабільністю суми сформованого прибутку. Така нестабільність впливає на коливання ринкової вартості акцій, а також свідчить про високу ризикованість діяльності банку. Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат можуть застосовувати лише банки зі стабільним прибутком.

Рішення про форму виплати дивідендів приймають загальні збори акціонерів (учасників) банку, при цьому вона може суттєво вплинути на розмір власного капіталу.